У перших своїх збірках поетеса виявила надзвичайну майстерність у роботі з психологічною деталлю. Деталь (якась буденна річ, жест, особливість міміки) часто виростала у неї в емблему певного внутрішнього стану ліричного "я".
Однією із з'єднувальних ланок між інтимною лірикою А. Ахматової та оточуючим світом був мотив любові-жалю, характерний для російської усної народної творчості (до речі, у давнину в російській мові слово "жаліти" було синонімом слова "любити"). Породжені цим мотивом образи й настрої співчуття у коханні надавали ахматовській ліриці рис спорідненості з національним фольклором і прокладали шлях до її подальшої еволюції у напрямку наближення до народнопісенної культури.
Поезія зрілої Ахматової, як уже зазначалося, еволюціонувала від "любовного щоденника" до "документа епохи", в якому літопис загальнонародного буття, зливався з хронікою внутрішнього життя самої поетеси, котра усвідомила власну причетність до долі мільйонів співгромадян, фізично й морально закатованих у "соціалістичному раю". У цьому "документі" могутній епічний розмах художнього зображення "криваво-чорних" трагедій, що розгорталися на території СРСР, поєднувався з проникливим ліричним началом. А ліричне начало вирізнялося сполученням викривального пафосу та урочисто-проповідницьких інтонацій, що нагадувало тональність промов біблійних пророків, які відкривали своїм сучасникам очі на зло світу.
У контексті роботи над "документом епохи", котрий писався осторонь брехливого офіційного "літопису" буднів радянського народу, особливої ваги набувала категорія пам'яті. "Людська пам'ять, — твердила А. Ахматова, — це сховище цінностей. Вона подібна до невичерпного джерела, яке б'є з-під землі й живить нашу енергію, розвиваючи почуття відповідальності за продовження справи тих, хто відійшов..."
Зазначена категорія у її поезії обіймала широке поле значень. Тут була і думка про загнану на манівці, змучену, але незнищенну правду про злочини тоталітарного режиму проти свого народу. І моральний обов'язок справити скорботну панахиду по всіх співвітчизниках, розчавлених ураганом історії. І прагнення увічнити у безсмертному слові світлу пам'ять друзів і колег по перу, що пішли з життя, до останнього ковтка випивши чашу страждань, піднесену немилосердною історією (їм Ахматова присвятила окремий цикл — "Вінок мертвим"). І почуття важкої, непозбутної пам'яті про особисті втрати й поневіряння. І усвідомлення пам'яті як єдиного надійного, недосяжного для радянських інквізиторів сховища для своїх творів (продовжуючи віршувати за умов терору 30-40-х років, А. Ахматова, через постійну загрозу арешту й конфіскації рукописів, заучувала свої поезії напам'ять, а також довіряла їх пам'яті вузького кола друзів). І осягнення філософського виміру категорії пам'яті у зв'язку з проблемами часу та сенсу буття. І мотив "нерукотворного пам'ятника", що його поет зводить у власній творчості. І ідея "прапам'яті", тобто пам'яті про попередній досвід душі, яким живилося ахматовське почуття безпосереднього живого зв'язку з минулим (і зокрема, з минулим російської історії та культури), а також тверде переконання поетеси у незнищенності всього, що відбувалося на землі, беззастережна віра в те, що "Бог зберігає все..." (як згодом скаже у присвяченому А. Ахматовій вірші великий поет Й. Бродський).
Пафос плекання пам'яті, з одного боку, і ствердження глибинного зв'язку своєї свідомості, творчого дару й життя з колективним "я" народу, з другого, визначав сутність ахматов-ської концепції мистецької місії. Важливою складовою цієї концепції була також моральна позиція, що полягала у мужньому виборі поетесою (а у її віршах — відповідно ліричною героїнею) власної долі, у великому її самозреченні й самовідданості країні, яку спіткала страшна історична кара, у готовності йти разом зі своїм народом хресним шляхом, стоїчно витримуючи всі випробування та зберігаючи гідність, людяність і вірність "святому ремеслу".
Творчість А. Ахматової продовжувала й розвивала традиції російської класики XIX ст. — О. Пушкіна, І. Гончарова, І. Тургенева, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Значну роль у становленні її поетики відіграла естетична програма акмеїзму.
Засадничим принципом ахматовської лірики є настанова на "пізнання світу через біль", що перегукувалася з художнім світом І. Анненського.
На ранньому етапі творчість Ахматової була "любовним щоденником", у якому тема кохання розроблялася під кутом зображення драматичних надламів і розривів взаємин. У процесі творчого розвитку поетеси її лірика поступово набувала форми своєрідного "літопису" трагічної епохи. Однією з центральних категорій художньої філософії Ахматової стала категорія пам'яті.
У художньому світі А. Ахматової відбувається "матеріалізація" складних і тонких душевних порухів. Поетеса широко використовує психологічну деталь. Ахматовській ліриці притаманні емоційна стриманість, лаконізм і аске-тичність у доборі художніх засобів, настанова на відтворення буденної мови.
Використана література
1. Виленкин В. В сто первом зеркале. — М., 1987. 2.Дудин М. Души высокая свобода // Перечитывая заново.
— Сб. лит.-крит. ст. Составитель В.А. Лавров. — М.,
1989.-С. 45-59.
3. Жирмунский В. Творчество Анны Ахматовой. — Л., 1973.
4. Скатов Н. Книга женской души (О поэзии Анны Ахматовой) // Ахматова А. Собр. соч. в 2-х т. — Т. 1. — М., 1990.-С. 3-16.
5. Червинская О. Акмеизм в контексте Серебряного века и традиции. — Черновцы, 1997.