Книжка повністю відповідала вимогам радянської літератури, і тому за неї І. Драчеві було присуджено звання лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка (1976). Його лірика дедалі помітніше втрачала свою напругу, одноманітнішала, засвідчуючи певну розгубленість автора перед посиленням компартійного
контролю над письменством. Поет намагався компенсувати цей прикрий поворот своєї творчої еволюції засобами епіки. Він звернувся до такого жанру, як драматична поема, що складало окрему сторінку його літературної біографії. І. Драч дещо оновив поемну традицію, позбавив її описової манери викладу певного сюжету, дотримання послідовності композиційної будови тощо. Натомість посилювалися принципи образотворення (метафоризація і т. ін.), співзвучні тогочасній "химерній прозі" (В. Земляк, В. Шевчук та ін.); у сюжетну тканину вводилися фантастичні, вертепно-карнавальні елементи, фольклорно-алегоричні засоби. В основу поеми покладався не розвиток характерів, а рух художньої концепції, світоглядних настанов. Особливе місце відводилося ролі автора, що підкреслено в "Думі про вчителя". Тут порушувалася проблема гуманізації сучасної школи і водночас обґрунтовувалися засади поетичної драматургії, зокрема потреба "нагості" (тобто оголеності) слів. І. Драч використовував творчі принципи Б. Брехта, запроваджувані у німецькому театрі 20-х рр. XX ст.
Поет удавався й до засобів, які мали б урізноманітнювати драматургійне дійство, зокрема до колажу: фрагменти газетної статті, наукової цитати тощо. Він прагнув спертися на достовірний документ. Усвідомлення того, що великі твори епічного характеру потребують активізації аналітичної думки, позначилося на драматичній поемі "Соловейко-Сольвейг", виповненій каскадами питань про сутність мистецтва та життя, про покликання таланту, про моральну повноцінність творчої особистості. Головний персонаж Марія Турчин, перебуваючи у багатоплановій життєвій та творчій ситуації, маючи складний характер, постає одночасно носієм протилежних начал (добра і зла, самовідданості й самозакоханості). Вона відкидає вимоги покірного служіння суспільству і тут же поділяє його морально-етичні норми. Звідси —конфлікт митця і громади, розв'язати якого можна було б завдяки пережитому чуттю міри:
Коли правду до правди класти докупи, рядочком,
А потім все це помножити ще на правду —
То вийде велика моторош, що пахне знущанням.
В образі Марії Турчин відображено роздуми І. Драча про долю таланту. Вони продовжені й у наступній драматичній поемі "Зоря і смерть Пабло Неруди". В ній мовиться не так про творчу долю чилійського поета, як про гуманістичні основи художньої творчості, невід'ємні від драматичного
довкілля. Цей твір переповнений умовними засобами, передовсім сюрреалістичного характеру. Дія розгортається паралельними площинами алегоричного змісту—на верхній та нижній палубі летючого корабля. В поемі беруть участь химерні символи (Величезне Вухо, жіночі статуї-ростри, які можуть оживати, коли їм заманеться) як втілення абсурдної дійсності. Вона розкриває свою моторошну суть, зокрема в епізоді "побиття горобців", здійснюваному хором фанатичних китайських маоїстів. Попри ідейно-стильове оновлення жанру, здійснене І. Драчем, котрий прагнув синтезувати гумор, сатиру, гротеск, лірику, тут убачається і творче використання надбань національного мистецтва, передовсім вертепу, поширеного у XVII—XVIII ст.
Одначе драматична поема не завжди дозволяла І. Драчеві максимально розкрити можливості свого обдаровання. Виявилося, що розповідна манера, закладена в епічному сюжеті, не може замінити метафори. Це спостерігалось і в його кіноповістях, які зазнавали глибокої ліризації. Адже поет добре знаний і як кіносценарист. Після навчання у Київському університеті ім, Т. Шевченка він вступив на вищі сценарні курси у Москві, а невдовзі став автором кінофільмів "Іду до тебе" (про Лесю Українку), "Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини", "Криниця для спраглих", "Камінний хрест" (за однойменним твором В. Стефаника) та ін.
З віднайденням нових зображальних засобів у кіноповістях, і з творчим переосмисленням досвіду О. Довженка І. Драч мав одне покликання —поезію, яка на межі 70— 80-х рр. зазнавала певних змін. Так, випрозорення стилю спостерігалось у збірці "Американський зошит" (1980), де метафора витіснялася прямою документалізованою розповіддю, хоч автор не зміг відмовитись од поетики умовності, що подеколи асоціювалася з видіннями Босха-маляра, відомого своїми трагічно-химерними, гротесковими картинами ("Вільний велосипед", "Стогне пшениця" і под.), Виданню шкодила ідеологічна заангажованість: розмежування світу на два "ворожі" табори—"світлий", комуністичний, і "темний", капіталістичний, що було обов'язковим "принципом зображення" для радянського письменника. Це криво-душшя бентежило поета, бодай на рівні підсвідомості, що засвідчується, зокрема, віршем "Монолог незахищеного студента Джеймса Брука перед першим і останнім польотом з хмарочоса": "О, як я чую фальш —Вбива фальшива нота. Я вже не можу дальш —Горить моя істота".
Дарма що ці слова начебто виголошувалися зневіреним молодим американцем. Вони безпосередньо стосувалися І. Драча, який чинив внутрішній опір нормативам "соціалістичного реалізму".
У 80-х рр. y доробку І. Драча посилюється полеміка з самим собою (що спостерігалось у збірці "Київське небо", 1976), вбачається увиразнення метафоризації символіки (притаманної збірці "Сонячний фенікс", 1978). Новими гранями його талант розкрився у поетичній книжці "Шабля і хустина" (1981), де загострювалася проблема цілокупності життя, зокрема в циклі "З інтимного щоденника білої берези". Здавалося, ЇЇ автор по-новому переписував ліричні тексти природи, грубо понівечені науково-технічним втручанням, спромігся прочитати "німу сльозу джмеля".
Особливого напруження набуло тривожне передчуття фатального розколу дійсності на порозі екологічної катастрофи ("Птахолюди! Людоптахи! Де ми?"). Тому не випадково поет звертається до глибин етногенетичної пам'яті у збірці "Теліженці" (1985). Тут осереддям всесвіту постає село як центр духовної культури, невіддільний від довколишнього світу, село, яким він вивіряє свої вчинки, свій талант, свою долю, бо "...крізь усю Планету До мене рідне деревце прийшло, 3 Теліженець калина проросла Прорвала твердь кременисту планетарну, Щоб міг я до неї серцем притулитись ...". Це видання також сприймалося як невідчепне попередження неминучої трагедії, що виникає в разі втрати органічного чуття світу, людської духовності, що загрожує загибеллю життя. Ця тема болючою раною позначилася на збірці "Храм сонця" (1988), а надто в поемі "Чорнобильська мадонна", яка перегукувалася з перекладеними І. Драчем розділами "Скорботних пісень" вірменського поета Григора Нарекаці (X ст.), спонукаючи до гіркого висновку: фатальні уроки історії нас нічого не навчили.
Остання збірка поета — "Вогонь з попелу" вийшла в 1996 р.