Для чого рубати сучок, на якому сидиш? — міркує Вагман. Для чого висмоктувати сили українців, коли краще "допомогти їм тепер, коли вони ще слабкі"? Шлях довіри й солідарності стократ перспективніший, аніж шлях визиску й ненависті.
Григорій Грабович вважає, що персонаж, який сповідує таку "теорію", нетиповий. Можливо, й так. Але нетиповий зовсім не означає неправдивий. Нагадаю, що Франків Вагман — хусит (за іншою термінологією — хасид). Хасидизм народився в і пол. XVIII ст. у невеличких містечках України (вже в наш час місцем паломництва хасидів стала Умань) як течія, в основі якої — "протест проти інтелектуального іудеізму, зосередження на емоційному, радісному єднанні з Богом". Справа, отже, не лише в особистих мотивах поведінки Вагмана, а й у його глибинних переконаннях, які роблять цього лихваря спільником Рафаловича.
Не знаходять вони спільної мови хіба що в деяких питаннях тактики. Вагман пропонує адвокатові самому купити Буркотин, а той відмовляється, пояснюючи це тим, що він хоче допомагати бідним. "Маючи маєток, зможете ліпше помагати їм", — дивується Вагман. І далі висловлює сентенцію, яка видається на диво актуальною й сьогодні, наприкінці XX ст., у час затяжного й дуже складного утвердження української державності: "Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів (тобто, національне свідомої буржуазії. — В. П.), поти ви не є жаден народ, а тільки купа жебраків та невольників".
Що ж, мусимо визнати, що "фінансовому Робін Гуду" Вагману відкрилося не так уже й мало загадок української долі й душі.
Психологічні таємниці
Повість "Перехресні стежки" позначена прагненням Франка-психолога зазирнути за межу типового, проникнути в таємниці незвичайних психологічних явищ. Якщо повернутися до слів Франка про магічну лампу, якою письменники молодшої генерації прагнуть висвітлити найпотаємніші закутки "душ своїх героїв", то доведеться констатувати, що й сам автор "Перехресних стежок" скористався тією ж магічною лампою, змальовуючи Рафаловича, Регіну, Стальського, Барана та інших персонажів. Причому варто наголосити на його інтересі до, так би мовити, психологічних нюансів.
Скажімо, Стальський був цікавий Франкові можливістю розкрити психологію садизму — крайньої жорстокості, яка приносить цьому нелюдові задоволення.
Баран з його нав'язливою ідеєю врятування людей від антихриста — це художньо-наукова студія потьмареної психіки, власне — психопатології.
З афектами, галюцинаціями, хворобливими "зигзагами" підсвідомості зустрічаємося в тих сценах твору, де з'являється Регіна Стальська. Особливо яскравими щодо цього є розділ LIII , у якому чуємо афектований монолог доведеної до відчаю жінки, та розділ LVIII з центральною сценою страшної помсти Регіни своєму мучителю-чоловікові, з її напівбожевільним знетямленням, химерною грою психологічних спонук, що змусили жінку ніби поза її волею й розумом узяти сікача і вбити Стальського.
Інтерес пізнього Франка до людського "підпілля" вельми красномовний (про це частково вже йшлося в контексті розмови про конфлікти зовнішні і внутрішні). Роздвоєність людського "Я", складна внутрішня боротьба, в якій "божественне" зіштовхується з "диявольським", діалектика душі, що супроводжується одночасним існуванням різних — полярних! — душевних станів — усе це є в характері Євгенія Рафаловича.
Звернімо увагу на інтерес письменника до сфери ірраціонального: можна в цьому зв'язку згадати хоч би віщий сон Рафаловича, навіяний враженням від несподіваної зустрічі з Регіною (розділ XXI). Йому примарилася "втоплена нещаслива жінка" — і сон збувся, трагічний фінал Регіни підтвердив, що Євгенієва "сонна свідомість" таки не помилилася! Нещасну Регіну й справді поглинула "водяна могила"...
Усі ці приклади (число яких можна було б множити) є свідченням нової якості Франкового реалізму на рубежі століть. "Старе" в ньому сполучалося з "модерним"; увага до соціально-типового доповнювалася підвищеним інтересом до індивідуально-неповторного, виняткового, загадкового. Власне, йдеться про зближення реалізму з модернізмом, яке — попри всі теоретичні суперечки — було реальним фактом Франкової художньої практики.