Згадана поетична група, як і зрештою вся наша література, обертається довкола осі "особистість – маса"; ця вісь є однією з найактуальніших у сфері післявоєнної суспільної свідомості.
Ю. Тарнавський казав:"...Об’єднувало нас не так те, що ми мали спільного з собою, як те, чого не мали спільного з довколишнім світом, себто зі старшим поколінням українських письменників. Був це, в першу чергу, факт, що дозрівали ми всі на еміграції і наше відношення до України було цілком інакше, ніж відношення старших. Другим негативним спільним була в більшості нас відраза до традиційних літературних форм".5 Цей спільний для цього угрупування рефлекс краси, у підвалинах якого лежала потреба повної творчої свободи, теж відкидати не можна: "всі згадані поети категорично відпихалися від концепції служіння народові, бо роллю письменника , вважали, не є служити, а формувати літературу цього народу, тобто частинно формувати сам народ".6
На той час суспільна свідомість була наповнена багатьма існуючими уявленнями, згідно з якими розуміння творчості зводилося до розуміння її формальної мети: митці мають адекватно змальовувати події вітчизняної історії і художнє слово має бути засобом морального напучування і вдосконалення суспільства. Письменники Нью-Йоркської групи, звичайно, не поділяли доктрини розуміння мистецтва як наслідування. Вони інтуїтивно відчули, що літературна творчість обмежена в своїх зображальних засобах і може створити лише оманливу видимість дійсності, що завдання її полягає в тому, щоб розкрити істину в образно-чуттєвій формі – і не більше.
І для того, щоб поновити нашу душу найрізноманітнішими виявами життєвого захисту, змусити нас закружляти в вакхічному оп’янінні життєвих радощів і драм, людських пристрастей та ідеалів, дали повний простір своїй фантазії, буйній грі уяви, щоб ми могли безперешкодно віддатися чарам їх зримо-принадних образів і відчуттів. Це й призвело до того, що літературознавці і критики заговорили про "герметизм" Нью-Йоркської групи, її ізоляцію, усамітнення.
Ю. Тарнавський писав: "... головною нашою проблемою є вихід із провінціалізму, себто створення творів, які могли б мати загальнолюдське значення, найбільш затримали в провінціалізмі українську літературу (та й взагалі культуру) свідоме чи несвідоме бажання творити літературу "національну" основану на вже існуючих традиціях. А тому, що ми нація малорозвинена, яка ще вчора була майже повністю селянська, це зводиться майже виключно до етнографізму. Я в принципі не виступаю проти послуговування українськими темами і традиціями, якщо не виходить з коріння письменника. Коли хтось виріс на українських народних піснях. Причини, то зовсім правильно і логічно, щоб він вів від них свою творчість туди, куди вона логічно йде. Але він мусить вести її від них, а не триматися їх ноги, як лоша кобили, і слово "логічно" включає якийсь зв’язок з сучасним літературним світом, включаючи й закордонний. Але ж якщо хтось виріс в Америці, про народні пісні й Тичину тільки чув, то хіба він мусить проходити спеціальний курс, щоб бути українським письменником! Якщо він чується українцем і хоче писати українською мовою, то чому йому забороняти це робити?"
Кожен з митців Нью-Йоркської групи формує своє ставлення і розуміння модернізму, а при аналізі, при глибшому проникненні в тканину їх творчості стає помітно, що їх творчість глибинними мільйонними зв’язками тісно пов’язана з українською духовною традицією, у ній дивовижно матеріалізується архетипічний матеріал колективної духовності нашої нації, захований у підсвідомій психіці, який з величезною силою діє хіба що на свідомість та інтуїцію найсвідоміших читачів, а до всіх інших приходить у снах, як марення і візія. Тому має рацію І.Фізер, коли пише: "Члени НЙГ у різній мірі, навмисно чи ні, відкинули усталені норми як непридатні у творчому процесі. Внаслідок цього виник своєрідний ідеолект, подвигу гідна незвичайність їхньої мови, характер їх поетичного світобачення."7
Хоча в творчості митців Нью-Йоркської групи інколи виразно й проступають контури неоромантизму, експресіоналізму та екзестинціоналізму, та все ж вони намагаються вивільнитися від наслідування цих стилів, більшою мірою орієнтуючись на нові відкриття; можна сказати, що в їх творах уперто й тяжко змагаються між собою два стилістичні принципи – тяжіння до стилізацій і свідомий нахил до сюрреалізму, означені тенденції зумовлюють систему нереферентної літератури, за словами Р. Якобсона, "поезії думки". У таких творах, як показав Р. Барт, домінує уже не денотація (фабула, соціально-пізнавальна значущість твору), а коннотація – сенс, що лише частково, у кількох опорних пунктах, зумовлений природою тексту, а більшою мірою приписаний читачем.
Врешті, на погляди і літературні смаки членів групи безумовно вплинули західні естетичні школи і течії з притаманними їм тяжінням до експерименту, до пошуку нових, подекуди екстравагантних форм вислову, до закодованості образної мови, деструкцією вірша, автоматизмом і неконтрольованістю так званого "письма", ігноруючого нарратив реалістичного дискурсу, причинно-наслідкові зв’язки і психологічну детермінованість.
Однак досить швидко після створення Нью-Йоркської групи стало зрозумілим, що поряд з цим "іншим", особливим, специфічно емігрантським, в менталітеті, в генетичній національній пам’яті існує все ж таки і дещо спільне, глибинне, що поєднує материкові процеси.
Драматургія представників Нью-Йоркської групи, яка широкому загалу читачів з першого, і як ми звикли, поверхового прочитання, виявиться не зовсім зрозумілою, а для елементарно непідготовленого читача часом і зовсім абсурдною. Для її сприйняття належить переступити через усталені в нашій естетичній системі стереотипи, сформовані ідеологічними оформлювачами. Наші естетичні смаки начебто формувалися під ніби-то прекрасним, а насправді облудним гаслом "мистецтво належить народу". Адже для його реалізації було здійснено ідеологічний поділ на "справжнє мистецтво", в тому числі народне, і буржуазне, "несправжнє", а отже й шкідливе, потворне, незрозуміле мільйонним масам. Від дитячого садка і школи ми були орієнтовані тільки на "справжнє", зрозуміле, обов’язково "реалістичне" мистецтво слова, із виробленою ідеологічною системною афористичністю: "Партія веде", "Партія славить народ український". Тож чи треба дивуватися, що на широкий загал доступними і "зрозумілими" є лише твори, подібні до зразків, які ми вивчали на уроках літератури.
Власне проти цього і виступали митці Нью-Йоркської групи.
"Той, хто щось творить, опираючись на […] несприйняття, ніколи не створить нічого нового. Він не мусить озиратись, бо ніколи не самовиявиться. Він мусить бути адекватний собі, хоч би в якій формі творив – сюрреалізм це, реалізм чи будь-який "ізм" або не "ізм". (Ю. Тарнавський)
Загалом драматична творчість є складною, бо її написання вимагає неабиякої майстерності від драматурга у володінні словом, знання життя, психології людей, умінні у невеликому часопросторі сцени поставити і намітити розв’язання найскладніших питань вічності сучасності. З другого боку, складність полягає в тому, що драматург як письменник в процесі творчості орієнтується не на одного читача, як скажімо, романіст, а розраховує на цілу глядацьку залу, змушує її стати єдиною істотою на час сприйняття драматичного тексту. Особливе уміння закласти у текст той потенціал, який потім зреалізується режисером та акторами, — ось ще одна складова драматургічного таланту.
Але текст, який постає за таких умов, цікавий, як японське дерево бонсай, вирощене в скупому ґрунті, серед каміння і безводдя, що вражає нас не так мудрованою формою, а швидше візуально метафоризованою волею до життя.
Драматична творчість письменників Нью-Йоркської групи є надзвичайно складною для постановки, вона гранично герметична й навряд чи колись буде популярна. Але ці твори існують для іншого – вони провокують думку. Саме після їх прочитання з’являються нові ідеї, нові задуми – народжується справді мова літератури.
Література, що служіть не ізоляції, усамітненню, а, навпаки, об’єднанню людей.
Отже підсумовуючи сказане, слід констатувати, що творчість Нью-Йоркської групи з її відкритим тяжінням до арбітральності, конвенції і символічного знаку, бажанням оновити зміст і форму художнього слова прагне до граничного узагальнення й універсалізації культурно-історичного досвіду, спираючись на велику естетичну школу – від досягнень усно-поетичної народної творчості, вертепної драми до найновіших пошуків літератури модернізму та постмодернізму. Символи, метафори, міфи, специфічні прийоми мовно-стилистичної майстерності, що ґрунтуються, як вказує М. Нікула, на "базових" рівнях системи мови (лексичному, фонетичному, граматичному, синтаксичному з урахуванням законів пунктуації), стають засобами втілення в драматичній творчості цього завдання. Вони допомагають перетворити сюжет й мотиви – історичні моделі буття, осмислюючи які, читацька думка має пройти важким шляхом від витоків історії і культури до сучасності з її пекучими питаннями. Саме в такій системі художніх координат настає наш нинішній час як особливий темпоритм історії.
1 Шерех Ю. Наша сучасність – наше мистецтво /Друга черга. – Сучасність, 1978. – с. 334.
2 Шерех Ю. Українська еміграційна література в Європі 1945-1949// Не для дітей. – с. 273.
1 Творча зустріч з Юрієм Тарнавським.//Літературний семінар – 16 травня 2002. ст. 65.
4 Тарнавський Юрій. "Темна сторона місяця".
5 Фізер Іван. Інтерв’ю з членами Нью-Йоркської групи// сучасність. – 1988. – 7.10.— с.15.
6 Бойчук Богдан. Декілька думок про Нью-йоркську групу і декілька задніх думок// Сучасність. – 1979. – ч.1 –с. 21.
7 Фідер Іван. Інтерв’ю з членами Нью-Йоркської групи//Сучасність. – 1988. – ч. 10 – с. 15