Працездатність і активність висотаного поневіряннями Івана Багряного вражає. На ім’я Романа Шухевича він подає меморандум з вимогою (!) створити підпільний уряд УПА. Пропозиція сподобалась і незабаром утілилась у так звану УГВР (Українську Головну Визвольну Раду). Втім проти участі автора ідеї у ВЗ (Великому Зборі) категорично висловилась могутня СБ (Служба Безпеки) . Через те, що в лютому—березні 1943 року Іван Багряний, не бажаючи напризволяще кидати дружину з двома дітьми, перебував в Охтирці, яку зайняли частини Червоної Армії. На рівні Проводу відбулося переголосування, і Багряному таки видали мандат, проте на 1-й ВЗ УГВР (липень 1944 року) він не з’явився. Дедалі більше знайомих і непривабливих рис помічав Іван Багряний в діяльності ОУН-Б, суперечності між ним і Проводом загострювались. У липні 1944 року Багряний опиняється в Словаччині, а в вересні його під час облави на емігрантів схопили й відправили до Німеччини. Як "ост-арбайтер" він ішачив під Берліном, на станції Темпельгоф. Перед падінням третього рейху тікає в Тіроль, далі в Інсбрук, звідки 1946 року перебирається в Баварію, в Новий Ульм, де розташовано було великий табір переміщених осіб (ді-пі) з України. Провадить шалену громадську діяльність: засновує газету "Українські вісті"; створює потужну організацію МУР (Мистецький Український Рух); виступає ініціатором, а потім стає лідером УРДП (Української Революційної Демократичної Партії); обирається заступником голови, а тоді й головою УНРади (Української Національної Ради) тощо. Юрій Смолич усе це, разом узяте, називає: "ладнав "лави" націоналістичної контрреволюції на вислузі в нових після гітлерівців господарів". Дуже однозначно і неточно. Візьмемо хоча б УРДП. Вона зароджується 1945 року. Себто коли Багряний остаточно розчарувався в політиці і практиці ОУН-Б. Згідно з першим проектом програми і першим її маніфестом "Наші позиції", що їх написав Іван Багряний, вона звалася Українська Демократично-Республіканська Партія (УДРП). Цитуємо: "Ця назва означала, що це є партія боротьби за самостійну соборну державу у формі Української Демократичної Республіки, прототипом якої для нас була тоді й лишилася потім та є також і сьогодні демократична Українська Народна Республіка (УНР) 1918—1919 рр." (Резолюційна декларація 10-го з’їзду УРДП). Згодом — цитуємо — "саме революційні методи боротьби за українську самостійну державність було взято для окреслення характеру нашої партії в її назві — Українська Революційно-демократична Партія (УРДП)". Аж нарешті 1990 року 10-й з’їзд УРДП, зважаючи на появу нових політичних течій в Україні, одностайно вирішив "включитися в сучасний загальноукраїнський самовизвольний рух на батьківщині, що мусить бути світовим рухом усіх українців, де б вони не перебували, в ідейному сенсі — як допомогова частка зокрема Демократичної і Республіканської партій того руху, під своєю родовою багрянівською назвою — Українська Демократично-Республіканська Партія (УДРП)". Як бачимо, ідейні засади Багряного зберегли свою злободенність понині. Незважаючи на гучні титули і посади, жилося йому важко і скрутно. Навіть у матеріальному плані: у нього вже була нова родина, пішли діти, а це вимагає витрат. Про аспект моральний годі й говорити: як і в Радянському Союзі, так і на еміграції комусь муляв Іван Багряний очі, когось не влаштовував, "не вписувався" в загальний пейзаж. Його, правда, не посадили, не катували, але били йому выкна, проколювали шини автомобіля (коли той з’явився), тероризували наклепами, тримали в постійному психологічному напруженні погрозами. А відмінність полягала в тому, що на Україні його таврували як націоналіста й антирадянщика, а у "вільному світі" називали агентом НКВД, прислужником Москви, ‘‘радували’’ повідомленнямн типу "Іван Багряний є свідомий комуніст і провокатор". І т. д. і т. п. Надто несхожа на інших, надто яскрава й своєрідна то була особистість. Надто незвичні думки виголошував Іван Павлович і відстоював. Надто неймовірної тактики дотримувався. Надто витикався з шеренги, забігав порівняно з іншими—і дратував їх. Тож не вишукуймо "темні сторінки", "темні плями" його біографії (до нас це зроблено значно ретельніше, а звернімося радше до багрянівського доробку. Написав він справді багато — в усіх жанрах. Викликавши і заздрість, і невдоволення, і захват. Залежно від того, як і хто читав його твори. Почнемо з публіцистики. Сотні статей вийшло з-під пера Івана Багряного — різного змісту і різного рівня. Та були серед них і такі, що їх не визначиш інакше, як "документи доби". Наприклад, блискучий памфлет 1946 року "Чому я не хочу вертати на "родіну", перекладений багатьма мовами. Так він починався: "Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть повертатись додому, під большевизм, дивуючи тим цілий світ. Я є українець, робітник з походження, маю 39 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес" по Європі — утікаючи перед репатріаційними комісіями з СССР що хочуть повернути мене "на родіну". Я не хочу повертатись на ту "родіну". Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть зі застосованням зброї, але ми чинимо скажений опір, — ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я беру це слово в лапки, як слово наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам совєтською пропагандою: більшовики зробили для 100-а національностей єдину "совєтську родіну" і нав’язують її силою — цю страшну "тюрму народів", іменовану СССР". Далі—не згірше. В такому ж дусі і стилі написана сатирична поема "Антон Біда, герой труда" (1947). Але поряд — лагідні дитячі твори "Казка для дітей" і "Телефон". І — вагома багрянівська лірика. 1946 року виходить збірка віршів "Золотий бумеранг", що підсумовувала поетичну його творчість за два десятиліття (підзаголовок — "Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного"). Друком з’являються п’єси Івана Багряного — "Генерал" (1947), "Морітурі" (1947), "Розгром" (1948). Ще 1946 року виходить (у відновленому, переробленому і розширеному вигляді) роман "Тигролови" (колишні "Звіролови"). "Тигролови" перевидавалися українською, перекладалися англійською (США, Канада, Англія), німецькою, голландською мовами — і повсюдно тішились незмінним успіхом. Упорядник і коментатор "Розстріляного Відродження" Юрій Лавріненко (Дивнич) не сумнівався: "Тигролови" зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека, оста, "советского человека" і показали під нею незломну горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя й боротьби". 1950 року, коли у видавництві "Україна" виходить роман "Сад Гетсиманський", Багряний послав його, супроводивши дарчим написом, Винниченкові. У відповідь одержав листа: "Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присипку книги і за книгу. Вона — великий, вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами, і, мабуть, чулі люди будуть так говорити. Зараз нічого більше казати не буду про саму книгу. Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документу перед світовою опінією? Чи робляться заходи про переклад її на чужинні мови (..) Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і для істини". Володимир Винниченко своєї обіцянки дотримав і знайшов як перекладача (ним виявився Григорій Алексинський), так і видавництво, де "Сад Гетсиманський" вийшов французькою мовою. Роман сильне справив враження і на критиків, і на читачів. 1953 року з’являється "Огненне коло"—повість про трагедію галицької молоді, що в лавах дивізії "Галичина" була розвіяна під Бродами. 1957 року виходить "Маруся Богуславка", яку Багряний представив як першу частину трилогії "Буйний вітер", так і не дописаної. 1965 року, по смерті Багряного, було видруковано роман "Людина біжить над прірвою", над яким автор працював паралельно із "Садом Гетсиманським" у 1948—1949 рокдх. Дія роману відбувається 1943 року на території, яка поперемінно переходить то до німців. то до радянців. Архітектор Максим Колот, виходячи з власного досвіду, може порівняти особливості й "переваги" однієї й другої тоталітарних систем. У передмові, що красномовно зветься "Невгасна віра в людину", Василь Гришко твердив: "Тут маємо вже насправді своєрідний героїчний епос" у якому, як уже було зазначено, наявні навіть елементи мітотворчості — не в сенсі творення віддаленої від реальності поетичної вигадки, а в сенсі перетворення реальності, як такої, в реальність поетичну. Дійсно, ця надзвичайна історія "бігу над прірвою" — це ціла героїчна сага про надлюдські пригоди однієї й одинокої серед ворожих їй сил людини в безприкладному єдиноборчому поході насупроти й наперекір усім цим ворожим силам, та навіть і наперекір цілому байдужому до неї світові, в якому вона приречена на загин; про зухвалий виклик людини цілому цьому світові і про те, як всупереч усьому, переборюючи найнеймовірніші труднощі й перешкоди, включно з немилосердними до неї стихіями природи, людина таки перемагає". Ось такий він, багрянівський ужинок. 1956 року (рік XX з’їзду КПРС) славні ловці душ присилували старшого сина багрянівського Бориса виступити по радіо з викриттям і напучуванням свого батька. Ситуація — вигадаєш, то не повірять. І для Багряного це був жорстокий удар. Але повівся він по-гоголівському, відповівши: "Якщо ти — Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити". Духом він залишався нездоланний, але тіло зраджувало — навіть його залізний організм надірвався. До туберкульозу, набутого в тюрмі, долучився діабет, потім — серцева хвороба. Він стає завсідником лікарень і клінік, але, й прикутий до ліжка, невтомно працює. Лежачи, пише на спеціально для нього виготовленій дошці, яку ставили йому на груда (знову пригадується мимоволі Островський). Нездійсненні задуми знесилювали його вкрай. Замислив, наприклад, роман про панцерник "Потьомкін": "Що з того вийде, я ще не знаю. Моя ж мета така: повстання на "Потьомкіні" вернути українській історії, бо через пасивність нашої літератури його від нашої історії відібрано".