Звільнений в ході розгрому фашизму, він повернувся додому, одержав технічну освіту, став доктором наук, фахівцем у галузі електротехніки.
Чи намагався Микола Лукаш взяти участь у літературному житті тогочасної доби? Чи подавав переклади художніх творів до численних українських видань, що існували в окупованій гітлерівцями Україні? Все це потребує подальших ретельних досліджень. Поки що нам не вдалося виявити навіть газети "Кролевецькі вісті", яка випускалася в роки окупації 1941-1943 рр. Скоріш за все Лукаш продовжував залишатися таким же обережним, як і в шкільні та студентські роки.
Коли на початку вересня 1943 р. окупанти повтікали з Кролевця, Микола Лукаш залишився. Він не відчував за собою вини перед рідним народом. З'явився у військкомат до призову. Пройшов так звану "фільтрацію". 16 листопада 1943 р. був мобілізований до армії [11] і служив до листопада 1945 р. у батальйоні аеродромного обслуговування в Харкові спочатку стрільцем, а потім писарем.
Сам Лукаш дуже неохоче згадував про солдатську службу 1943-45 рр., але в свідченнях його старшої сестри Г.Кравченко та друзів-кролевчан є інформація про участь його у форсуванні Дніпра, коли з великого гурту на човні, яким переправлялися, живими залишилися лише двоє, про нове поранення в скалічену ногу [12], про те, що доводилося і там перекладати як з німецької, так і з латиської, литовської і естонської мов [13]. Важливим вважаємо свідчення сестри про перекладацьку роботу Миколи Лукаша в органах репатріації німецьких військовополонених до фатерланду [14]; документального підтвердження цього повідомлення ми не маємо.
Після демобілізації в листопаді 1945 р. вчорашній солдат на день-два приїхав до Кролевця і відразу повернувся до Харкова — вирішив продовжувати навчання вже не на історичному факультеті столичного університету (знав, що підокупаційе перекладацтво закрило йому дорогу до "ідеологічної" освіти), а на факультеті французької філології Харківського педагогічного інституту іноземних мов. Блискуче закінчив його за два роки, виявивши здібності і до викладацької, і до наукової роботи. Про харківський період діяльності Миколи Лукаша з анкетних даних [15] знаємо лише таке:
06.1947 — 09.1948. Викладач Харківського педагогічного інституту іноземних мов.
09.1948 — 09.1949. Перекладач при УкрНДІ лісового господарства, Харків.
09.1949 — 09.1951. Викладач англійської і німецької мов у Харківському сільськогосподарському інституті.
11.1950 — 09.1953. Викладач французької і німецької мов у Харківському державному університеті.
Як бачимо, терміни перебування на посадах у Миколи Лукаша були нетривалими. Бездоганне знання багатьох мов робили його, здавалось би, незамінним у навчальному процесі, але... Недавнє минуле цупко тримало його в своїх обіймах. Списки викладачів іноземних мов у ті роки подавалися у відповідний відділ ЦК КП(б)У (а також, неодмінно, — до "органів" політичного нагляду і стеження за неблагонадійними) і в списках тих було передбачено графу про факт перебування в роки війни на окупованій території. Наше намагання знайти дані про Лукаша в тих "партійних" списках виявилися марними. Отже, найталановитішого і перспективного викладача не зараховували на штатні викладацькі посади і він був змушений перебиватися погодинними нестабільними і невеликими (бо наукового ступеня і вченого звання не мав) заробітками. До того ж і жити після закінчення інституту та виселення з інститутського гуртожитку було ніде.
Микола Лукаш намагався вирватися з того зачарованого верховодами тоталітарного суспільства життєвого кола. Написав дисертацію з історичної граматики французької мови. Наукова робота (вірніше, особистість автора) викликала спротив на кафедрі. Лукаш спалив підготовлений текст дослідження [16]. є підстави твердити, що він намагався реалізуватися як вузівський викладач-україніст — близько 1952 р. читав курс стилістики української мови студентам редакторського факультету Українського поліграфічного інституту ім. І.Федорова у Львові [17].
І працював, працював до самозречення. Відновлював втрачений у війну переклад "архітвору" Й.В.Гете — "Фауста", виношував інші масштабні задуми. Його робочим місцем в різний час стали кімнатка на двох у студентському гуртожитку, "куток" на Журавлівці, канапа, надана на нічний час у кабінеті директора НДІ лісівництва, "власний" столик у науковій бібліотеці ім. В.Короленка, де він зробився завсідником...
Про найближче харківське оточення Миколи Лукаша відомо небагато. Мабуть саме наприкінці 40-х чи на початку 50-х рр. він заприязнився з Іваном Вирганом. Їх могли зблизити й спільні лексикографічні інтереси. Бухгалтером на Харківському підшипниковому заводі до 1956 р. працював Василь Мисик [18], у співавторстві з яким пізніше було укладено два видання книги перекладів із Р.Бернса.
Микола Лукаш прагнув відновити зв'язки з університетськими друзями. В Києві не пізніше кінця 1948 р. зустрівся з академіком М.Калиновичем, розповів про переклад "Фауста" і викладацьке поневіряння. Михайло Якович порадив влаштуватися на будь-яку роботу і завершувати переклад, обіцяв розповісти про Лукаша своєму другові Максиму Рильському [19]. Невідомо, чи встиг це зробити Калинович, бо невдовзі помер.
Про обставини надходження рукопису перекладу "Фауста" до М.Рильського, знайомства з ним і передачі до видавництва як анонімного писали багато авторів. Більшість з них не датує події, або відносить її до 1952 р. Між тим маємо документальне свідчення — лист Рильського до Харкова, датований січнем 1950 р. Поет-академік повідомляв Лукашеві, що переклад "Фауста" зацікавив його і що рукопис передав до Держлітвидаву [20].
Рецензування "архітвору" Гете йшло важко. Найдовше рукопис затримався у Л.Первомайського — ледь не три роки, — який, зрештою відмовився його рецензувати. Несприйняття принципів перекладу, запропонованих М.Лукашем, визнаний авторитет оприлюднив лише в статті 1966 р. [21]. Але рецензування все-таки мало місце і перекладач мусив реагувати на зауваження. Вже в 90-х рр. було опубліковано листа 1952 р. до видавництва з приводу критичних закидів щодо вживання архаїзованої лексики. Згодом ці зауваження були віднесені публікаторами до 1980 р. і атрибутовані як відповідь на критику В.Коптілова [22].
На початку 50-х рр. М.Лукаш "наїздами" бував у столиці. Вже грунтовно зазнайомився із Максимом Рильським, видавничими працівниками, зокрема, відомим перекладачем Миколою Терещенком. Тодішній редактор Держлітвидаву поет Олесь Жолдак, виступаючи в Будинку літераторів на творчому вечорі з нагоди 80-річчя М.Лукаша (грудень 1999 р.), згадував, як розповів про нікому з видавців невідомого автора з Харкова своїй дружині єві Нарубиній і швидко з'ясувалося, що йдеться про її однокурсника довоєнних університетських часів.
Микола Лукаш намагався опублікуватися також і в журнальній періодиці. Подав добірку поезій до "Дніпра", але ім'я автора викликало в редакції певну засторогу: наприкінці 1946 р. там було вміщено вірша "Велика вахта" [23], де славився "вождь усіх народів" Сталін, який безсонними ночами вершить історичну місію. Автор з м.Старобільська, недавній в'язень гітлерівських концтаборів, невдовзі був репресований і сталінським режимом, запроторений до ГУЛАГу. Отже, його ім'я і твори стали забороненими. Іван Савич (Лук'яненко) не знав, що в літературу входить його довоєнний однокашник Микола Лукаш і прибрав собі такий псевдонім. Поки це було усвідомлено й журналістами "Дніпра", спливло чимало часу. І.Савич твердить, що зрештою добірка віршів справжнього Миколи Лукаша виявилася надрукованою [24], але нам тих публікацій знайти не пощастило. З мемуарного свідчення неясно також, чи була надіслана до "Дніпра" поезія оригінальна, чи перекладена.
Редактор відділу перекладів з французької Держлітвидаву О.Жолдак знав і можливості, і працездатність свого друга, здатність його роками працювати "в стіл". Так, у листі до єви Нарубиної від 31 грудня 1951 р. Лукаш принагідно наводить щойно виконаний ним переклад вірша Христо Смирненського "Десять заповідей" [25], якого за життя перекладача так і не було оприлюднено. Та й знамениті "Червоні ескадрони" того ж автора з'явилися вперше в лукашевому перекладі лише 1958 р. [26], а більш повна добірка поезій — ще через п'ять років [27].
Коли 1952 р. з'явилася нагальна потреба терміново і якісно перекласти українською роман Андре Стіля "Перший удар" (твір головного редактора комуністичної газети "Юманіте" висунули на здобуття Сталінської премії, шо стало формою фінансової підтримки зарубіжного видання), замовлення дали Лукашеві. За задумом "директивних органів" широке видання творів паризького літератора мало на меті посилення легальної гонорарної підтримки комуністичної преси Франції Радянським Союзом і київське видавництво мало подбати про найякісніше виконання завдання.
Але в Харкові, де зовсім інакше сприймали Лукаша, на заваді став певний спротив на університетській кафедрі, де в цей час працював молодий викладач — адже термінова робота вимагала багато часу. Проте "директивний" дзвоник з Києва забезпечив перекладачеві повне сприяння [28]. Книга вчасно побачила світ і саме нею дебютував як перекладач Микола Лукаш [29]. Тодішній редактор видавництва Микола Борозна в розмові з нами повідомив, що Лукаш переклав і наступні частини роману А.Стіля. Але суспільна атмосфера 1953 р. (смерть диктатора і боротьба за владу серед його комуністичних спадкоємців) не сприяла продовженню видавничого проекту. Більше того, в українській періодиці нами не виявлено жодної рецензії на україномовний переклад книги французького публіциста, хоча рецензій на російськомовні переклади (журнальні й окреме видання) не бракувало.
Того ж року в Держлітвидаві з'явилися інші переклади Миколи Лукаша: з російської — оповідання "Сторож" у 16-томнику Максима Горького [30], з болгарської — оповідання Еліна Пеліна "Вітряк" [31], з німецької — 11 творів Віктора Гюго для книжки вибраних поезій [32]. 1954 р. у видавництві "Молодь" вийшла книга віршів болгарських поетів "Світло над Болгарією", яка містить перекладений Лукашем твір Пантелея Матеєва "Смерть партизана" [33]. Як бачимо, на першому етапі входження до професійної літературної діяльності Микола Лукаш зовсім не сахався перекладу творів яскраво революційних, наснажених комуністичною ідеологією.
З поліпшенням матеріального становища після одержання перших же гонорарів від столичних видавництв Микола Лукаш назавжди полишає педагогічну роботу, повністю віддається літературній творчості.