Раптова смерть 25 квітня 1927 р. обірвала всі його творчі плани. Нові дві збірки оповідань — "Село вигибає. Вибрані оповідання. Кн. 1" і "Верховина. Вибрані оповідання. Кн. 2" вийшли у видавництві "Книгоспілка" 1929 р. уже посмертно.
Марко Черемшина добре знав українську літературу. В його особистій бібліотеці були зібрані майже всі кращі твори української дожовтневої літератури. З російської літератури його улюбленими письменниками були Пушкін, Гоголь, Кольцов, Лєрмонтов, Чернишевський, Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Толстой, Достоєвський, Успенський, Короленко, Горький. Бібліотеку заповнювали книги польських, болгарських, західноєвропейських письменників, які він читав в оригіналі, вільно володіючи основними європейськими і слов'янськими мовами.
Марко Черемшина — один з найбільш "фольклорних" українських письменників. Усна народна поезія — відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і в виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів'я і приказки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина. У "Автобіографії" Марко Черемшина зазначав: "Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними". Отже, художнє світобачення і світосприймання письменника було глибоко народним, йшло від народних джерел. Трагізм народного життя у конкретно-історичних обставинах того часу, узагальнений в усній літературі народу, знайшов своє відображення у трагічних образах і життєвих колізіях оповідань, малих фейлетонів, новел, образків і ескізів Марка Черемшини. Це не декоративне оздоблення, не зовнішнє запозичення фольклорного матеріалу, а органічне злиття з ним. Літературно-фольклорний симбіоз — характерна риса самобутнього таланту Марка Черемшини.
Марко Черемшина був свідомий свого громадянського покликання і письменницького обов'язку. Якщо перші написані ним твори були на теми "з великоміського життя", про "ледові квіти" і "заморожені фіалки", то дуже скоро він зрозумів своє покликання, раз і назавжди визначив напрям своєї творчості, присвятивши її життю того середовища, в якому народився, серед якого жив і яке найкраще знав. Як і В. Стефаник, він став "поетом мужицької розпуки", не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, яким воно було,— темним, забобонним, убогим, знедоленим, прибитим віками безпросвітньої нужди і зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості. Основа творчості Марка Черемшини глибоко соціальна. На самому початку своєї літературної діяльності молодий письменник висловив своє ставлення до села і його соціальних контрастів.
Марко Черемшина, як і його літературні побратими Василь Стефаник і Лесь Мартович, бачив безвихідне становище мужика. Пізніше, уже досконало знаючи соціальну анатомію гуцульського села і показавши весь трагізм його життя протягом першої чверті XX ст., Марко Черемшина з гірким болем відзначав: "Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу. Злягає на нього щораз то інша і щораз то лютіша форма кріпацтва, поневолення і голоду і давить його, як скала. І ніхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує ("Стефаникові мужики").
Рання творчість Марка Черемшини сильна показом темних сторін селянського життя. Як письменник-демократ він співчував долі своїх героїв, віддавав їм усю любов свого серця, палко бажав поліпшити їхнє життя.
Творчість Марка Черемшини привернула увагу критики. І. Франко у статті "З останніх десятиліть XIX в." одразу визнав талант молодого прозаїка і зарахував його до "різнобарвної китиці індивідуальностей" в українській літературі початку XX ст. А Леся Українка назвала Марка Черемшину "цікавим і оригінальним талантом".
Після тривалої перерви, на початку імперіалістичної війни, Марко Черемшина знову повернувся до літературної творчості. Основною темою його нових оповідань стає "село за війни".
Марко Черемшина не був письменником-моралістом, він визнавав, що "казаня ні сам не люблю, ні другому вертіти ухо науками не вакаюся" ("Своя наука"). У своїх творах він оспівав чистоту взаємних людських почуттів, вірну любов гуцулів, їх палкий темперамент, серед чорних буднів важкого побуту знаходив світлу поезію чистого кохання.
Марко Черемшина виступав також з рецензіями, літературно-критичними статтями, спогадами, підтримував прогресивні тенденції літературного розвитку. Надзвичайно високо цінував він творчість Т. Шевченка і І. Франка. Добрим словом згадував він про Ю. Федьковича, записавши від свого батька спогади про "буковинського соловія" ("Спомини Семанюка про Федьковича"). Найбільше уваги приділив Марко Черемшина своєму побратиму В. Стефанику, присвятивши йому кілька художніх творів і літературно-критичних статей ("Добрий вечір, пане-брате...", "Желання", "Його кров", "Під осінь", "Стефаникові мужики"), у яких з любов'ю і натхненням говорив про творчість цього незрівнянного майстра новели, "поета мужицькі розпуки", який "приріс до села серцем і душею". Перед ним селяни "всі свої рани розкривають, ввесь свій біль на сонце видобувають, всю тугу ріками розливають, всю свою розпуку чорними хмарами розкладають". Марко Черемшина бачив у Стефаникові насамперед народного письменника, що сам вийшов з народних низів і зумів народний біль перенести на папір, видобути з свого серця "слова, гей зорі".
Один з дослідників життєвого і творчого шляху письменника О. Засенко справедливо відзначає, що творчість Марка Черемшини "ввібрала в себе нев'янучу красу й привабливість того краю, який породив письменника-народолюбця і надихав його високопоетичне слово. У кожній новелі Марка Черемшини так чи інакше відбився духовний світ його земляків гуцулів-верховинців, їх уявлення про природу й суспільство, про добрі й злі сили, їх віковічні прагнення до вільного, щасливого життя".
Широке всенародне відзначення 100-річчя з дня народження Марка Черемшини у 1974 р. ще раз засвідчило любов до нього народу, невмирущість його творчості12. Дата ця відзначалася згідно з ухвалою ЮНЕСКО.
Радянський народ глибоко шанує пам'ять видатного письменника-демократа. З 1949 р. в м. Снятині працює літературно-меморіальний музей письменника. Реставровано і відкрито як музей рідну хату Марка Черемшини в с. Кобаках. Там же споруджено пам'ятник співцеві Гуцульщини, а в Снятині відкрито пам'ятник-погруддя.
За сучасних умов невпізнанно змінилася Гуцульщина, ставши краєм матеріального достатку і високої культури. Навколо рідного села письменника розкинулись поля колгоспу імені Шевченка. "Село розквітає" — так говорять земляки Марка Черемшини про своє село, перефразовуючи колишній його крик душі "Село вигибає". Високоталановита і глибоко демократична за своїм ідейним змістом творчість Марка Черемшини нині стала надбанням всього багатонаціонального радянського народу.
Твори письменника видаються нині величезними тиражами, їх перекладено на російську, болгарську, польську, чеську, угорську, німецьку, румунську, сербо-хорватську, словенську, іспанську та інші мови світу. Перекладач творів Марка Черемшини на болгарську мову Петко Атанасов писав: "У скарбниці національної та світової літератури залишаються лише справді самобутні таланти, які зуміли своєрідно передати минуле й сучасне свого народу, його мрії та сподівання. Таким, безперечно, оригінальним майстром українського слова, тонким художником прекрасної Гуцульщини з її незрівнянною гірською красою був і Марко Черемшина.
Він був також гуманістом, який щиро любив своїх знедолених земляків, людей з великим серцем, які вміли по-справжньому любити своїх друзів і ненавидіти ворогів. За це шанують Марка Черемшину не лише на Україні. Перед ним з пошаною схиляються зарубіжні читачі".
Художні здобутки прози Марка Черемшини щедро використовують українські радянські письменники, освоюючи її високу поетичність, тонкий ліризм, самобутню образність, разюче вміння заглибитися у внутрішній світ простої людини, показати її великою і чистою в усіх помислах і ділах, у єдності з дивосвітом природи.