Все, про що писав Косинка, не видумане, а відібране, виношене, виважене, вкарбувалося у його свідомості. Він добре знав психологію заможних селян, бо самому довелося з дитячих літ поневірятися на чужих землях. Його герої — живі, пристрасні, колоритні фігури. Були вони страшними, часто жорстокими, немилосердними і цинічними, але не здатними протистояти руху часу. Такими виступають Андріян Кушнір у новелі "Політика", Кирило Смолянчук та штабс-капітан у "Гармонії".
Потім учитель перейде до аналізу творів, передбачених програмою для текстуального вивчення. На цьому ж уроці доцільно розглянути новелу "На буряки". Тематично вона близька до розповіді про дитинство самого письменника, адже твір певною мірою автобіографічний.
Учитель виразно прочитає новелу. Варто поставити перед учнями кілька запитань:
Про що розповідається у творі? Чим прочитане нагадує дитинство самого письменника?
Якими художніми засобами письменник розкриває психологію юнацької душі?
Про що мріяв юнак? Яким уявляв він своє майбутнє?
Не поспішаймо відразу починати бесіду. Зробімо паузу, щоб дати можливість учням ще трохи залишитися під враженням прочитаного. Потім пропонуємо школярам запитання:
— Так про що ж розповідає автор у своєму творі?
Звичайно, відповіді будуть найрізноманітнішими. Учитель дещо виправить, уточнить. А потім підсумує.
У багатьох творах Г. Косинки відчутний подих майстрів слова минулого, але передусім наявна глибока індивідуальність творчого обдаровання митця. Не встигаєш збагнути, як нестримно і владно поглинає тебе життєво-правдива атмосфера твору, земна сила відточеної фрази, образне багатство мови, уміння створювати яскравий художній тип, зібравши в ньому найістотніші, найхарактерніші риси певного життєвого явища.
Простежимо в новелі "На буряки", як легко й невимушене нанизує автор слово до слова, неначе вдова Марта, що сидить під хвірткою та "в'яже свої думки, мов осіннє сонце бабине літо на стерні". Тче письменник барвисту гаму, створюючи зриму картину з селянського життя: "Літо. Починає благословитись на світ. Мати рве на городі росисту цибулю, меле пляшкою сіль і кладе з сухою паляницею до торби-рукава..." Короткі, скупі фрази. А кожна деталь малює нам точну епічну картину. І та "росиста" цибуля, і пляшка, якою мати розтирає дрібку солі, щоб покласти синові на обід в "торбу-рукав". За цими тихими, лагідними словами письменника відразу постає у нашій уяві страдницьке життя матері-вдови... Вона стоїть в узголів'ї сина, якому "страшенно хочеться спати, аж пахне і сниться: біліє полями туман, а росою — молоко, холодне і смачне-смачне". Розкрила свитку, глянула на порепані ноги...: "О діти, діти! На буряки, пузатим служить, весь вік поневірятися... За що? Де ж тоді Бог? Ні, далі цього не буде, люди..."
Так думає мати-вдова. В її свідомості прокидається надія, що "далі цього не буде..." А поки що вона стоїть у вікні, "молиться до кривавої сонячної смуги" і плаче. А "сльози, як золото, котяться по блідих щоках і падають росою на жовту долівку..."
Письменник не тільки відчуває найтонші порухи юнацької душі, він як великий психолог художніми засобами вміє передати їх так, щоб захопити, схвилювати читача, перейнятися його думками, діями, помислами...
Хлопець солодко спить. У нього свої проблеми (юнацькії), своє бачення світу, своє відчуття життя: "Снилося молоко..." "Сьогодні, мамо, треба, купить тому рябому собаці півпляшки — не дає гонить два рядки, треба підмазать..." Розуміє — без хабаря не заробити за літо на штани.
І хоч мова йде про злидні, нужденне життя, та скільки тепла, задушевності, доброти в стосунках, в розмові сина з матір'ю, скільки поваги, любові і радості... Хлопець хапає сапку, біжить на поле. Письменник не фальшивить, ніби читає душу юнака. Він розуміє сподівання хлопця: "Боже, коли б гонить сьогодні два рядки! Яке це щастя: два рядки — синя сорочка, хліб..."
Але він поспішає на чуже поле і тому, що там чорнява Пріся... "Яка вона добра й гарна..." І ввечері, натомлений, напівсонний, він буде ділитися з матір'ю радістю, що сьогодні таки гнав по два рядки, не омине, а скаже матері і про ту Прохоренкову дівчину, яка допомагала йому. І коли мати ніби ненароком ще раз перепитає, хто переполював йому рядки, сором'язливо скаже: "Прохоренкова... Гарна дівчина..." Хлопець "зажмурив око, почервонів, а мати помітила і запитала: "В повітці будеш спати?"
У нього пробуджується самосвідомість — це вже не раб. Зростає людина, яка розуміє: "Працюю, не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печія, і десь глибоко-глибоко думка жевріє: "Мужицька доля гірка..."
А поки уві сні підлітка вимальовується казково-принадне майбутнє, де буде жити щасливо його мати і та чорнява Пріся, що допомагає йому, переполюючи рядки. А чи буде воно, те щасливе життя для селян-бідняків?..
Цим запитанням і завершимо роботу на уроці. Дома учні поміркують, яка доля спіткала наше селянство після 20-х років. Чи справдилися їхні мрії та сподівання на землю, на щасливе, заможне життя?
Третій урок розпочнемо з розмови про сучасне село, його біди і марні надії, а потім знову перейдемо до аналізу творів "Змовини", "За земельку", "Політика", "На золотих богів", "Гармонія"...
Час, про який пише письменник, був складний і неоднозначний. І автор прагне показати його таким, яким він був насправді,— жорстоким і трагічним, та й не завжди зрозумілим до кінця його героям. Всі вони відстоюють свою правду, виборюють своє право на щасливе життя — хто чесно, відкрито, а хто підступно, з обманом, а то й силою, залякуванням і пролитою кров'ю. Звернемося до його оповідань...
У своїх творах письменник через героїв розкриває життя, людську душу... Мусій Швачка (оповідання "Політика") збирається на колядування до заможного свата. Він чесний, принциповий і безкомпромісний, відстоює інтереси незаможників по-своєму справедливо, аби ніхто не смів докоряти, що він, Швачка, "не правильну політику робить".
У зіткненні з заможними селянами, яких давно недолюблював, не розгубився, жодним переконанням не поступився. Вони вхопилися за ножі, Швачка вийняв браунінг... Пролилася кров. "Оцю вимріяну, сподівану землю такі бідаки, як Мусій Швачка, віддавати не будуть. Але й Кушнір та йому подібні не змиряться з тим, щоб їхня земля вислизнула з їхніх рук навіки,— пише М. Жулинський, цілком слушно стверджуючи: — Григорій Косинка "в художньому аналізі внутрішнього переживання проблеми землі своїми героями не допускає жодних компромісів. Не жаліє ні бідняка, який одержав землю і засліплено торжествує — втішається, бо він щасливий, а як далі буде розвиватись революція, його не цікавить. Безжально розвінчує і несамовиту лють куркуля, який зненавидів голодного сусіду за його надію на власну земельку".
Пристрасне слово Косинки було виразником громадських думок і палких почуттів, сповнених боротьби за звільнення людини, за її щастя. "За волю і життя. Правдивий шлях, товариші,— шлях боротьби... Оце наш шлях",— твердо вибирають свою дорогу незаможники села Шубовки ("Сходка").
Революція виставила на очі всі болячки життя, та не зуміла їх вирішити. Гасла та заклики: "Відбирай!", "Грабуй награбоване!", "Хто не бідняк, той ворог народу!" — не завжди були справедливими. А тому, коли читаєш оповідання "Змовини", відчуваєш, що письменник дивиться на світ з загальнолюдських позицій.
Прочитаймо початок оповідання до слів "Злоба не сходила йому з обличчя..."
Далі ставимо запитання:
Що змусило Петра Рудика несамовито гнати коней з ярмарку?
Якими засобами, художніми деталями письменник передає передчуття лиха, яке насувається на родину заможного, хазяйновитого Петра Рудика?
Яке ставлення автора до свого героя?
Як розуміти слова: "Сидять на хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало панського — голота ненажерна нас за горло взяла: "Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу..."
Чи страх і передчуття лиха були марними?
Поміркуймо разом з дітьми.
Читаючи новели Григорія Косинки, можна тільки дивуватися, звідкіля цей сонцесяйний талант, уміння проникати глибоко в душу людини. Як невимушене легко бринить кожне слово письменника, музикою пливе кожна його фраза, чи то розлога, широка, мов степ український, чи то коротка, наче обірвана, фрагментарна, як яскраві мазки на картині художника-імпресіоніста. Бо все йде від життя, від бачення головного, найважливішого, найтрепетнішого — людського серця. Мабуть, після В. Стефаника ми не маємо такого вміння у письменника проникати і трепетно відкривати селянську душу, психологію хлібороба, його велику і багату внутрішню красу. Вслухаймося лишень у слова простої жінки Мелашки ("Змовини"), яка говорить з заможним селянином: "Як вам сказати,— мовила тихо Мелашка.— Ручатися за Михайла не буду. Його добра воля: хоче — хай сватає вашу Наталку, як вона піде за нього. А тільки коні, вози ваші, Петре, ні до чого тут. Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами? Я не ганю дочки вашої... Але ви, Петре, пробачте мені на слові, таке говорили, що мені слухати соромно було. Добре знаєте, що я з трудів своїх вік прожила,— мені тими кіньми не їздити, а все-таки переховувати чуже добро я не буду". Скільки в цих словах людської гідності, простоти, самоповаги, благородства, душевної краси! Бо кожний рядок, кожне слово лягало на папір з великої любові до трудівника і великих мук за його страдницьку долю.
Ми по-людському повинні зрозуміти й Петра Рудика, який, як бачимо, чесно працював, з труднощами розжився, поставив на ноги власне господарство, а тепер мусить всього позбутися. І письменник тут при гостроконфронтаційному конфлікті віднаходить той ракурс, який дозволяє нам бачити життя багатогранно і об'єктивно. В цьому — сила його таланту.
Новели Косинки — це вихоплені невеличкі епізоди з життя села. Яскраві, промовисті, вагомі. Письменник уміє так будувати свою розповідь, що не тільки зримо бачиш, а й чуєш все, що відбувається довкола. Тут все живе, дихає, хвилюється, печалиться, радіє... Навіть небо не голе, байдуже тло, а співучасник, на все реагує, на все відгукується: "Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає, сміється ворожа артилерія,— а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум'я з селянських осель..."
Так починає свою розповідь Г.