Кришталевий світ поезії, або які картини я собі уявляю, коли читаю вірші про природу

Шкільний твір

Коли я була зовсім маленькою, то вірші про природу сприймала як чудові мелодійні казки. Особливо "зимові вірші". Я вчила їх до виступів під новорічною ялинкою і майже не відділяла від казок про Морозка, про дванадцять місяців, віз реального засніженого парку Шевченка із святковою ялинкою на площі...

Мороз, зима, лісові дерева були живі, загадково-мовчазні, мов приховували якусь таємницю. Ялинки махали широкими пухнастими рукавами, сніжинки кружляли у танку під нечутний сторонньому вуху вальс, біла бахрома довгими віями повисала на березових гілках...

Околдован невидимкой,

Дремлет лес под сказку сна...

* * *

Чародейкою зимою

Околдован, лес стоит —

И под снежной бахромою,

Неподвижною, немою,

Чудной жизнью он блестит...

* * *

Сном волшебным очарован,

Весь опутан, весь окован

Легкой цепью пуховой...

* * *

Белая береза

Под моим окном

Принакрылась снегом,

Точно серебром...

Я закохувалася в ці рядки одразу, не питаючи імен авторів, запам'ятовувала їх "з голосу" — скільки пам'ятали на той час мої рідні...

Природа, казка, вірші входили у моє життя разом, переплітаючись у морозних візерунках на склі, заворожуючи, але не заморожуючи, а, напроти, зігріваючи душу.

Тоненькі перші книжечки з моєї полички, коричневі й сині томики з "дорослої" домашньої бібліотеки! Тютчев, Фет, Єсенін...

Не ветер бушует над бором,

Не с гор побежали ручьи,

Мороз-воевода дозором

Обходит владенья свои.

Глядит — хорошо ли метели

Лесные тропы занесли,

И нет ли где трещины, щели,

И нет ли где голой земли?!

<...>

Идет — по деревьям шагает,

Трещит по замерзлой воде, И яркое солнце играет

В косматой его бороде...

Так і здавалося, що оживав той бородатий дід у блакитно-білому кожусі, що стояв під новорічною ялинкою на Привокзальній площі, та крокував вранішніми вулицями, перевіряв свої володіння, починаючи з нашого скверу... І назвав цього Діда Мороза Некрасов дуже влучно — "Мороз, Красный нос".

А потім, подорослішавши, я побачила яскраві картини, де дзвеніло-котилося співучими струмочками:

Воды уж весной шумят,

Бегут и будят сонный брег,

Бегут, и блещут, и гласят.

Мов сонячні зайчики сплеснули у долоні, розбризкуючи феєрверком радощі... А цей славетний урочистий гуркіт:

Люблю грозу в начале мая,

Когда весенний первый гром,

Как бы резвяся и играя.

Грохочет в небе голубом…

Щось веселе, святкове приходило в душу, вмиваючи травневим дощем...

Под голубыми небесами

Великолепными коврами,

Блестя на солнце, снег лежит.

Прозрачный лес один чернеет,

И ель сквозь иней зеленеет,

И речка подо льдом блестит...

Мені байдуже, що ніколи не запрягали у мої санчата коней, що Пушкін, даруючи нам цей чудовий зимовий ранок, бачив попереду зовсім інші краї... Він просто вкарбував назавжди, на всі пори року, у дитячу душу цей блиск снігу, блакитно-бузкові тіні на ньому, паралельні доріжки від саней, свист вітру і відчуття польоту...

А пізніше, влітку чи на початку осені, ніби виростаючи там, у садку, з'являлося щось загадкове й трохи сумне.

Две капли брызнули в стекло,

От лип душистым медом тянет,

И что-то к саду подошло,

По свежим листьям барабанит.

Що це — "щось"? Не треба відгадки, не треба відповіді, просто головне — не порушити, зберегти цей настрій. Мов світле прощання — трохи з другом, трохи — з чимось, що безповоротно зникає... Як останні дні літніх канікул...

Есть в осени первоначальной

Короткая, но дивная пора —

Весь день стоит как бы хрустальный,

И лучезарны вечера...

Обережно торкаєшся кришталевого світу поезії, зберігаючи у собі той невгасимий вогник любові до справжньої краси рідної природи, до душі народу — до батьківщини.