Метафора, її різновиди та функції в ліриці Ліни Костенко

Реферат

Сторінка 2 з 3

Якщо перша – прозора, як і всі генітиви у Л.Костенко, то друга – абсолютно була б неясною, якби не підготовленість читача. Завдяки цим метафорам виникає повна ілюзія дрейфу разом з героями. Це той випадок, коли метафора стає симфорою. Симфора збуджує образну уяву читача, і він відчуває свою повну причетність до того, що відбувається, тобто разом з героями наче пливе в тій шхуні через білу симфонію снігу.

До метафори наближається метонімія. Таких випадків метафори-метонімії Л.Костенко небагато. Розглянемо три з них: "Флоренція плаче" – тут метонімія дає найменування міста замість людей, що в ньому проживають. Назва міста стає рівноправним членом метафори-уособлення.

У метафорі "ґрунтознавство осипалося під ногами, орнітологія каркала на тополях" метонімії утворені шляхом образного відтворення предметів (ґрунтознавство – ґрунт, орнітологія – птахи) способом заміни їх назв назвами інших предметів, які перебувають із ними у логічному зв’язку (ґрунтознавство – наука, що вивчає ґрунти, а орнітологія – наука про птахів).

Більшість поезій Л.Костенко можуть бути прикладом суцільної метафоризації: від першого до останнього рядка. Ще Г.Лессінг свого часу висловив думку, що в "поезії може бути дуже мальовниче те, чого малярство зовсім не здатне відтворити" [4]. Ця теза німецького мистецтвознавця підтверджується прикладами поетичних текстів-метафор, створених Л.Костенко. Тексти-метафори поетеси утворені ланцюжками-метафорами та метафоричними епітетами. Частотність текстів-метафор у ліриці поетеси – приблизно 80. Вони утворюють повністю цикл "Осінні карнавали" (27 поезій).

У поезії "Осінь убога" із циклу "Осінні карнавали", яка є текстом-метафорою, суцільна метафоризація створюється через метагоге. Відбувається діалог між людиною й одухотвореним образом осені. Ця людина передається метафорою-образом "...Летів козак на білому коні". Це певна метаморфоза, бо символічного "білого коня" можна розуміти як зиму, що наближається до осені.

Є й у циклі метафора-метаморфоза (яка зустрічається у збірці, крім того, ще три рази). Метафора-метаморфоза виникає тоді, коли відбувається перенесення значення із певним домішком містики, казковості. У вірші "Рожеві сосни... Арфа вечорова..." метаморфоза дійсності з домішком містики зустрічається двічі: "Он гномики заготовляють дрова // в смарагдовій вечірній тишині"; "Малесенькі Гаруни аль-Ра-шиди // в чарівних капцях, глянеш – і нема".

Створенню суцільної метафоризації в циклі "Осінні карнавали" сприяють і колоративи. Кольорова гама Л. Костенко складається з таких барв: жовтої, янтарної, золотої, червоної, рожевої, срібної, зеленої, синьо-голубої, сірої [5]. Жовта гама – то, передусім, колір осені: "жовтий падолист", "жовта раса груш", "в стільниках землі немає меду сонця". Наскрізною гамою у циклі є золота, навколо якої виникає метафорична аура: "Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль"; "Стоїть берізонька – як в іскрах золотих"; "І молодик над смужкою лісів поставить позолочений апостроф"; "...могутні чресла золотого стану"; "Лежить дорога, золотом прошита..."; "...сад шепотів пошерхлими губами якісь прощальні золоті слова..."; "Вже листопад підкрався з-за дубів і гай знімає золоту перуку".

Жовтий колір часто поєднується з багряним та іншими кольорами, створюючи цілісну метафоризовану картину осені, де домінують жовті й червоні фарби:

Строката хустка – жовте і багряне –

з плечей лісів упала їм під ноги.

І вся природа схожа на циганку –

вродливу,

темнооку,

напівголу,

в червоному намисті з горобини,

з горіховими бубнами в руках...

("Чатує вітер на останнє листя...")

У циклі знаходимо і відтінок червоного кольору – рожевий. Проте він – нейтральний, додаткового сенсу в собі немає: "Двори стоять у хуртовині айстр. // Яка рожева й синя хуртовина!" // "Рожеві сосни... Арфа вечорова...".

Непоодинокі в Л.Костенко картини, коли "збігаються" різні барви, кожна з яких має самостійний сенс. Усі разом вони створюють ситуацію осені:

Близнята-зерна туляться в покоси,

біжить юрба червонощоких руж,

сплять солодко черкуси-негритоси,

біляві яблука і жовта раса груш.

("Осінь жагуча")

Яскраву картину осені у цьому прикладі зображають такі види метафор: метафора-прикладка, метафора-уособлення, метафора-генітив та метафоричні епітети.

В іншому вірші із цього ж циклу до фарб осені додається зелена фарба, яка є символом живої природи літньої пори:

Красива осінь вишиває клени

червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: – Виший нас зеленим!

Ми ще побудем, ще не облетим.

("Красива осінь вишиває клени...")

Або у вірші "Осінь дикунська" знаходимо зелену барву у такому метафоричному контексті, де все живе, вирує:

І, настовбурчивши окраси –

зап’ястя, пера, пояси –

гудуть зелені папуаси,

лисніють литками ліси.

Зелений колір не має відтінків, але поруч з ним трапляється смарагдовий, який вживається у метафоричному сенсі:

Он гномики заготовляють дрова

в смарагдовій вечірній тишині.

("Рожеві сосни...")

Синьо-голуба гама також є основою метафоричних утворень. Кольорів цієї гами небагато, вони конкретизують художній образ, надають йому певного забарвлення: "Ті журавлі, і їх прощальні сурми... // Тих відлітань сюїта голуба..."; "Од холоду в ногах посиніли дуби"; "А коло хати пелехатий сонях // пасе траву в блакитному дощі".

Коли від життєдайних фарб осені поетеса переходить до зображення зими, змінюється й метафоричний настрій і кольорова гама вірша:

Вже в стільниках стерні немає меду сонця.

І дика груша журиться: одна.

Лиш клаптики червоного суконця

шляхам лишає сіра далина.

Проходить осінь, посмішка землиста.

Скляніють очі неба і води.

Суху розмову полум’я із листям

до ночі сумно слухають сади...

("Вже в стільниках стерні немає меду сонця")

На зміну жовтому – "меду сонця" приходить сірий колір. Червоний тут різко контрастує із сірим фоном. Навіть не називаючи сірий колір, поетеса змушує нас побачити його в кожному образі: "посмішка землиста"; "скляніють очі неба і води"; "суха розмова"; "сумно слухають сади...".

Метафоричний контекст іноді утворюється завдяки контрастному зіткненню різних кольорів, як композиційних чинників, зокрема чорного і білого. В результаті поряд із всеохопною метафорикою виникає і антитеза на рівні колористики:

Осінній сад ще яблучка глядить,

Листочок-два гойдає на гілляках.

І цілу ніч щось тихо шарудить,

і чорні вікна стигнуть в переляках.

Між стовбурами пробігає тінь...

А у світанків очі променисті.

То білий кінь,

то білий-білий кінь

шукає літо у сухому листі.

("Осінній сад ще яблучка глядить...")

Тут на широкому тлі метафоризації можна помітити навколо протиставлення "чорне-біле" більш ширшу ауру, ніж зіткнення лише двох кольорів: це контраст часовий (ніч – світанки); екзистенційний (тінь – матерія: тінь – білий кінь); зображення руху (пробігає тінь – білий-білий кінь шукає). Отже, з поетичного погляду ці образи амбівалентні.

Кожен вірш циклу має, крім осені, ще й другу – інтимну тему, яка вирішується у співпричетності до осені й взагалі – до природи. Спогади, сердечний "щем" – це не тільки зовнішня метафоричність, а ще й щось, що сховане у підтексті:

Це так природно – музика, і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина.

("Двори стоять у хуртовині айстр")

Зерна авторського концепту містять у собі й такі афористичні вірші: "Убоге поле, ми з тобою Крези, // десь наше зерно – гори золоті"; "Чужі приходять в час твоїх щедрот, // а я прийшла у час твойого смутку".

Метафора Л.Костенко розширює межі тексту. Вона, за словами Ортеги-і-Гассета, "...є, мабуть, однією з найплідніших можливостей людини..." [6].

Метафора Ліни Костенко веде в "затекст", постійно вимагає домислити, розгадати текст, вловити логіку руху поетичного образу. З одного боку, виникає відчуття відкритості тексту, а з другого, – відчуття спресованості. Метафорика як шлях до підтексту й ідеї твору допомагає зрозуміти твір, розшифрувати його. Наприклад, усім відомий образ міфічного давньогрецького героя Сізіфа є символом виснажливої, безрезультатної праці. Міф про Сізіфа знають усі, тому цей метафоричний вираз легко розкриває свій підтекст. Але все значно складніше: духовний світ ліричної героїні, її приховані думки, сумніви, вагання, надії – все це ховається за міфом і переплітається з сучасністю:

...І тільки ми, подряпані Сізіфи,

тябричим вгору камінь-рюкзаки.

("Тінь Сізіфа")

Усе це набуває вигляду художніх образів-тропів, насамперед, метафор: генітивів "тінь Сізіфа", "тінь печалі", "тінь сторіч", метафоричних епітетів "горбата тінь", "трагічна тінь". Лірична героїня Костенко не раз порівнює себе із Сізіфом. І тоді ніби зникають тисячоліття, і Сізіф стає сучасником ліричної героїні. Він перестає бути міфом, тінню, матеріалізується й стає співвітчизником автора:

Сидить Сізіф і журиться, біда,

...Я знаю, важко. У твоєму віці.

Либонь, я знаю, що й подумав ти:

"Вже краще йти до Бога пасти вівці,

ніж на Вкраїні камінь той нести".

Сізіф ніби розчинився у структурі тексту, став стилетворчим фактором, залишаючись, з одного боку, міфом, а з другого – двійником ліричного героя: "І тінь Сізіфа, тінь моєї долі...".

Різновидом метафори є й метафоричний епітет (його частотність – понад 340). Можна сказати, що у Ліни Костенко майже всі епітети метафоризовані: "Горизонт піднімає багряним плечем // день..."; "Блакитні вії хата підніма"; "Стоять садів квітучі повені". У свою чергу, метафоричний епітет – лише частка прозопопеї: "...вишні чорноокі стоять до холодів"; "Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті".

У поезіях Ліни Костенко зустрічаються й епітети, "виникнення і емоційно-художню функцію яких у творі пояснити значно трудніше" [7]. Наприклад: "бархатна тиша", "солодкий день багать", "сивий-сивий спомин", "сивий сон", "каламутне слово" та ін. Такі епітети О.Веселовський назвав синкретичними, вважаючи, що виникнення їх зв’язане із злитістю (синкретизмом наших сприймань), з тим, що в наших враженнях "око підтримується слухом, дотиком і т. п. і навпаки" [8].

Отже, розглянувши метафорику як одну з констант стилю Л.Костенко, можна без перебільшення стверджувати, що метафора і принципи метафоризації є основою майже кожної її поезії.

1 2 3