В пошуках скарбів слідами запорожців

Шаповал Іван

СЛІДАМИ ЗАПОРОЖЦІВ


СОЛОВЕЦЬКИЙ В'ЯЗЕНЬ


З багатьма істориками розмовляв згодом Д. І. Яворницький, в багатьох архівах шукав загублені сліди запорозьких ватажків, проте, хто й коли затопив у Дніпрі чайки — довідатись не вдалося. І що більше думав про них молодий вчений, то більше переконувався, що затоплення цілого флоту стосується, мабуть, все-таки останньої сторінки історії запорозького козацтва. А коли так, то чи не розплутає йому цей клубочок трагічна доля останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського?

Народжена в пошуках думка не давала спокою дослідникові, аж поки не визрів намір — їхати на Соловки, куди був засланий Петро Калнишевський "по высочайшему повелению" цариці Катерини II.

Д. І. Яворницький навесні 1887 року вирушає в дорогу, далеку й тяжку. Саме там, серед холодних вод Білого моря, в Содовецькому монастирі, повинні зберігатися архівні документи про запорозьких ватажків.

Колись у Білому морі існував знаменитий Соловецький монастир, який був не тільки релігійним центром старої Росії, але ще з часів царя Івана Грозного став місцем заслання та ув'язнення небажаних царському урядові й церкві багатьох відомих діячів Російської держави.

До Соловецького монастиря довелось їхати пароплавом сімнадцять годин. На острові Д. І. Яворницький зайшов перш за все до головного монастирського собору і там побачив біля самої стіни три надгробні плити. Побачив і очам своїм не повірив. Під третьою плитою лежали останки тієї людини, заради якої історик приїхав у той далекий і суворий край. Напис на плиті сповіщав, що "Здесь погребено тело в бозе почившаго кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение".

Більшість місць, де раніше сиділи заслані на упокорення, були вже замуровані, і лише деякі можна було побачити з дозволу найвищого начальства — архімандрита Соловецького монастиря.

Оглянувши ті місця, Яворницький вирішив ознайомитися з монастирським архівом. З великими труднощами знайшов він там опис цих страхітливих місць. В одному з документів говорилося:

"Колись усі в'язні поділялися на три розряди. Перший — ті, які перебували на покаянні; вони жили в тюрмі і повинні були щодня відвідувати церкву. В'язні другого розряду сиділи у в'язниці в окремих камерах і під замком. З дозволу архімандрита їм інколи можна було виходити: взимку — на прогулянку, влітку — на роботу. Нарешті, в'язні третього розряду могли виходити тільки тричі на рік, решту часу безвихідно сиділи під замком. У монастирі таких в'язнів називали великими грішниками... Дехто з цих грішників сидів у рогатці. Рогатками називався металевий обруч, що його надівали в'язневі на голову, від лоба до потилиці, потім замикався на замок за допомогою двох ланцюгів, що спускалися вниз од скронь до підборіддя. До цього обруча було прироблено перпендикулярно декілька довгих залізних шипів (колючок). Таким чином ці рогатки не дозволяли людині лягати на бік, горілиць або на живіт, і вона повинна була спати тільки сидячи. В'язні з третього розряду здебільшого або вмирали, або, за виразом селян, робилися блаженними, тобто божеволіли, і тоді жили довго. Крім того, в Соловецькому монастирі показували дві тюрми (які вже вийшли з ужитку) — Жаравину і Корчагіну. Корчагіна тюрма називалась так тому, що в ній не можна було сидіти інакше, як тільки скорчившись. А Жаравина, певно, від того, що там було дуже жарко. Всі тюрми були в той час у монастирському мурі. Камери були дуже малі, а вікна такої величини, що можна тільки руку просунути"1.

Інші твори автора

Але на цьому "святому" острові були ще й гірші, ще жахливіші підземні тюрми. Вони містилися під самими баштами, яких там було вісім. Всі ці башти побудовано в низьких місцях, тому в ями просочувалася грунтова вода, що набагато погіршувало й без того тяжкі умови ув'язнених.

Особливою жорстокістю й нелюдськими умовами славилась вежа Коржна. Хоч вона стояла на високому горбі, в її підземеллі від стороннього ока була схована найстрахітливіша тюрма, викладена диким каменем. Сюди кидали найтяжчих злочинців. В ці тюрми ніколи не пробивалося світло, в камерах була нестерпна холоднеча.

"В'язням, приреченим сидіти в таких ямах, спершу заковували залізом обидві ноги з лівою рукою, вільною залишали тільки праву руку, а потім по драбині спускали людину в яму. Після цього з ями витягали драбину, пристукували залізною лядою або кришкою, через яку потім подавали злочинцеві хліб і воду. В ямі в'язень дерев'янів од холоду, він не знав ні тепла, ні світла, тіло його, особливо закуті ноги, вкривалося страшними болячками, а в суглоби ніг і рук проникав нестерпний ревматизм; одяг в'язня перетворювався на лахміття, нігті виростали і ставали схожими на пазурі, власні випорожнення отруювали міазмами всю яму, і, на додаток до всього цього, на нещасного в'язня нападали цілими зграями голодні пацюки. Тоді порушувалося питання про те, чи можна спустити в яму палицю, щоб в'язень відганяв од себе злих пацюків. Але це питання вважалося за таке важливе, що з приводу цього зверталися по дозвіл до самої столиці, і, поки звідти приходив дозвіл, пацюки завдавали безсилим мученикам тяжких страждань; вони об'їдали їм носи, вуха, пальці ніг, закутих у кайдани. Щоправда, такі в'язні недовго мучилися в ямах: вони або божеволіли, або зовсім прощалися з життям"2.

Такі ж камери були і в Прядильній вежі. Досить сказати, що одна тільки стіна цієї вежі була завтовшки дев'ять аршин. У цій стіні була зроблена камера, в якій панувала темрява й сморід. Ось як про неї писав Дмитро Іванович:

"Вона зроблена на зразок арки і має вигляд великої печі для варива, її довжина становить чотири з половиною аршини, висота має понад два аршини; в ній не було ні грубки, ні вікон, ні меблів сидіти й відпочивати; зовнішній світ проходив сюди через невеличку, зроблену в стіні щілину, розміром заввишки 5 вершків і завширшки 2 вершки, через яку просовували в'язневі харч і воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима: зсередини — залізними, а зовні — дерев'яними... обоє дверей замикались величезними пудовими замками"3.

Від старожилів-монахів учений з гіркотою в душі дізнався, що саме у цій кам'яній могилі ув'язнений Петро Калнишевський просидів чверть віку.

Вартові, монахи і сам архімандрит пильно стежили за тим, щоб П. І. Калнишевський під час прогулянок або відвідування собору не бачився і не розмовляв з сторонніми людьми. Лише кілька слів почули від нього богомольці, про які дізнався допитливий історик і заніс їх до своєї книги. Ось вони:

"Прийшли ми до трапезної,— розповідав самовидець-богомолець, селянин Лукін,— перед обідом, чекали монахів з порціями. Коли це проходить чоловік незнайомий у супроводі трьох солдатів з рушницями і питає нас: "Хто царем тепер? Як царі живуть тепер і як ведеться на Русі тепер?" Ми відповідали, що царем Олександр Павлович; живуть, як і раніше. Він би й ще розпитував нас, та солдати не дозволили. "Від цього чоловіка,— казали вони,— відійдіть геть, з цим чоловіком не слід вам розмовляти". І монахи теж заборонили. "Архімандрит побачить,— казали вони,— так недобре вам за це буде". Коли появився архімандрит, він підійшов до нього для благословення. "Древен ты еси, землею пахнеши",— сказав архімандрит тому чоловікові. І справді, він був дуже кволий і старий. Тут він і життя своє скінчив. Пізніше монахи казали, що це якийсь кошовий отаман"4.

Яворницькому впало у вічі те, що монастир заманливо звернений до моря Святими воротами, крізь які входили архімандрити, царські достойники і єдиний раз за життя — в'язні. Над воротами звелась цибулиною Благовіщенська Надвратна церква. Правий ріг муру завершує монументальна Коржна башта, побудована спеціально для тюрми, лівий — башта Прядильна. В ній колись містилася канатна фабрика. Відома башта ще й тим, що на її першому ярусі розташований сухий каземат, в якому пробув останні дев'ять років неволі Калнишевський. Позаду — башта Нікольська, Квасоварна, Пивоварна, Архангельська й, нарешті, — Головленкова. Це найстрашніша тюрма, в якій мав силу прожити старий дідуган шістнадцять років. Архімандрит Ієронім, що змінив жорстокого Досифея, не змилосердився над старцем, перевівши його в "комфортабельний" — кам'яний мішок Прядильної башти. Хто потрапляв у ці каземати, того можна було викреслити з життя. Про них нічого не знали ні родичі, ні друзі, ніхто не бачив їхніх сліз, не чув стогону і прокляття. Минали роки, десятиліття, але, опріч вартового, в'язні більше нікого не бачили до самої смерті.

Від живих свідків, літніх монахів, Яворницький довідався, в яких тяжких умовах перебував Калнишевський у камері Прядильної башти:

"...Коли кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; що, просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей"5.

Все це багато чого відкрило Яворницькому, але на цьому він не зупинився. Його тягло до монастирських архівів. Документи, які він знайшов, уже не задовольняли його. І от він знову гортає пожовклі від часу аркуші.

Умови праці дослідника були дуже несприятливі: він терпів холод, недоїдання й недосипання; навіть у літній час доводилося одягати пальто. Серед запилених сувоїв грубого паперу Дмитро Іванович, напружуючи зір, вишукував кожне слово, яке стосувалодь імені кошового.

Коли Яворницький був там, то узнав, що в такі архіви, які дуже суворо оберігаються від стороннього ока. Отут стала в пригоді "біблія".

— Збираючись у дорогу,— розповідав Дмитро Іванович,— я знав, що на Соловках зустрінуся з монахами, від яких буде залежати успіх моєї розвідки. Тому наперед дещо з собою захопив. Я повіз чародійну вологу. Але не в звичайній пляшці, а в "святій біблії", бо везти туди спиртові напої суворо заборонено.

Таку "біблію" за його замовленням зробили в Петербурзі. Там він і наповнив її чистим, найміцнішим спиртом. Зовні ця "свята" книга була схожа на справжню біблію, але всередині була порожня і вміщувала три літри спирту. Щоб не викликати підозри, "біблія" мала кольорову стрічку для перекладання сторінок, а насправді нею прикривався чопик яким було загвинчено отвір до спирту.

І що ж, історик не помилився. "Біблія" йому дуже допомогла, бо, як виявилось, цю "вологу й монасі приємлють". Ось копається Яворницький в архівному мотлосі. Біля нього-весь час на сторожі — монах. Його прислав сюди архієрей, щоб наглядав за допитливим істориком. Дмитро Іванович каже йому:

— Ану, отче, досить вам топтатися за моєю спиною, йдіть лишень сюди.

Сухорлявий і сутулий монах з рудою борідкою і клобуком на голові несміливо підходить до нього, насторожується.

— Ви мене тут хлібним квасом пригощаєте,— почав Яворницький,— а я з України привіз свячену водицю. Підійдіть ближче, не бійтесь.

Бере Яворницький свою "біблію", відкриває чопика й націджує повну чарку спирту.

— Пийте, батя, це медя...

Монах усміхається, підходить, хреститься, бере чарку — ковть, і немає. Потім крякне, понюхає житника і враз наче перероджується: стає веселий, балакучий, доступний.

Монахи швидко взнали про цю "медю" та й зачастили до Яворницького, здружилися з ним. Вип'ють святі отці, а потім з них хоч мотузку крути. Все, що б не попросив Дмитро Іванович,— до його послуг. Вони дозволили йому користуватися архівами, до яких раніше не було доступу. Навіть самі допомагали йому розв'язувати й зав'язувати папки сторічної давності.

Історик випадково знайшов архівні документи про те, що 19 травня 1724 року, за вироком "правительствующего сената" і синоду, лубенському козацькому писареві Захару Патоці одрізали язика й заслали навічно в Соловецький монастир. У царській грамоті було наказано: "Замурувати його в Коржній тюрмі навічно, тримати під суворим доглядом, чорнил і паперу давать не дозволено". Цю жорстоку кару Захар Патока поніс за те, що знав багата таємниць державних6.

Про що ж розповідають знайдені архівні матеріали?

Як свідчать історичні джерела, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський. належав до заможної козацької верхівки. Очолюючи Запорозьку Січ і будучи одним з найбагатших землевласників на Запорожжі, він підтримував, природно, заможне козацтво. За згодою царського уряду, Калнишевський проводив політику ліквідації виборності старшини і обмеження прав рядового козацтва. Саме тоді козацька влада на Запорожжі втратила своє колишнє значення і зосередилася в руках так званої старшинської сходки. Калнишевський брав участь у російсько-турецькій війні 1768 — 1774 pp. і виявив себе здібним воєначальником. Та, незважаючи на все це, в 1775 році, після зруйнування з наказу Катерини II Запорозької Січі, Калнишевського було заарештовано і вислано у Соловецький монастир.

До рук Дмитра Івановича попала копія указу імператриці Катерини II за № 1419 від 10/VI 1776 р., в якому говорилося про заслання кошового отамана Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського в Соловецький монастир.

З документів, знайдених в архівах монастиря, Яворницький довідався, що в'язня вважали за секретного й дуже важливого, тому монастирській варті наказано суворо й пильно доглядати його. Отамана пильнували не тільки озброєні вартові,— з нього весь час не спускали очей монахи. Ці святобожні інквізитори в рясах сліпо, але віддано, неухильно, з тупою жорстокістю виконували "высочайшие" укази. Ніде в документах не було зазначено, за що саме Калнишевського позбавлено волі.

Далі Яворницький знайшов касові книги монастиря, з яких видно, що П. Калнишевському було визначено утримання по карбованцю на день. Але дивна річ! Кожного разу в одержанні цих грошей розписувалися караульні солдати, що були приставлені охороняти отамана. Немає сумніву, що ці гроші не доходили до Петра Калнишевського.

Через 25 років, коли імператор Олександр І зійшов на престол, П. І. Калнишевський, за маніфестом царя, одержав "волю". Та кому потрібна та воля, коли отаман ледве перебував неги. Він відмовився від дарованої йому "волі" і лишився на острові до самої смерті, яка сталася через два роки (1803). Прожив Калнишевський 112 років.

Вартий уваги і такий цікавий факт. Коли імператор Олександр І відвідав Соловки й побачив яму, в якій сидів кошовий Петро Калнишевський, він "пришел в ужас". Щоб чимось задобрити невинного мученика, імператор спитав Калнишевського, яку б він хотів винагороду за перенесені муки й страждання? Калнишевський зневажливо зміряв поглядом царя: "Нічого мені, государю, не треба, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як і я, щоб вони не страждали в земляних ямах"7. Цар наказав ями ліквідувати, але збудував такий острог, в якому в'язні почували себе анітрохи не краще, ніж у ямах.

Закінчивши справи, що були пов'язані з розшуками слідів кошового отамана П. І. Калнишевського, історик почав розглядати визначні місця монастиря і його околиць. Вів побував у музеї, в старовинних церквах, нічого не пройшло повз його допитливе око.

Після триденного перебування на Соловках Дмитро Іванович пароплавом повернувся до Архангельська, а звідти — на Україну.

Дорогою до Катеринослава Дмитро Іванович заїхав у Качанівку, на Чернігівщині. Там він оглянув багатющу колекцію запорозької старовини, що зберігалася у власному музеї колекціонера В. В. Тарновського.

У будинку В. Тарновського зберігався альбом, в якому свого часу зробили записи М. В. Гоголь, Т. Г. Шевченко та інші видатні люди. Тарновський запропонував гостеві занести до альбому свою яку-небудь думку. Дмитро Іванович на дванадцятій сторінці альбому написав:

"1887 року, 14 червня, відвідав чарівну Качанівку Дмитро Іванович Яворницький, коли повертався з Соловецького острова після розшуків там могили останнього кошового" отамана Петра Івановича Калнишевського".


НА МОГИЛІ СІРКА


На віддалі семи кілометрів од старовинного міста Нікополя, на крутому березі Дніпра, лежить гарне козацьке село Капулівка. Влітку Капулівка потопає в зелених фруктових садах. І хто б сюди не зайшов, обов'язково запросять селяни оглянути могилу кошового отамана Івана Сірка.

Тут, на Нікопольщині, чи не найбільше лишилося слідів від запорозького козацтва. На тому місці, де тепер Нікополь, стояла довгий час Микитинська Січ. 1648 року тут обрано Богдана Хмельницького на гетьмана. З Микитинської Січі

Богдан Хмельницький виступив у похід на польську шляхту. Як відомо, невдовзі відбулося історичне возз'єднання українського народу з братнім російським.

Перед тим як піти в Капулівку, Яворницький пробрався на високий острів Чортомлицький і оглянув руїни колишньої Чортомлицької Січі.

Столітні діди з Капулівки розповідають, що спочатку могила Сірка була на півострові Чортомлик, але в другому десятиріччі XIX століття її перенесено на нове місце. Однієї весни Дніпро загрожував затопити півострів. Тоді капулівські селяни разом з жителями села Покровки та інших сусідніх козацьких сіл перенесли труну з прахом отамана в село Капулівку, поховали на урвищі і, за козацьким звичаєм, шапками насипали над труною могилу.

Талановитого, хороброго козацького воєначальника Івана Сірка вісім разів обирали кошовим отаманом на Чорто-млицькій Січі, чого не заслужив жоден кошовий в історії Запорожжя. Сірко був організатором численних переможних походів запорожців проти загарбників. Це він протягом двадцяти років боровся проти татаро-турецьких наїздів, змушував своїх ворогів тремтіти за морем і за горами, а коли вони насмілювалися йти на Україну по "ясир", цебто брати людей в неволю, Сірко рубав їх на полі й на морі, продирався через Перекоп аж у самий Крим і наганяв там такого переполоху, що грабіжники мусили кидати награбоване й чимдуж поспішати назад боронити свої улуси.

Не раз ходив він і на турецькі заслони по берегах Чорного моря, зруйнував, зокрема, місто Очаків, а 1675 року очолював спільний похід запорозьких козаків і братнього російського війська проти ординців.

З усіх кошових, що були до й після нього, Сірко був найяскравішим виразником інтересів народних мас і тому мав велику популярність не тільки на Запорожжі, а й серед широких кіл українського селянства.

У Капулівці Дмитро Іванович кинувся шукати старих, дідів. Перш за все він зустрівся з дідом Кіндратом Дивниченком, про якого казали, що він "балакучий" і "дуже" кохається у запорозькій старовині.

Це був середній на зріст дідусь, геть білий, як молоко, з навислими над очима, мов острішки, сивими бровами, з маленькими, глибоко посадженими, але живими й повними вогню й веселості очима, з свіжим, майже юнацького кольору обличчям. Симпатичний і приємний дідусь з першої зустрічі сподобався професорові і назавжди залишив у нього світлі спогади. Він ще раніше чув про історика Яворницького й охоче йому розповів кілька легенд про Івана Сірка й про Чортомлицьку Січ.

"Це було давно-давно,— оповідав дід,— коли я був ще малий. Минуло чимало років від того, як Сірко був, а слава його й досі не пропала: він був для ворога страшний, а для православних милостивий. Оце ж я хочу розказати, як одного разу християн забрали в полон ординці і як їх визволив Сірко. Одного разу запорожці пішли кудись у похід, а татари вскочили у Січ та й ну хазяйнувати там. Як хотіли, так і хазяйнували: всіх православних християн забрали та й повели в полон. А вони, бідні, не хочуть іти, плачуть та ридають, а ординці на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Дізнався про це Сірко, зібрав своїх козаків та й погнався за ордою в погоню, православних людей визволяти. Бачить Сірко, що татар багато, а козаків мало, летить, як птиця, а сам хитриться. Стали козаки доганяти орду, спинив тоді Сірко коня та й кричить на козаків: "А постійте, братця, підождіть, не шевеліться!" Устав з коня, віддав його якомусь козакові, а сам кувирть! — та й зробився хортом, такий став гарний хорт! Нагнав орду, а вони побачили хорта, сподобався він їм, і взяли його, нагодували й напоїли. От як привик до їх хорт і як стали вони десь відпочивати, то він їм таке зробив, що вони всі поснули. Тоді Сірко повернувся до козаків, забрав їх з собою, приїхав з ними до орди та й вирубав їх усіх сонних, а християн понад шість тисяч забрав назад. Християни дуже раділи, що вернулись на свободу, подякували Сіркові і попливли Дніпром додому, а Сірко поїхав на Січ з своїми козаками"8.

Залишивши привітну хату дідуся Дивниченка, Дмитро Іванович попрямував до другої хати, де зустрів цілу групу дідів. Тут були Трохим Лисий, Федір Коваль, Микита Явтушенко, Іван Соломаха. В їх товаристві професор просидів далеко за північ. Мова більш за все йшла про Сірка. Дід Микита Явтушенко мав добрий голос, співав старовинні пісні. Він виконав одну пісню про Сірка, яку зразу ж записав етнограф до своєї книжечки. Потім співав Дмитро Сукура.


Та ой, як крикнув же та козак Сірко,

Та ой, на своїх же, гей, козаченьків:

"Та сідлайте ж .ви коней, хлопці-молодці,

Та збирайтеся до хана в гості!"

Та туман поле покриває,

Гей, та Сірко з Січі виїжджає,

Гей, та ми думали, та ми ж думали,

Що то орли та із Січі вилітали,

Аж то військо та славне Запорозьке

Та на Кримський шлях з Січі виїжджало.

Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Та що сизий орел по степу літає,

Аж то Сірко на конику виїжджає.

Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Та що над степом та сонечко сяє,-

Аж то військо та славне Запорозьке

Та на вороних конях у степу виграваэ.

Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,

Що то місяць в степу, ой, зіходжає,

Аж то козак Сірко, та козак же Сірко

На битому шляху та татар оступае9.


Так ось де вони, сліди історії,— в самому народі! Щиро подякував Яворницький дідам за розповіді та за гарні пісні і запропонував організувати на могилі Сірка поминки. Діди охоче згодилися.

На цій могилі, в садибі Є. Ю. Мазаєвої, стояв пам'ятник. Дмитро Іванович прочитав на ньому такі слова: "Року божого 1680, місяця августа 1-го дня, преставився раб божий Іоанн Сірко Дмитрович, отаман кошовий Війська Запорозького..."

Поки Дмитро Іванович записував ці слова до своєї книжечки, навколо могили зібралися люди. Один з дідів, на прізвище Іван Соломаха, порадив Яворницькому зайти до Грицька Безштанька, в нього, мовляв, є запорозькі речі.

Пішов. Тільки-но він спустився в одну вулицю, як біля воріт побачив дідуся, середнього зросту, сухорлявого, вже ослабленого прожитими роками.

— Чи не знаєте, діду, де тут живе Грицько Безштанько?

— Тут живе Грицько, та тільки не Безштанько, а Таран, на прозвище Слабий.

— Так це ви і е?

— Це я і є!

Сіли вони під хатою, і дідок довго розповідав Яворницькому про Січ, про Сірка, про войовничих і веселих запорожців.


ЛЕГЕНДАРНИЙ ЛИЦАР


Постать кошового отамана Запорозької Січі І. Д. Сірка значна сучасникові тим, що його життєвим кредо було: зміцнювати братерську дружбу між українським і російським народами. Він рішуче боровся проти ворогів цієї дружби і залишався вірним послідовником великого гетьмана Богдана Хмельницького. З російським царатом він не завжди доходив злагоди, з народом російським — завше. Природа щедро нагородила його розумом і дипломатичними здібностями. Козаки глибоко поважали й любили його за батьківську турботу, за мужність, винахідливість і простоту, за відданість своїй вітчизні.

З покоління в покоління передавали в народі перекази про Івана Сірка. Яворницький довго й наполегливо збирав і вивчав народні думи, пісні, перекази, а також і архівні історичні матеріали про Сірка. 1894 року в Петербурзі вийшла його книжка: "Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков".

Перегорнімо, шановні читачі, деякі сторінки цієї книги, а заразом ще й інші, де мовиться про цього ватажка.

Іван Сірко — син козака, родом з Мерефи, Харківської області. У народі живе старовинна легенда, що Сірко народився з зубами, а коли баба-повитуха піднесла його до столу, то він схопив пиріжок і з'їв його. Це була певна ознака того, що він усе своє життя буде гризти ворогів10.

Сірко був зовсім неписьменний, але мав великий природний дар полководця. Друзі й вороги були про нього однієї думки: Сірко — людина рідкісного військового обдаровання й покликання.

Усе своє свідоме життя Сірко провів на війні і, як справжній патріот, присвятив його боротьбі з ворогами своєї вітчизни. Він з великою мужністю визволяв з неволі всіх, кого спіткала гірка доля, чи то був росіянин, чи українець, поляк чи литовець.

В боях з непроханими гостями він був надзвичайно хоробрий, нещадний, завжди вмів дати раду в найскрутнішому становищі. З десятьма запорожцями Сірко розбивав сотні ворогів, а коли біля нього була сотня козаків, він перемагав тисячі вояків ворожого війська.

"Ім'я його як ватажка оточене було ореолом нездоланного, і тому вороги боялися його більше вогню, більше бурі, більше пошесті світової"11.

Любив Сірко повторювати прислів'я: "Нужда закон змінює". Дотримуючись цього прислів'я, він, як і всі запорожці, визнавав над собою владу російського царя ще з часів Богдана Хмельницького, та за давньою традицією інколи входив у зносини з сусідніми державами й сам вирішував з ними питання миру й розмиру.

Легенда переповідає, що Сірко перемагав не тільки людей, а й чортів. У творах Яворницького є, зокрема, такі рядки: "Річка Чортомлик, де стояла Січ за Сірка, від того й зветься так, що в ній Сірко вбив чорта, який хлюпався у воді: він тільки мликнув вверх ногами, коли Сірко луснув його з пістоля"12.

Вперше на історичну арену Сірко виступив як вінницький полковник, а вже через три роки він очолював Запорозьку Січ. Він брав найактивнішу участь у визвольній війні українського народу 1648-1654 років проти іноземного поневолення і за возз'єднання України з Росією, боронив Україну від лихих наїзників. Сірко був непримиренний не тільки до зовнішніх ворогів, але й до своїх зрадників гетьманів, які виступали за відрив України від Росії. У 1670 році Сірко порвав з ставлеником султанської Туреччини правобережним гетьманом П. Дорошенком, але боротьби із завойовниками не припиняв і до кінця свого життя виступав за зміцнення братерської дружби російського і українського народів.

За своє військове життя Сірко брав участь у 55 битвах і завжди, за винятком однієї, виходив переможцем.

Тут хотілося хоч би коротко розповісти про те, як Сірко штурмував Дюнкерк.

Десь опівночі місто розбудила гарматна стрілянина. По бруківці вузеньких середньовічних вуличок лунко вицокували кінські підкови. Поміж будинками бігли химерні іноземці в широких червоних, синіх, зелених шароварах та жупанах. Розмахуючи кривими шаблюками, вони полонили іспанських військових, однак цивільного люду не чіпали. Так у жовтні 1645 року запорозькі козаки захопили фортецю Дюнкерк.

Справа в тому, що п'ятитисячна іспанська залога Дюнкерка весь час чинила нечуване свавілля на суші й на морі. Військові кораблі іспанців нападали на французькі й голландські торговельні судна. Нідерланди, стаючи могутньою морською державою, боролися за свою незалежність. Та навіть об'єднавши сили з Англією і Францією, не зразу спромоглися вигнати колонізаторів. Тоді Франція запросила на підмогу запорозьких козаків на чолі з Сірком.

Дослідники13 зазначали, що у березні 1645 року Хмельницький, Сірко і Солтенко через порт Гданська морем відпливли до Франції, де й підписали угоду. Французьке командування взяло 1800 піших козаків і 800 кінних, зобов'язавшись платити по 12 талерів на озброєного козака та по 120 талерів полковникам і сотникам. Запорожці дістали право виступити своїми окремими з'єднаннями. До їхньої стратегії й тактики французи погодилися не втручатися. Важливим об'єктом штурму було визначено фортецю Дюнкерк.

Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним з суходолу. Ось чому Сірко вдався до хитрощів. За його наказом, козаки рушили в обхід фортеці. Невдовзі за містом запалали вітряки, освітлюючи театр воєнних дій. Захопивши судна нічного патруля, Сірко з своїми козаками проплив у місто повз буй з ліхтарем, мол і грізну лоцманську башту. А французький фронт стояв тоді аж за сімдесят миль від Дюнкерка.

Кажуть, що французьке командування було невдоволене "самоуправством" запорожців. Сірка звинувачували в тому, що він порушив правила ведення війни, усталені в Європі ще з часів Александра Македонського. Проте це не завадило сучасникам гідно оцінити героїзм і військову майстерність козаків.

На французькому березі Ла-Маншу було поставлено бюст Івана Сірка. Д. І. Яворницький у свій час радив І. Ю. Репіну подивитися на той бюст і використати його для картини "Запорожці". Рєпіну не підійшов цей бюст, бо його відлито по пам'яті, як писав про це художник.

Захищаючи рідну землю від інтервентів, Сірко не був байдужим до кривди, яку інколи зазнавали козаки від царських поплічників. На Слобідській Україні 1668 року Іван Сірко очолив повстання українських козаків і російських ратних людей у борні з царськими воєводами. В цій жорстокій сутичці загинув син Сірка Петро, сам же отаман попав у царську опалу.

Коли 1672 року Сірко очолив старшинську опозицію, що не бажала обирати на гетьмана України Самойловича, царський уряд з намови Самойловича заслав Сірка в Сибір (до Тобольська).

Хоч цар Олексій Михайлович і недолюблював Сірка за його волелюбство, проте в грізний час згадав свого засланця. .Як тільки 300 тисяч турків перейшли Дунай і хмарою кинулися на Поділля, а потім взяли курс на Київ, що загрожувало Росії, запорожці зажадали від царя Олексія повернути на Січ грозу бусурманів — Сірка. Цар був змушений відпустити запорозького ватажка на Січ.

Але, перед тим як відпустити Сірка, цар запросив до своїх палат патріарха і в його присутності змусив запорозького отамана дати присягу на вірність царській величності.

Повернувшись із заслання. Сірко здійснив кілька походів на Кримське ханство і причорноморські турецькі фортеці. Під його керівництвом запорожці визволили з неволі багато українських і російських полонених.

Запорозька Січ для завойовників була більмом на оці, вона сковувала орду, не давала їй розгулятися на широких просторах України й Росії. Низові козаки часом завдавали кримському ханові й турецькому султанові великих прикростей.

Султан Магомет IV ще здавна виношував план підкорити собі Запорозьку Січ. Спочатку він спробував схилити запорожців до покори, але з цього нічого не вийшло. Тоді він надумав будь-що знищити Січ, а за одним заходом і покінчити з козацтвом.

Султан викликав до себе кримського хана, щоб у великій таємниці розробити з ним план нападу на Січ. Цей план обговорювали також на спеціальній нараді з кримськими агами й мурзами.

Восени 1674 року, коли вже план визрів, султан дав наказ відправити на кораблях з Константинополя в Крим п'ятнадцять тисяч добірних стамбульських яничарів. Кримський хан підняв сорокатисячну орду і вирішив, як настане зима, стерти з землі Запорозьку Січ.

Цю підступну операцію надумали провести на різдво, саме тоді, коли козаки після доброї вечері у святвечір поснуть. Задум був такий — заскочити січовиків зненацька й вигубити їх.

Настала зима. Морози скували Дніпро. Хан посадив 15 тисяч яничарів на добрих коней, узяв свою сорокатисячну орду й, тримаючись далі від Дніпра, щоб не помітили запорожці, повів військо на Україну.

Як оповідає історик, на третю ніч різдва, пізньої пори, хан підійшов до Січі й несподівано захопив варту, що була на віддалі від коша. Старі загартовані козаки, що стояли на варті, хоч і зазнали тяжких тортур, усе ж нічого не виказали. Але між ними був один молодий козак, який спокусився тим, що хан пообіцяв йому волю й нагороду, розповів, що всі запорожці перепилися й сплять по куренях. У Січ можна пройти через єдиний відкритий перелаз.

Хан зрадів цій звістці, вирядив з козаком усіх яничарів у Січ і наказав їм вирубати сонних запорожців усіх до єдиного, а Сірка схопити живцем.

Віддавши такий наказ, хан оточив своїм військом усю Січ і пильнував, щоб ніхто з козацтва не втік під час різанини. Але султан і хан пошились в дурні з своєю стратегією. Вони не знали, що саме на різдво, за старим звичаєм, багато козаків, які зимували по дніпровських низових лугах та островах, прибували до коша обирати військову старшину. Всі ці козаки, які теж ночували в куренях, були тверезі.

Стояла морозна ніч. Запорожці й гадки не мали про лихий намір ворога, вони зашпунтували свої курені й безжурно відпочивали в них. Яничари через відчинену хвіртку тихо зайшли на територію Січі, захопили виходи, гармати і вже були готові кинутися на сонних козаків.

Саме в цей час в одному курені, де було 150 чоловік, прокинувся козак Шевчик. Він виглянув і не пойняв віри своїм очам: усі вулиці Січі густо заповнили турки.

Кмітливий козак не розгубився, а тихенько свиснув тим, що не спали й грали в карти, збудив інших своїх товаришів. Про підступний напад дізнався курінний отаман; він наказав частині козаків узяти мушкети й стати біля вікон, щоб безперервно стріляти просто в натовп турків, іншим — заряджати рушниці та подавати стрільцям. Усе це робилося тихо й швидко. Коли всі вже були напоготові, курінний наказав відчинити вікна й стріляти в яничарів. Одностайні постріли збудили всіх і осяяли спалахами всю Січ. Почали стріляти й з інших куренів. Пострілами скошували враз по два-три яничари. Вороги розгублено стояли перед запорожцями, як на долоні. А з вікон по них безупинно поливали свинцем. Яничари метушилися, панічно бігали по вулицях, шукаючи порятунку. Але всюди наскакували на смертоносний вогонь.

Коли живих яничар лишилося мало, запорожці за командою Сірка припинили вогонь з вікон. Вони вискочили з куренів, озброєні мушкетами, луками, списами, шаблюками, а то й дрюччям, і зав'язався бій врукопаш.

Настав ранок. Сонце освітило жахливу картину, вулиці були завалені замороженими трупами. З 15 тисяч яничарів лише півтори тисячі втекло з Січі через єдину відчинену хвіртку. Непрохані гості, як навіжені, бігли світ за очі. В полон було взято 150 яничарів і чотири аги, а полягло їх 13 500. У нічному бою загинуло 50 козаків і 80 поранено.

Коли хан, який стояв біля Січі, почув про страшну поразку, він поспішно зняв облогу і щодуху помчав у Крим, увесь час оглядаючись, чи не женуться за ним запорожці.

Сірко швидко спорядив двохтисячний загін козаків, сам скочив на коня й кинувся навздогін ханові, але наляканий хан так швидко накивав п'ятами, що наздогнати його запорожцям не вдалося.

— Що ж, батьку, нам робити з трупами яничарів: закопувати їх у землю, чи як? — спитали козаки Сірка.

— Ні, в нашу святу землю бусурменів не треба ховати. Прорубайте побільше ополонок і — в Дніпро їх: звідкіль прийшли, нехай туди й пливуть!

Звістка про безславну загибель яничарів у Січі швидко долетіла до турецького султана. Він страшенно розгнівався на свого візира, який напоумив його на цю безглузду операцію. Спочатку султан хотів скарати візира на горло, а потім зглянувся: дарував йому життя, але загарбав усе його майно, а самого візира назавжди заслав на острів Родос.

Після цієї поразки турки довго не насмілювалися затівати походи проти запорожців. Зате Сірко не залишився в боргу.

1675 року в кінці липня він скликав раду запорозького товариства, на якій було вирішено: помотатись ханові за харцизький наскок на Січ, за тривоги й шкоду, завдану низовому товариству. Нехай знає хан, що запорожці не стерплять кривди й зневаги. Кошовий отаман наказав своєму війську підготуватися в похід, запастися харчами й військовим спорядженням на три тижні.

Сірко відібрав 20 тисяч найхоробріших козаків, перейшов Дніпро і швидко повів своє військо на Крим. А щоб не помітили його вороги, він пішов не просто на Перекоп, а взяв ліворуч — степом, а потім швидко пройшов знайомий йому брід через Сиваш.

Усе робилося за наперед розробленим планом. Сам Сірко з чотирма тисячами козаків зупинився біля воріт Криму — броду Сиваша, решту війська поділив на кілька загонів і під керівництвом досвідчених ватажків відрядив у Крим, щоб "підпустити диму" ханові. На п'ятий день усім загонам наказано повернутись до броду. За п'ять днів вони потрясли весь Крим: міста й села віддано вогню й мечу. Хан ледве встиг вискочити з своєї столиці Бахчисарая і разом з агами та мурзами сховався в горах. За ним бігли татари, рятуючись від запорожців. Коли хан почув, з яким невеликим військом Сірко наполохав увесь Крим та яким шляхом він проскочив у його царство, зібрав 50 тисяч татар і кинувся з своєю ордою до Гнилого моря — до сиваського броду, щоб замкнути козаків.

Хоч який хитрий був старий хан, та Сірко був ще хитріший. Кошовий отаман розгадав наміри хана ще тоді, як досилав козаків у Крим. Він не тільки не кинув броду напризволяще, а навпаки — сам засів там.

Запорожці поверталися з трофеями до броду. І ось тут натрапили вони на орду, що підступала до Сірка. Враз ударили з тилу, розбили військові загони хана, взяли кілька тисяч у полон татар і турків, навіть мало не схопили самого хана.

Після цієї блискучої перемоги Запорозьке військо забрало великі татарські табуни овець і визволило з полону своїх братів-невільників. Потім перейшли сиваський брід, а далі подались на Запорожжя.

В Січі ухвалили гучно відсвяткувати перемогу над давнім ворогом. Два дні бенкетувало січове товариство під безугавний грім гармат і випали мушкетів.

А коли відлунали святкові салюти, Сірко разом з козацького громадою написав 23 вересня 1675 року кримському ханові глумливого й дошкульного листа, в якому кошовий отаман повідомляв бахчисарайського володаря, що наскок козаків на Крим зроблено з вини самих же татар, за підступний різдвяний наступ на Січ.

Ось цей лист у скороченому варіанті:

"Ясновельможний мосце хане кримський со многими ордами, близький наш сусіде! Не мислили би ми, войско низовоє Запорожськоє, входить в войну і неприязь вашею ханською милостію і со всім кримським панством, если би не увиділи начала ея с вашей сторони; ваша ханская милость, послушав дурного совіта сумасбродного і безумного цареградського візиря, а по цім і приказанія найяснішого найвельможнішого султана своего, начали с нами войну прошлой зими. Ви приходили к нам, низовому Запорожському войську, с султанськими яничарами і со многими кримськими ордами; подкравшись ночним временем к нашей Січі і сняв стоявшую за нею нашу стражу, ви отправили в Січ п'ятнадцять тисяч яничар, которим приказали (что стидно било вам ділать) не "по-кавалерству" вибить і істребить всіх нас, молодцов, войско Запорожськов, сонних і не чующих нікакой біди, а кучу нашу січввую до основ анія раскопать і разорить; сами же ви с ордами стали било около Січі, что-би і духа уходивших молодцов не упустить. Но ваше намірєніє і замисле Христос бог і премилосерднійший наш спаситель обратил на благо, а болізнь і бідствія на голови турецьких яничар, о чем ваша ханськая мосць хорошо знает. Не предвидя от вас нікакового злого умисла і скритнаго дійствія (ібо ви хотіли дійствовать тайно в отношенії тих людей, коториє занімаються рицарським ділом), ми нігде не ожидали вас, не брали предосторожності і не були готові к тому, чтоби дать вам отпор. Один господь бог спаситель сохранил і защитил нас от вашей напасті і нашего бєдствія. І так как ваш поступок огорчил нас і причинил нам, войску Запорожському, досаду, то ми, по приміру древніх предків і братьев наших, рішили постараться за обіду і огор-ченів воздать і отомстить вашей ханской мосці і всему ханству ровним за ровное, но не тайно, како ви поступили, а явно, по-рицарськи... І если та "гостина" наша в вашем панстві показалась нам "недишкретною", то, бить может, так оно і єсть, ібо козаки, как не одной матері діти, так і не одного нрава: одні стріляли направо, другіе наліво, а треті прямо, но так добре, что всі в ціль попадали. Да і "недишкреції" той ми от вас научились, а не сами видумали... І єсли ми в єтом торжестві чим-небудь обезпокоїли вашу ханськую мосць і вам показалось что-нибудь с нашей сторони "недишкретним", то ізвіні нас на том, ваша ханская мосць; не забивай, однако, что всякая "недишкреція" обикновенно платиться за такую же "недишкрецію". Не ізволь, ваша ханская мосць, смотріть на сраженіб, как на пугало, і нас, войско Запорожськоє, ні во что ставить, а впредь на нас откритой войной наступать; в противном же случаі, єсли будеш поступать іначе, то і ми, взаімно собравшись уже гораздо лучше і в большей силі, явимся в кримское панство не на сивашськую переправу, а прямо в самий Перекоп, виломав у ній і отворив для себе ворота, на что імієм все средства, і до тих пор із него не вийдем, пока, при всесильной божьей домощі, не увидим конца свого діла. Ітак, ми, войсько Запорожськоє низовое, не желаем воевать і бить в распрі с вашею милостію і со всім кримским панством; однако, єсли снова увидім с вашей сторони повод к войні, то ми взаїмно яе побоїмся напасть на кримское панство. Ізложив все єто, желаем вашей ханской мосці доброго здоров'я і счастливой жизні. Вашей ясновельможной ханской мосці доброжелательние приятелі Іван Сірко, атаман кошевой, со всім войска низового Запорожського товариством"14.

Як бачимо, і цього листа написано з уїдливою дошкульністю й дотепністю, властивою запорожцям. З його сторінок постає образ розумного, хороброго, далекоглядного й чесного ватажка низового війська Запорозького.

І. Д. Сірко помер 1 серпня 1680 року в запорозькому селі Грушівці, на своїй пасіці.

Велична могила, під якою поховано прах козацького полководця, сотні років стояла в Капулівці на високій прямовисній кручі, об яку бились невтомні хвилі Славутича.

Біля підніжжя могили, обнесеної гарною ажурною огорожею, влітку було багато квітів. Під задумливими акаціями на гранітному п'єдесталі в 1954 році, в дні святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією, було встановлено погруддя (за малюнком Рєпіна) запорозького ватага Івана Сірка. На гранітній плиті навічно викарбувані слова: "Тут похований кошовий отаман війська Запорозького Іван Дмитрович Сірко — 1.VIII.1680 р." А нижче могили — ще одна плита з написом; "На цій місцевості знаходилась Запорозька Січ, яка була центром запорозького козацтва і відіграла прогресивну роль в історії українського народу".

Могила Сірка зберігалася в Капулівці й до наших днів. Та з'явилась загроза розмиву могили. Води Каховського моря з роками почали все ближче підступати до берега. Отже, могилу Івана Сірка треба було рятувати. Громадськість республіки висловилася за перенесення праху колишнього отамана в інше місце.

У квітні 1967 року Дніпропетровський облвиконком прийняв постанову про перенесення останків кошового отамана Івана Сірка на так звану Сторожову могилу, що стоїть поблизу колишньої Січі, неподалік села Капулівки.

Виконання цієї постанови було покладено на комісію в складі 9 осіб. При розкопці могили 23 — 24 листопада 1967 року виявилось, що Сірко лежав у дубовій труні, на ньому була шапка, виготовлена з соболиного хутра, частина одягу, червона китайка, якою за звичаєм вкривали козака свого отамана, проводжаючи в останню путь. Фахівці встановили, що Сірко помер віком 70 — 75 років, мав зріст 174 — 175 сантиметрів.

Зараз Сторожова могила умілими руками обладнана, височить погруддя Сірка, зроблені східці. Тут же стоїть і старий пам'ятник, який запорожці поставили на першій могилі Сірка. Навколо могили шумлять гілчасті акації.

На великий жаль, портретного зображення отамана Сірка історія нам не залишила. Отож було вирішено звернутися в Інститут етнографії імені Миклухи-Маклая АН СРСР.

27 листопада 1967 року череп І. Д. Сірка було передано в лабораторію пластичної антропологічної реконструкції відомому вченому М. М. Герасимову, Та смерть професора перешкодила виконати цю складну працю. Відтворити риси обличчя національного героя українського народу взялася талановита учениця М. М. Герасимова, кандидат біологічних наук Г. В. Лебединська. "І. Д. Сірко,— зазначала вона,— помер зовсім не молодим. Про це свідчать зарослі шви черепа та відсутність зубів. Нам бажано б відтворити риси обличчя в молодому віці. На це, звичайно, потрібен час. А поки що вже відтворено риси Івана Сірка в профіль та анфас — саме такими, якими вони були в останні дні його життя".

Вже пізніше погруддя, виконане за портретом Рєпіна, було замінено. Майстри ливарного цеху Нікопольської райсільгосптехніки М. А. Брей та І. К. Мелешко відлили нове погруддя Сірка за портретом, присланим з Інституту імені Миклухи-Маклая. Погруддя має висоту 1 метр 25 сантиметрів. Унизу читаємо напис: "Кошевому атаману войска Запорожского И. Д. Сирко. Умер 1680 г.".

Так на Дніпропетровщині у зв'язку з 300-річчям возз'єднання України з Росією увічнено пам'ять про Івана Сірка.


У СТЕПУ ШИРОКОМУ


І я вирішив поповнити мій архівний

матеріал матеріалом археологічним.

З промови Д. І. Яворницького на ювілеї


Д. І. Яворницький під час археологічних розкопок часто зустрічався з простими людьми, які своїми розповідями збагачували його матеріальну та духовну скарбницю. Про ці зустрічі з людьми багато залишилось цікавих спогадів. Але ніхто краще не міг розповісти про них, як сам Дмитро Іванович.

Отож і переповімо окремі фрагменти з його книжки "По следам запорожцев", в якій свого часу були опубліковані ці розповіді.

Був літній день. Сонце так пекло, що копачі познімали з себе сорочки й підставили спини під слабенький вітерець, щоб прохолодити тіло й зігнати рясний піт з обличчя. Копачі примітили, що до них шкутильгає степом якийсь дід. Його, видно, зацікавило, що то люди тут роблять. Він, не довго думаючи, підходить до могили, забирається на високий бічний гребінь, дивиться вниз і кричить:

— Пани, здорові були!

— Здоров був, діду! Що доброго скажеш?

— Скажу вам, що не тут ви копаєте!

— А де ж би нам копати?

— Копати б вам у Нешкребівці!

— А що ж у тій Нешкребівці є?

— Що у тій Нешкребівці є? Там є могила і поверх тієї могили орел сіда, а всередині її дванадцять ставників стоїть, у тих ставниках дванадцять свічок горить, а під ставниками дванадцять пістолів лежить, а під тими пістолями дванадцять бочок з золотом закопано. Так от де б вам копать!

— Чого ж ти, діду, сам не копаєш, як знаєш, що там дванадцять бочок з золотом заховано?

— Еге, мені очі повилазять, бо там таке заклятіє лежить, що хто викопа, то в того й очі повилазять на лоба.

— А як у нас повилазять?

— Вам нічого — ви пани!

Дружним вибухом сміху відповіли копачі на такі слова діда. Цей гомеричний регіт увесь час то в одному, то в іншому місці проривався з великою силою. А дідок, винуватець сміху, давно вже пошкутильгав од могили в степ.

Жарти, дотепи, примовки, що їх охоче підтримував Дмитро Іванович, усе більше й більше поширюються серед людей, що копають могилу.

— Пане, що я вас хотів оце спитати,— звернувся до Яворницького рудий кремезний селянин.

— А що ти хотів мене спитати?

— Я хотів вас спитати, чи багато ви получаете жалування?

— Тисячу карбованців! — відповів Дмитро Іванович навмання.

— Не маленьке й жалування! Чув, Грицьку? — каже другому селянинові.

— Чув.

— А який на вас чин?

— Археолог!

— Не маленький же й чин! Архангел! Чув, Грицьку?

— Чув.

— А як же ви копаєте — од царя?

— Од царя!

— Од самого Царя?

— Од самого царя!

— Од правительства?

— Од правительства!

— Од самого правительства?

— Од самого правительства!

— Од самісінького?

— Од самісінького!

— Ото яке дурне правительство!

— Як так?

— А так: могили копати, так гроші в нього є, а ховрашків із нір виганяти, щоб врятувати наш хліб, так для цього нема,— невоспотребним ділом занімаються...

Розкопки могили тривають далі. Ось випав один, другий дощик, і всі стали надіятись на добрий урожай. Але поля сусідніх сіл дощ не захопив, там посуха погрожує неврожаєм.

— Чи добрим ми ділом займаємось, що могили копаємо? Може, за те бог і врожаю не дає, що ми викидаємо з могил християнські кістки так, що аж шумлять? — сказав найстаріший богобоязливий дідок.

— А чи ти знаєш, що ми копаємо? — втрутився в розмову Яворницький.

— А що?

— Скіфів.

— Що ж вона за скехва така?

— Та це така, що вона не вмивалася, богу не молилася церков не знала і без штанів ходила.

— Отака вона падлюка?

— Отака ж вона і є падлюка!

— Ну, так маслуй же їх лопатками, коли так! Добрий настрій знову відновлюється, і робота триває. Якось улітку 1883 року Дмитро Іванович їхав у село Славгород. Його візник, на прізвище Чорний, виявився людиною балакучою і багато чого розповів про селянські звичаї, про попів і панів та їхні примхи.

— Ну, як ти такий знаючий чоловік, то, може, розповіси мені, чому у вас село зветься Гнидиним? — спитав

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: