Довго барився Бодлер з обнародуванням своїх оригінальних віршів, і тільки влітку 1857 року збірник "Квітів зла" побачив нарешті світ. Автору було в цей час уже 36 років... "Квіти зла" були динамітною бомбою, що упала в буржуазне суспільство Другої імперії. Вище я говорив уже про прийом, зробленому йому у Франції. Поет почував себе знищеним, роздавленим несправедливим осудом його книги як аморальної й антирелігійний. Він вважав себе зганьбленим, позбавленим назавжди честі...
Під впливом хвороби і нестатку дух поета, і без того схильний до меланхолії, затьмарюється усе сильніше і сильніше. Але повернутися негайно в Париж він не хотів, тому що вирішив повернутися туди лише зі славою, виконавши усі свої зобов'язання. Він готує книгу про Бельгію (від який залишилися лише уривки), де хоче вилити усю свою жовч проти цієї країни, усю свою ненависть до цього народу... Багато працювати, однак, не вдається, тому що хвороба продовжує робити своя страшна справа і йде вперед гігантськими кроками... Не можна спокійно читати інтимний щоденник, у якому Бодлер записує з такий зворушливий, з такий часом дитячою відвертістю усі свої почуття і думки останнього років життя. Ідеал дендизма і бажання збуджувати подив світла своїми примхами й оригінальностями давно зникли в ньому без сліду і перемінилися іншим, більш піднесеним ідеалом — морального удосконалювання. Одночасно з цим у ньому спалахує жагуча любов до матері, бажання хоч скільки-небудь загладити всі те горі, що він заподіяв їй у житті... Відтепер усе, що він заробить, він буде поділяти на чотири рівні частини: одну для себе, іншу для матері, третю для Жанни і друзів, четверту для кредиторів. От його обов'язку. Щоб виконати їх, потрібно працювати і працювати, а для цього необхідно здоров'я. А щоб стати здоровим, він повинний побудувати життя по зовсім новому плані, і насамперед стати морально кращим, чистим, виховати в собі любов і жити любов'ю... Які щирі клятви дає він собі і Богу __ присвятити відтепер усе життя досягненню цього нового ідеалу! Які гіркі жалі зриваються з його вуст про дарма витрачені сили і молодість! Головний засіб для свого духовного відродження він бачить у праці і гігієні; він відмовиться від усього збудливого, стане жити скромно, помірковано, буде працювати як віл, з раннього ранку до пізнього вечора, і зустрічаючи, і кінчаючи свій день теплою бесідою з небом. І хто знає, бути може, нове життя і нові насолоди блиснуть ще для нього? Сплата боргів, розвиток таланта, слава, забезпеченість і щастя матері і Жанни?.. Але, на жаль! пора було сказати "прости" усім цим рожевим мріям!.. Година поета пробив. У квітні 1866 року параліч розбив усю праву половину його тіла і позбавив його мови. З цього часу від Бодлера залишається живий труп, і життя його перетворюється в суцільну болісну агонію. Улітку того ж року друзі перевезли його в Париж і помістили в гарну лікарню. Мати знаходилася при сині майже нерозлучно до дня смерті. Один час здавався, начебто хвороба піддається зусиллям лікарів — хворий почав уставати, ходити і вимовляти деякі слова, але тимчасове поліпшення наступило лише для того, щоб вибухнути потім остаточною кризою і вже назавжди прибила нещасливого поета до постелі. Тільки рухом очей, завжди сумних і коротких, міг він з цього часу виражати свої думки і почуття, свою радість при відвідуваннях друзів. Це жахливе положення, що розривало серце матері і всіх близьких, тривало дуже довго. Смерть наступила лише 31 серпня 1867 року, без усяких видимих страждань, після довгої, але тихої агонії. Бодлер умер 46 років від роду. Точно так само, як Байрон був створенням революційної епохи і її могутнього, протестуючого духу, Бодлер і його песимістична поезія були породженням іншої епохи, коли убогість і пригніченість одних, зіпсованість і розбещеність інших класів досягають свого апогею, а тим часом над цією безоднею "зла", з якої несуться дурманні запахи його жахливих "квітів", не світить уже маяк надії. Невдала революція 1848 року і державний переворот, що пішов за нею, 2 грудня погасили цього світоча й оселили над Францією і над усією Європою ядушливий морок туги і розпачу. Я не думаю, звичайно, дорівнювати титана поезії Байрона до Бодлеру, таланту незрівнянно менш великому і помітний, але хочу тільки сказати, що як той, так і інший однаково були виразниками духу свого часу, один — початку нинішнього сторіччя, іншої — середини і, мабуть, навіть кінця його. Байрон глибоко розчарований і в минулому, і в дійсному стані людства, тому й інший дорівнює гримлять його прокльону. Але при всій "лютій ненависті" (вираження Ґете про Байрона) до сучасної людини і справ рук його на дні душі поета все-таки залишається промінь надії на краще майбутнє, що невмирає віри в ідеал людяності, волі і справедливості. У більш задушливий і похмурий час жив Бодлер, і його песимізм, отриманий у спадщину від Байрона, устиг зробити значний крок уперед: скорботний погляд поета бачить ідеал вже в якімсь невизначеному мрячному віддаленні, на висоті, майже недоступної людині... Звідси ті безвідрадні картини, що Бодлер дає нам у своїх "Квітах зла".
Малюючи розпусту і пороки буржуазії, бруд і убогість робітничої клас, він не знаходить у своєї ліри жодного втішливого звуку, жодного світлого тону. У великих містах зло і страждання життя найбільше концентруються, і от Бодлер є по перевазі співаком великих міст, Парижа особливо. У "Le creрuscule du soir" і "Le creрuscule du matin" він дає невелике, але настільки яскраве і сильне зображення Парижа, рівного якому французька література не знає: Франсуа Коппе, що здобував першу свою славу на таких же зображеннях Парижа, і Еміль Золя, великий майстер цього роду описів, обоє лише розвили і розширили зміст маленьких п'єсок Бодлера. Однак він не залишається тільки холодним і безпристрасним відображувачем убогості, пороку і розпусти сучасного суспільства. Співчуття його завжди на стороні нещасливих, принижених і знедолених — це занадто ясно почувається по тій любові і ніжності, з якими він змальовує їх.
Використана література:
1. Історія французької літератури в персонах. — М., 1999.
2. Зарубіжна література 19 століття. Хрестоматія. — К., 2000.
5