Отже, як режисер національного кіно Довженко фактично скінчився на "Щорсі", бо всі наступні фільми за його кіноповістями ("Повість полум'яних літ", "Поема про море", "Зачарована Десна") були поставлені чужою, московською рукою. Виняток —"Україна в огні", але про це окрема розмова. Буде ще "Життя в цвіту", але то не Україна. Були, правда, зняті Довженком ще два фільми — "Битва за нашу радянську Україну" і "Перемога на Правобережній Україні", але то була кінодокументалістика, до того ж сфальсифікована партійною цензурою. І був ще фільм "Країна рідна", зроблений на прохання вірменських друзів, але він чомусь на екрани не вийшов. А шкода, бо, як розповідають очевидці, це була кінопоезія найвищої проби, хоч і документальна.
Брав Довженко участь у так званому визвольному поході в Західну Україну. І побачене вразило його незмірно. Багаті міста і села, ошатні будинки, здебільшого криті бляхою, високий життєвий рівень, люди гарно зодягнені, десятки українських музеїв, театрів, гімназій, понад 100 україномовних часописів — усе це так контрастувало із злиднями і русифікацією на Сході України. А коли майже відразу з "визволенням" розпочався червоний терор, масові арешти і вивезення на Сибір, Довженко втратив весь спокій і вирішив написати книгу про те, як нас (східняків — Б.С.) "вознена виділи. Про цю трагедію написати б роман на три тисячі градусів температури і вилити в ньому увесь свій біль..." Але трагедія не була написана — і це теж трагедія.
У роки 2-ої світової війни Олександр Довженко спочатку перебував у евакуації (Уфа, Ашхабад), а з 1942 року — в діючій армії при політуправлінні Південно-Західного фронту, писав листівки, які потім літаками розкидали на німецькі позиції, актуальні статті до армійських газет (наприклад, "До зброї!"), вів щоденникові записи, хворів.
Наступне замовлення з Кремля надійшло на фільм "Життя в цвіту" — про російського селекціонера-садівника Мічуріна. Довелося прославляти чужу націю, чужі ідеї чужою мовою. Через те фільм давався важко, і робота над ним тривала довго й нудно, а це призводило до все частіших рецидивів стенокардії. "Я втомився і виснажився вщент, — пише режисер в одному з листів, — написати півсторінки для мене вже канальський труд. Я втомлююсь часом від одного рядка". А в щоденнику цей період описаний ще яскравіше: "Ось уже кілька років тягнеться моє "Життя в цвіту"... Я вистраждав його, видушив і вистогнав, знемагаючи від приступів стенокардії і тупого бюрократизму... А серце болить... А втома така, неначе цілий день ворочав каміння..." Був ще сценарій "Прощай, Америко!" — за книжкою американки Анабели Бюкар, але партцензура зняла фільм на самому початку роботи над ним.
І після війни Довженкові не було дано дозволу жити на Україні, тож він мусив сновигати по осоружній Москві. Яка це була для митця пекельна мука, ота прикрита форма заслання, як він страждав і повільно щоденно вмирав, видно із його щоденникових записів 1945-1946 років. Читаємо: "X. і Б. (Хрущов і Берія — Б. С.) не пустили мене в Київ, я український ізгой... Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл... Я хочу писати серед свого народу... Невже я не можу жити на Вкраїні? Важко мені... Нащо мені жити? Дивитися роками, як закопують мене живого в землю?.. Я в неволі... Мовчать Микитині (Хрущова —Я. С.) лакеї, чекаючи, як ворони в степу, на мою смерть... Чому мізерність... уряду і ЦК партії... мусить стукати мене по голові могильними цвяхами? Навіщо стогну в розлуці з народом? Чому криводухість хитренького Хрущова в'ялить мою душу і терзає її гнівом образи і обурення? Що мені робити? Куди подітися? Хочеться плакати, кричати, жалітися. Але кому? Я втратив радість. І творчість моя пригасає в стражданні й журбі... Умерти? Я вже мертвий... Я забуваю мову свою. Пишу, розлучений з народом моїм, з матір'ю, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі більш над усе... Мене з'їдає туга по Вкраїні. Яку пекельну кару придумано для мене! Усе в мене болить. Нема навіть точечки живої. Ніщо не радує мене. Похований по самому останньому розряду, нікому не потрібний... Ой, земле рідна, мати моя і печаль. Прийми мене хоч мертвого. Що мені робити тут, у Москві, на самоті. Кричу! Що ж ви робите зі мною?! Мене вбивають повільним вбивством, і вже мені не воскреснути... Розтерзана і умучена душа моя до краю. Я України син. Нащо одняли у мене Матір? Земле моя рідна, коли б хоч Ти була щаслива".
Процитоване тут — своєрідний трагічний монолог українського митця приреченого більшовизмом на невимовні страждання і передчасну смерть.
Обурливим є не стільки терор Сталіна стосовно Довженка (заслання, заборона фільмів, усунення з посад), скільки політичне і творче насильство: накинув небажані для нього теми фільмів, послав на Далекий Схід. Подумати лише: примусити робити фільм про сумнівні наукові цінності російського дослідника Мічуріна, коли в той час в сталінських концтаборах конав геніальний український садовод Платон Семеренко; відірвати від зйомок за уже готовим сценарієм фільму "Тарас Бульба" і примусити знімати наклепницькі фільми про УНР, про "легендарного" Щорса, котрий разом з москалями кров'ю залив Україну, про "Відкриття Антарктиди" з обов'язковим вихвалянням російських царів. Це були, напевно, найчорніші роки і так сповненого драматизму життя Довженка, хоча мав він тоді і посади, і титули, і ордени, і навіть дачу під Москвою.
Місцями в "Щоденнику" безвідносний опис свого трагічного становища в незамкнутій московській тюрмі переходить у пряме звинувачення Хрущова, Берії, Корнійчука, Бажана, Большакова (голова Держкіно УРСР) та інших з цієї партійної кліки: "Ви мене вбили. Більш, ніж убили: ви розтоптали мене, зганьбили і живого оголосили мертвим... Але я не заважатиму плазунам догоджати царям і князям у новому дворянстві. Живий мрець з волі Микити Хрущова і його гайдуків, куди ж я виплачу свої сльози? Чим порадуюсь? Де відпочину? Від кого почую людське слово?"
Найдужче вражає оце за козацьким звичаєм високої поетичної проби ліричне звернення до уявного коня: "Неси мене, мій коню, до чистої і незайманої. Нехай зіллюся з нею, і потечу, і побіжу попід задумливими вічними берегами. Вези мене, мій битий коню, неси мене, моя Десно... Пролетів думками по Вкраїні, од рідного дитинного мого Сейму, од Десни до Дунаю і до Буковини, і ні один голос звідти не гукнув до мене... навколо мене порожньо. Все замовкло. Уся Україна".
Кого, скажіть, залишать байдужим такі слова, чиє серце не здригнеться, читаючі ці рядки-квиління, сповнені притупленого болю з найбільшої, яку можна завдати, образи.
Пристрасне прагнення вирватися з московських лабет і повернутися на Вкраїну так сильно оволоділо всім єством Довженка, що йому ночами почало снитися те вимріяне повернення. Ось два записи із "Щоденника": "Я сьогодні ранком полетів на Вкраїну. Обломилися крила, і я упав. У мене вельми заболіло в грудях. І я заплакав, упавши. Я спробував ще раз летіти, я заспівав початок думи і од жалібного голосу свого знову заплакав" (14 січня 1946 р.). "Учора і сьогодні літав на Україну. Не долітав уже. Обламуються крила на дорозі — падаю. Падаю у воду —потопаю. Збираю всі сили, аби винирнути, простягаю руки —вхопитись ні за що. Кричу — ніхто не чує. І крику немає". (З лютого 1946 р.)
З цими снами перегукуються і листи. "Ой пташечки, голубоньки, — пише він за два роки до смерті, — візьміть мене на крилонька, понесіть до сонечка... Не летять до мене пташки, тільки сум пливе за водою з Десни на дубах... Тихенько одними кінчиками пальців одриваюсь од землі і лечу до Вас на річки, на озера".
У підтексті цих високопоетичних рядків — чиста, висока трагедія великої людини, спланована лютими ворогами України і виконана по-садистському від початку до кінця. Нема прощення катам Довженка!
'Посилюючи трагедію митця, поглиблюючи і так жахливий його стан, про Довженка у Києві пускали всілякі поголоси:
мовляв, "сам покинув Україну, "пристроївся" в білокамінній, "слуга кремлівських лицемірів". А насправді? Слухаймо ж:
"Я не член Комуністичної партії... Я не бачив там чистих рук... нехай мерзота... робить своє каїнове діло... прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу за те, що той був головною причиною невимовного геноциду щодо українського народу".
Україна споконвіку віддавала Росії своїх кращих синів, віддала вона і Довженка. Ось уривки із статей-відгуків українських літературознавців на кіноповість "Україна в огні", яку, до речі, тоді ніхто з них не читав, бо опублікована вона була аж через 22 роки
1) "Довженко припустився найгрубіших політичних викривлень, ставши фактично рупором глибоко ворожих радянському ладові, партії і народові ідей".
2) "Довженко зазнав найтяжчого ідейного і творчого краху, який тільки може спіткати митця. Ставши на антиленінські позиції.., дійшов до ворожого наклепу на радянський народ".
3) "Нерозуміння історичної перспективи... багато в чому збіглося з "концепцією" ворожого табору".
4) "Довженко відійшов від ленінсько-сталінського розуміння світу, процесів Вітчизняної війни. Його творчість стала спотворенням дійсності, паплюженням нашого народу".
Отаким чином самі "землячки" змусили Довженка замовкнути у половині слова. Був він великий, на виду в усіх, тому й оскаженіло, з люттю давили його за прикладом Сталіна та Берії і великодержавники-шовіністи, і доморощені яничари, які, за словами самого митця, мов навіжені кричали:
"Розіпніть його, розіпніть його! Ненавидьте, зневажайте! Іменем великого бога, отця нашого (себто Сталіна — Б, С.) розіпніть його! Не своїм іменем, бо в нас його нема, іменем соратника".
Разом із забороною кіноповісті "Україна в огні", про що далі йтиме мова осібно й докладніше, Довженко був знятий з посади художнього керівника Київської кіностудії, вигнаний з комітету по сталінських преміях, звільнений від усіх громадських доручень. Одне слово — Сталін життя не відібрав, але і жити не дав. Щоб перенести всі тортури, треба було мати залізні нерви, кам'яну душу, а головне — серце раба. В Довженка не було ні першого, ні другого, а третього й поготів. Проте він мусив жити в цьому потворному вовчому царстві вождів-сатрапів та їх мерзенних лакеїв.