Знаменитий сюжет про кохання, зраду і отруєння Гриця понад 100 років розробляється письменниками. Але Ліні Костенко вдалося написати новаторський твір, у якому вона не лише дала своєрідне трактування взаємовідносин Гриця і Марусі, а й відобразила широку панораму життя і боротьби українського народу в один із важливих періодів XVII століття.
У романі органічно переплітаються дві головні сюжетні лінії. Одна з них пов'язана з долею Марусі, друга — з долею України. Письменниця не просто показує особисте життя героїні, а відображає його на фоні складних суспільно-політичних подій XVII століття. Маруся Чурай виявилася причетною до подій, пов'язаних з боротьбою українського народу за свою незалежність. Головна героїня роману у трактуванні Ліни Костенко — це не просто красива дівчина, прекрасна співачка. Це образ, що зливається з образом самої України. За словами обозного полтавського полку Івана Іскри, Маруся — це голос України, душа її. "Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах", — каже він. На суді, де вирішувалась доля дівчини, Іван пристрасно доводить суддям:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Що нам потрібно було на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
За ставленням до Марусі та її пісні всі герої поділяються на два протилежні табори. Одні, як Горбань, зневажливо знизують плечима: "При чому тут пісні?". Інші ж, високо цінуючи талант Марусі, роблять усе, щоб урятувати її від смерті. Глибоке розуміння того, що важить для держави пісня, а значить, і духовність, культура, проявляє Богдан Хмельницький. "Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить", — обурено пише він у своєму універсалі, що дарує дівчині життя.
У нашій свідомості образ Марусі є своєрідним символом України ще й тому, що в ній втілено найкращі моральні якості народу. Перейнята болями і стражданнями Вітчизни, легендарна співачка не мислить свого особистого щастя без щастя рідної землі. Її серце сповнене глибокої любові до України, гніву і презирства до тих, хто плюндрує і зраджує П.
Твір Ліни Костенко пронизують ідея незнищенносп українського народу, глибока віра у його духовну силу і могутність. Як Маруся Чурай, творячи свої пісні, залишається жити в них, стає воістину безсмертною, так і народ, для якого духовні цінності є важливішими за матеріальні, ніколи не загине, бо його душа житиме у витворах мистецтва, у незвичайної краси пісенних шедеврах. Смерть може забрати кращих синів і дочок нації, таких, як Гордій Чурай, Лесько Черкес, Чураївна, але їй ніколи не вдасться подолати народ, що до кінця боронить свої знамена і пісні.
Уславлюючи вірність Батьківщині, безкомпромісність, козацьке лицарство, Ліна Костенко гостро засуджує убогих духом, заражених життєвим прагматизмом людей, що все звикли вимірювати матеріальними благами. Символом продажності і зради —став відступник Ярема Вишневецький. У П Вишняках, Бобренчисі, Горбаневі впізнаємо сучасних манкуртів, що "за шмат гнилої ков— • баси" готові й матір продати, а на заклик відроджувати рідну мову, культуру відповідають питанням: "При чому тут пісні?".
Роман "Маруся Чурай" став одним із найбільших досягнень української літератури нинішнього століття. Відзначаючи художні достоїнства твору, Микола Бажан свого часу сказав: "Щедрі, але й не надмірні розсипи народних приказок, ідіом, прислів'їв оздоблюють і авторську мову, і бесіди дійових осіб твору. Це не поверхові оздоби, не прийоми стилізації, а заглиблені пошуки і переконливі здобутки поетичного стилю твору, в якому елементи стародавньої розповіді органічно сплелися з сучасною формою авторських висловлень, їхніх неповторних тропів, метафор, епітетів, динамічних перебоїв ритму-ж
"Спочатку було Слово, і Бог було Слово", — сказано в Біблії. Людина високодуховна, Ліна Костенко шанує слово, закохана у його красу, вона не любить пустих, "необов'язкових" слів, за якими приховуються фальшивість, поверховість думок і почуттів. Письменниця безмежно віддана своєму творчому покликанню, без поезії не уявляє свого життя. У неї можна прочитати: "болить душа словами", "люблю слова", "потреба слова, як молитви". В одному із своїх віршів поетеса написала про те, як важко інколи знайти слова, які б не "були уже чиїмись". Так, і справді, багато що повторюється у цьому світі — краса і потворність, зрада і самопожертва, "асфальти й спориші", навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один у одного. Але поезія Ліни Костенко є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує у них світлі і радісні почуття, робить їх благороднішими, чистішими.
В усьому і завжди залишатися людиною — це життєве кредо поетеси. Одна з головних умов цього — правдивість, чесність перед собою й іншими:
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутку, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш — то уже навіки.
В одному із віршів Ліна Костенко з болем написала:
Усі усіх не люблять. Це біда.
Це чорний дим невидимого пекла.
Ми вчаділи за декілька століть.
В цій п'єсі диригує сам диявол.
Просніться, люди! Це погані сни.
Нове століття в шибку заглядає,
Закінчується "зосереджене, як вартовий" XX століття. Відходять у небуття роки репресій, двоєдушності і словоблудства, забуваються сповнені озлобленості старі класові лозунги. І нам разом із Ліною Костенко так хочеться вірити, що в новому столітті, яке "в шибку заглядає", всім стануть близькими загальнолюдські цінності і люди на найвищий п'єдестал піднесуть Любов — до Бога, людини, природи, істини.