Життєвий і творчий шлях Джонатана Свіфта

Реферат

Сторінка 2 з 4

Свіфт використовує сюжет своєї алегорії для іншомовної передачі обрядової історії християнства з моменту його зародження і до кінця XVII ст.. Помираючи один батько (Христос) залишив у спадок трьом братам однакові кафтани (релігію) і заповіт (Біблію) з "найподробнішими повчаннями, як носити кафтани і підтримувати в порядку". Під трьома братами Дж. Свіфт зображує століття. Мартін — символ англійської церкви, Джек — символ пуританства, під іменами яких письменник осуджує вождів Реформації Жана Кальвіна і Мартіна Лютера. Як показали текстологічні дослідження "Казка бочки" направлена проти католиків, пуритан, наслідувачів матеріалізму Гобса і ведеться з позиції англійського раціоналізму.

У наступному памфлеті "Роздуми про сварки і розбіжності між знаттю і общинами в Афінах і Римі" Свіфт виклав своє розуміння політичної ідеї Просвітництва — теорії "суспільного договору" і принципу "рівноваги влади", передбачуючого відділення законодавчих її функцій від виконуючих з ціллю не допустити зосередження абсолютної влади в одних руках.

Як вже відомо, у багатьох своїх памфлетах Дж.Свіфт під вигаданими іменами героїв висміював знатних людей.

Прикладом цього є серія нарисів "Папери Бікерстафа", в яких письменник висміяв Джона Патріджа — людина, яка складає щорічні астрологічні альманахи. Усі памфлети Дж. Свіфта були направлені проти позиції вігів у церковному питанні. Серед таких памфлетів "Роздуми про незручність знищення християнства в Англії". Використовуючи слово "християнство" в якості синоніма "англіканства", Свіфт оголошує можливу відміну "Акту про присягу" знищенням християнства. Цей памфлет виявив не тільки розбіжність Свіфта з вічами по відношенню англійської церкви і його неприйняті основи їх соціальної орієнтації — "грошового інтересу".

Даючи запальну оцінку своїй ірландській публіцистиці, Свіфт відзначив, що вона продиктована "непримиренною ненавистю до тиранії і гніту". Такий пафос "Листів сукняра". В основу своєї аргументації письменник кладе поняття про свободу і взаємозалежність всіх громадян.

Джонатан Свіфт досягнув найбільших слави своїм романом "Мандри Гулівера", сповненим цікавими пригодами. Та лише на перший погляд може здатись, що цей твір малює фантастичний світ, зовсім не схожий на Англію та Ірландію. Читаючи його, юний читач поринає у фантастичний світ пригод. Та насправді, у кожній вигаданій назві, імені гострі висміювання чи порівнювання людей.

"Мандри Гуллівера" мають те саме сатиричне спрямування, що й памфлети. Але якщо в памфлетах Свіфт змальовував переважно конкретні

факти, взяті із сучасного життя, то роман дає змогу зробити художнє узагальнення. Критика письменника у "Мандрах Гуллівера" спрямована, вже не проти окремих осіб, а проти суспільної системи в цілому. Роман поділено на 4 частини, в яких розповідається про мандрівки лікаря, а потім капітана багатьох кораблів Лемюеля Гуллівера. Чотири частини "Мандрів" — 4 сатиричні модифікації людської нікчемності. В І і ІІ частинах — зменшення фізичного зросту й того, що ми називаємо моральною та ідеологічною стороною людського існування; в ІІІ IV частинах — людина поділяється ніби на дві самостійні істоти, смішні й жахливі в своїй одно осібності.

З кожним твором пов'язаний роман якимось елементом, способом, засобом, використаним Дж. Світом.

Так, з "Казкою бочки" роман пов'язують спільність традиції алегоричної сатири, сприйняття в пародії на "науковість" і подібність прийомів "містифікації". "Роздуми про сварки і розбіжності" служить концепцією політичної історії, яка знайшла своє художнє втілення в християнства в Англії переважає твір характером сатиричного змалювання англійських звичаїв і традицій; "Папери Бікерстафа" — живістю комічних перевтілень видуманого автора; політичні памфлети — мистецтвом злого натяку; торійська публіцистика Свіфта і "Листи сукняра" з їхньої орієнтацією на доступність і впевненість для читачів різного рівня.

Найбільш незрозумілий, туманний памфлет "Скромна пропозиція", який проникнутий відчуттям трагічного розриву між стримінням Свіфта "виправити світ" і тим, що кожного дня поставало перед його очима. Стриміння автора "заслужити, щоб йому спорудили пам'ятник як рятівнику Батьківщини" за його проект застосування в їду м'яса дітей ірландських бідняків, розрахованого на те, щоб донести до читача біль, відчайдушність та гнів Свіфта.

Отже, зневага і обурення щодо людей, які передані у творах за допомогою алегорії, сатири не є наслідком лихої вдачі письменника, як іноді пишуть історики літератури, а збуджені глибокою образою за людину, якою вона є, при гострій свідомості того, якою вона має й повинна вбути.

Джонатан Свіфт до самої смерті користувався величезною любов'ю простого ірландського люду, який справедливо вважав його своїм вірним захисником.

Розділ IV. "Мандри Гуллівера" як яскравий приклад алегорії

"Мандри Гуллівера" — твір фантастичний за своєю формою. Письменник вводить фантастику, оскільки вона допомагає намалювати алегоричну картину сучасного йому суспільства, а також створити образи, Які найповніше виражали б авторські ідеї. Своїм змістом цей роман глибоко правдивий, і Свіфт прагне підкреслити правдивість твору реалістичними описами та скрупульозно-точним зображенням речей у тих незвичайних країнах, куди попадає його герой. Намагаючись зробити свій твір доступним для широких кіл читачів, письменник бере форму популярного на той час пригодницького роману. Але й у новому для нього пригодницькому жанрі Свіфт досяг великих художніх успіхів.

Роман розподілено на чотири частини. В першій частині Гуллівер потрапляє до ліліпутів — крихітних чоловічків, у дванадцять разів менших за звичайних людей. Картина політичного життя імперії ліліпутів — це пародія на англійські і загалом європейські політичні звичаї.

Читач може запитати: "Навіщо було робити цих людей такими крихітними?" Та тому, що зменшивши їхній зріст, Свіфт зробив смішним ліліпутського імператора з його претензіями на світове панування, підкреслив нікчемність міністрів та вельмож. Крізь фізичну мізерність цих людців ясніше проступили їхня жорстокість, підступність та зажерливість, характерні й для справжніх, "великих" міністрів та імператорів.

Свіфт дуже дотепно уподібнює англійських вігів і торі до ліліпутських партій тремексенів і слемексенів, які ведуть між собою запеклу боротьбу, відрізняючись лише тим, що прибічники однієї носять взуття на високих підборах, а прибічники другої — на низьких. Влучною пародією на католицьку та протестантську церкви є секти "тупоконечників" і "гостроконечників", що сперечаються, з якого боку розбивати яйце. Розповідаючи про ліліпутський звичай давати важливі державні посади тим людям, які виявили вміння ходити по канату та стрибати через палицю, письменник створює гостру сатиру на порядки при англійському дворі.

Дослідники творчості Свіфта знаходять у книзі безліч натяків на тогочасні події та окремих політичних діячів. Так вважають, що скарбник Флімнеп — це сатиричний портрет прем'єр-міністра Роберта Уолпола, що звинувачення Гуллівера у зраді пародіює обвинувачення, висунуті проти лорда Болінгброка. Звичайно, ставлячи собі завдання висміяти сучасне йому суспільство, Свіфт використав для цього окремі історичні факти. Але значення книги далеко не вичерпується сатиричним зображенням осіб та подій, які вже належать історії.

Алегоричне зображення Свіфта викриває не тільки англійських вігів та торі на початку XVIII століття, а й комедію боротьби сучасних буржуазних партій, внаслідок якої міняються уряди, але не міняється їхня антинародна суть. Вона б'є просто в око сучасним тремексенам і слемексенам — англійським консерваторам і лейбористам, американським республіканцям та демократам.

В третій частині книги — "Подорожі до Лапути" — Свіфт устами свого героя дає іронічну пораду, як примирити ворогуючі партії. Слід порозпилювати навпіл голови ватажків і прикласти половину черепа кожного з них до голови його партійного супротивника. Обидві половини повинні добре прижитися,— саркастично зауважує письменник,— бо кількісно і якісно мозок цих людей мало чим відрізняється.

Від ліліпутів Гуллівер потрапив у країну велетнів і сам перетворився в ліліпута. Тепер уже не казковий народ ліліпутів з їхніми дещо чудернацькими звичаями, а саме людське суспільство зменшилося до нікчемних розмірів і стало об'єктом вивчення для мудрого монарха велетнів, схожого на доброго короля з народної казки. Гуллівер з гордістю розповідає про свою батьківщину, вихваляючи її політичний устрій, парламент, правосуддя, але розумний король хоче знати всю правду і починає ставити неприємні запитання, які вщент руйнують картину благополуччя, що, за словами Гуллівера, панує в Англії. Допитливого короля цікавить, чи в палаті лордів сидять непідкупні люди, здатні правильно вирішувати долю громадян країни, чи не практикується підкуп виборців під час виборів до палати громад, скільки часу й скільки грошей іде на те, щоб установити в англійському суді істину, і таке інше.

Гуллівер потрапляє у безвихідь. Запитання поставлені так ясно, що на них можна відповісти лише прямо, конкретно. І відповіді героя характеризують людське суспільство з дуже непринадного боку. В такий спосіб Свіфт нещадно розправляється з легендою про розумність та велич англійського політичного устрою.

Не в змозі заперечити висновків короля, Гуллівер намагається принаймні спростувати їх перед читачем. Але його докази звучать дуже двозначне. Вони б'ють саме тих, кого герой начебто хоче захистити, тобто його співвітчизників: "На виправдання короля мушу сказати, що він завжди жив оддалік від решти світу і був мало обізнаний із звичаями та правилами доброї поведінки, які переважають серед інших народів. Така необізнаність спричиняється до забобонів та вузькості світогляду, і тому ясно, що погляди цього ізольованого від інших країн монарха на чесноти та хиби людські ні в якому разі не можуть бути мірою для нас — культурних європейців".

З особливим запалом виступає Свіфт-гуманіст проти страхітливих воєн. Слухаючи захоплену розповідь Гуллівера про битви між європейськими арміями, під час яких ядра нищать цілі лави солдатів і пускають на дно кораблі з тисячами людей, король велетнів, що уособлює здоровий людський розум, здригається від невимовної огиди.

Хай Свіфт через обмеженість своєї епохи подає спрощено причини виникнення воєн між державами, пояснюючи їх людським недоумством, але його заслуга в тому, що він викрив війну як постійного супутника буржуазного суспільства.

В третій частині "Мандрів Гуллівера" Свіфт усіма засобами безжально висміює відірваних від дійсності вчених.

1 2 3 4