А якщо проводити аналогії з іншими літературними персонажами, кого вам дуже нагадує Гриць?
Учні (передбачувана відповідь). Лукаша з "Лісової пісні" Л. Українки. Вони обидва живуть у постійній невідповідності, конфлікті внутрішнього "я" із вчинками, власною поведінкою. І тому найпрекрасніше, наймогутніше серед почуттів, яким обдарувала людину природа, — кохання — приносить їм страждання, горе, муки і — смерть. Бо жити не можна, "втративши душі своєї цвіт", а лише існувати, розмінявши її на спокуси. Але не жити. Гриць і Лукаш мали багатий душевний потенціал, але власноруч його знищили.
(Звучить пісня "Ой не ходи, Грицю...".)
Учитель. Балада — застереження Грицеві, що тільки-но пролунала, підвела нас до обговорення образу головної героїні роману — Марусі Чурай. Якою ж вона постає перед нами? Дівчиною з легенди чи конкретною історичною особою?
Які погляди Марусі на любов, сім’ю, дружбу імпонують вам особисто?
Учні (передбачувана відповідь). Мені подобається те, що Маруся цінує в житті речі, які справді того варті. Цьому вона навчилась у батьків, які також мають "незглибимі душі". В любові вона хоче бути схожою на батька й матір, ".. я колись як виросту, і в мене буде отака любов!"
Мріючи про майбутню сім'ю, вона хотіла побудувати її на любові, взаєморозумінні, довірі і повазі одне до одного: "Мене потрібно любити". І навіть коли у стосунках закоханих почалися метаморфози, Маруся дізнається про зраду останньою, бо кришталевій чистоті її душі не властиве поняття "зрада". Отруєна підступництвом Гриця, душа Марусі не співає і не творить. Та все одно наперекір всьому сильна й непересічна Маруся зберегла у собі особистість, внутрішню стійкість і чистоту. Адже навіть у людей, що проводжають її до шибениці, вона викликає захоплення:
Злочинниця, — а так би й зняв би шапку,
На смерть іде, — а так би й поклонивсь.
Учитель. Ви вже сказати про те, що кохання принесло Марусі муки, але воно не померло разом із зрадливим Грицем. Чому? Відповіді на це запитання не знає ніхто. А може, й знають всі... Бо люди кажуть: "Серцю не накажеш". Помилування гетьмана, якому так зраділи матір, друзі, всі ті, хто любив піснетворицю, стало розпачем для неї: "вмерти не дали" (вона уже по той бік сонця і життя).
Учні (передбачувана відповідь). Дід Галерник, якого так любили Маруся, Іван, говорив: "В житті найперше — це притомність Духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть".
Звільнена Маруся після смерті матері іде на прощу до київської Лаври. Подорож розореною Україною, народне горе духовно відроджують її. Адже раніше їй здавалося, що "нікому немає гірше в світі, як мені". Проходячи воістину пекельними колами, Маруся усвідомлює, що її особиста біда — то крапля у всенародній трагедії: "Комусь на світі гірше, як тобі". І душа дівчини оживає від доторку мільйонне помноженого горя співвітчизників:
Чи серце знову плакати навчилось
На цій дорозі в Київ із Лубен?
Учитель. І саме таке осмислення образу піснетвориці — особиста трагедія в злитті з долею всього народу, країни є новаторським і підносить її образ до висот узагальнення:
Звитяги наші, муки і руїни
Безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
Що клекотів у наших корогвах!
III. Підбиття підсумків
А тепер, пройшовши емоційним мостом із XVII в XXI століття, прокладеним Л. Костенко, давайте визначимо ту межу, що відділяє людей і людів (учні відзначають самостійно).
— глибша душа;
— поняття людської моралі — добро, чесність, благородство;
— гідність людини, що виявляється ступенем участі її в долі страждущего світу;
— справжня людина має своє обличчя — однакове вдень і вночі і... навіть у смерті.
Отже, історичний роман Л. Костенко сприймається як дуже сучасний, бо примушує нас ще раз замислитись, якою повинна бути людина, щоб земля "віддала нам своє найдорожче — сіль". Сьогодні ми вчились жити на уроці, завтра вашим вчителем стане саме життя, іноді важке, нестерпне. Л. Костенко постійно нас переконує: внутрішні можливості людини безмежні, не забувайте про це і завжди боріться за людину в собі, за незаплямоване сумління.
IV. Домашнє завдання
Пояснити зміст афоризму: "Негідно бути речником юрби" (Л. Костенко); записати риси, що притаманні людям і нелюдам.