А спочивати нема як. Чекає нас велика робота і відповідальна".
"Роботи я не боюся".
"Тільки відповідальності — правда? А що ж я тоді маю казати?"
"Дивуюся, як ваша ясновельможність не вгнуться під отсим тягарем".
"Хтось його двигати мусить... Двигни цей камінь, двигни!— тямиш, що казав тоді степовий дід? Дванадцята виб'є година, він на лаву покладе свого сина за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти дванадцятої години".
Орлик сумно всміхнувся: — "Не скриваюся, милосте ваша, страшно мені. Тут Петро, а там криваві тіні предків".
"Кого ж ти більше боїшся? Живих чи мертвих?"
"Живі страшні для тіла, а вмерлі — для духа",— відповів Орлик.
"Так воно, так. Боюся, щоб мій дух колись не тривожив людей".
Орлик не знав що на се відповісти. Перед ним віч-до-віч стояли живий Петро і вмерлий Мазепа... Вибирай!
Свічка догорювала й зачинала коптіти.
"Віднеси її до моєї спальні, там згасиш і принесеш другу, біля ліжка на столику стоїть. Не можу стерпіти смороду догоряючої свічки... бачив я раз у Москві, як догорював чоловік".
Орлик виконав наказ. За хвилину вертав зі спальні з новою свічкою у срібному ліхтарі. Поставив її на стіл і став, як звичайно, коли гетьманові звіти здавав.
"Що нового?" — спитав Мазепа, ніби забуваючи про лист.
"На Дону неспокійно".
"Як 1705 року в Астрахані, коли там було убито Ржевського і заведено козацький устрій".
"Мабуть, чи не гірше. До Булавіна багато вже станиць пристало над Північним Дінцем, понад Хопром і Ведмедівкою. Навіть у Тамбовській губернії бунтуються селяни, мордують панів і заводять козацький устрій".
"То не добре",— сказав гетьман, стягнувши густі брови.
"Чому, милосте ваша?"
"Бо не впору. Заскоро вибухають ті бунти. Ще не час. Погибне багато народу і який з того хосен? Дивися, і я теж мушу військо своє проти Булавіна слати, хоч воно мені не на руку. Мушу, а то вороги сказали б цареві, що Мазепа з Булавіном тримає. Цар ще сильний, він погасить пожежу... А в нас?"
"І в нас не краще. Багато посполитих до Булавіна втікає, особливо з Полтавщини. От недавно і Чуйкевич казав, що бачив".
"Чуйкевич? А що ж він?"
"Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе".
"Хай їм Бог допомагає,— сказав, зітхаючи, Мазепа.— Може, аж тепер Любов Хведорівна заспокоїться".
"Дав би то Бог!"
"Бог, Бог! Вона чорта слухає, не Бога!" — і гетьман увірвав розмову.
Орлик зрозумів, що вона йому не мила.
Хотів іти, але гетьман затримав його:
"Стривай ще? А що ж нам з отсим листом робити, як ти гадаєш?"
"Ваша ясновельможність самі зволять зміркувати, що тут робити треба".
"А що ти робив би?"
Орлик зам'явся.
"Говори по щирості!"
"Я відіслав би ті листи цареві, щоб таким чином довести свою непорушну вірність".
Гетьман ніби сумно, а ніби з докором подивився на свого генерального писаря. Орликові зробилося ніяково.
"Це я так зробив би, маючи на гадці не царя, а вашу милість, коли б лист був проти милості вашої і на вашу шкоду".
На уста гетьмана вибіг глумливий усміх, але зараз і сховався під вусом: — "Прочитай мені ще раз лист від княгині Дольської",— сказав.
Орлик вволив його волю.
Княгиня писала, що тринітарій, з яким гетьман бачився у її дворі, вертаючи з Жовкви, був у Саксонії, переговорював з королем Станіславом і привіз від нього лист, який вона гетьманові разом зі своїм нинішнім листом посилає. Крім того, король передав проект нової умови з Україною, котрий вона видасть гетьмановому довіреному післанцеві, якщо він від гетьмана прибуде. Та ще просив король Станіслав, щоб гетьман починав діло, заки шведи підійдуть до границь України. Це конче потрібно.
Гетьман слухав уважно. Деякі речення казав собі перечитати вдруге, ніби лист виучував напам'ять.
"От чого жадає від мене моя кума, княгиня Дольська! Дрібниця, тільки зажмури очі й лети стрімголов у пропасти. Для такої гарної жінки ти повинен це зробити. Відколи Єва Адама спокусила, жінка і спокуса — одно. Та не збився ще з глуздів Мазепа... Спали цей лист, Пилипе".
Орлик взяв лист княгині, пішов до коминка і спалив його. Тільки трохи сірого попелу осталось.
"Спасибі!" — сказав гетьман і задумався. В руках обертав лист від Станіслава.
"З розумом борюся,— почав,— чи посилати цей лист цареві, чи ні. Вранці порадимося, а тепер іди в свою квартиру і молися Богу, да ,якоже хощеть устроїть вещ’ Може, твоя молитва догідніша, ніж моя. Ти живеш по-християнськи. Але Бог знає, що, якби я не рішився, не для власної користі рішуся, а для вас усіх, для жінок і дітей ваших. Що заприсяг колись, при тім і нині стою. Доброї ночі тобі".
Простягаючи на прощання руку, привітно всміхнувся: — "Година духів минула, спи спокійно. Ще живий гетьман Мазепа!"
* * *
Як п'яний переходив Орлик гетьманські покої. Перед останніми дверима щось чорне висунулося з кута.
"Пішов геть! — гукнув Орлик на гетьманського карла.— Снується то, як тінь, і людей лякає!.. Післухував?"
Карлик відскочив від нього.
"Честь не все ходить з ростом у парі. Пан генеральний писар не подумав, що в малого чоловіка може бути велика честь і навпаки. Ніколи я не хитався у собі, чи маю панові моєму вірно служити, чи ні".
"Служба службі не рівна".
"А слуга слузі. Один служить, як пан, а другий панує, як слуга. Не в службі річ, а в характері. Можна служити і бути паном, а можна не мати ніякої служби і бути слугою; що кому пан Біг дав".
"Чого ж ти хочеш від мене?"
"Хотів спитати, чи здоровий пан гетьман".
"Піди й подивися".
"Нині ні. Ви ж казали, що я тінь. Тінь мусить мати світло, а нині світла нема — темрява. Підожду до завтрішньої днини. Мені ще час, але декому спішно. Низько кланяюся генеральному писареві і бажаю йому спокійної ночі, доброї ночі, тихої ночі! О ревуар!"
Як тінь шулькнув у сіни і побіг до своєї кімнатки.
"Цей чорт ніби у душі чоловікові читає",— погадав собі Орлик, і йому соромно зробилося перед самим собою. Він не належав до тих, що всіма способами старалися вплинути на гетьмана, щоб він пірвав з Москвою. І ось тепер, коли це має статися, він настрашився свого власного бажання... Кому він служить — гетьманові, цареві чи справі? Яке ж тут тоді може бути хитання? Коли захитався Орлик, то чого від інших хотіти?..
Генеральний писар боровся зі своїм розумом. Аж пригадав собі гетьманові слова: "Молися Богу, да якоже хощеть устроїть вещ".
Пішов на свою квартиру, взяв два карбованці грошей і почав роздавати убогим, що лежали на вулиці і по богодільнях Печорського монастиря.
ТАЄМНИЦЯ
Коли Орлик наступного дня уранці увійшов до гетьманового кабінету, гетьман сидів уже за своїм столом. Перед ним стос паперів і хрест з часткою святого, животворящого древа.
Орликові по невиспаній ночі ніби хтось піску в очі насипав, по гетьману не пізнати було втоми. Нервове напруження, в якому він останніми часами перебував, підбадьорювало його. Здавалося, ніби він відмолод.
Орликові прийшла на гадку легенда про д-ра Фауста. Тільки не про дівчину тут річ, а по державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis, — пригадав собі Орлик.
Лист з печаткою Stanislaw Krol, розмова про духів, мандрівка перед світаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованці на моленіє "да устроіт Господь вещ, якоже хочет", і нинішній гетьман перед хрестом з часткою животворящого древа — все те зливалося в голові молодого генерального писаря в безладний образ, овіяний мракою містицизму, так сильно небажаного для державного мужа.
Замість тверезого, реального погляду на діло відзивалися в душі всілякі містичні питання, смілива активність піддавалася поганому прочуттю. "Можна служити як пан, і можна не робити ніякої служби і бути слугою. Не в службі діло, а в характері".
Орлик пригадав собі розмову з карлом, і йому соромно зробилося, що і в його душі рабське служальство цареві запустило таке глибоке коріння. Щоб не було — служити рідній справі і тільки їй. "Судно без дна — жизнь без ідеї",— гомоніло глухим гомоном з кутів гетьманського двора.
Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. "Гарно",— і поклав свій підпис.
"Як же ти спав, Пилипе?—спитався по-товариськи.— Очі в тебе червоні, мабуть, довго не міг заснути. Молодий ще, надто палко приймаєш усе до серця. А воно не добре. В політиці треба руководитись розумом. Привикай до безсонних ночей і — до відповідальності. Мусить же хтось відповідати за всіх. Мазепа не вічний... Сідай!"
Орлик подякував і сів. Гетьман не раз натякав на те, нібито Орликові прийдеться колись продовжувати його діло, але виразно не сказав ніколи. Він ніби і сам хитався у виборі свого наслідника між Орликом і Войнаровським. Це до якоїсь міри вражало гордощі молодого генерального писаря. Але нині, перебувши ніч на боротьбі з собою. Орлик рішився служити ділу, вірно й непохитно, з булавою чи без неї.
Не в службі сила, а в характері.
"Досі я,— почав гетьман, вдивляючися у свого канцлера,—-досі я не зважився сказати тобі свою велику таємницю. Аж учора ти припадкове довідався про неї. Припадок, бачиш, не тільки в приватному, але й у державному житті грає велику роль. Діло політика предвиджувати припадок і обмежувати його значіння. Так, це нелегко. .От і я не передбачив учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти знаєш, у чому річ. Та не гадай собі, що я затаював свої наміри перед тобою, не покладаючись на певність твою. Ні. Знаю, що ти не спосібний зробити зо мною те, що колись Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка, вразлива й обидлива легко, не виговорився, бесідуючи з московськими або і з нашими всякого чина людьми, і таким способом, не зі злої волі, а з необачності, не погубив себе й мене. Ти знаєш — за гетьмана і генеральний писар відповідає. Але після вчорашнього мені не залишається нічого більше, як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме: не для приватної користі, а для добра цілої України затіяв я це велике й необхідне діло. Хочу, щоб ви з жінками й дітьми вашими і вітчина з військом запорозьким не загинули ні під москалем, ні під шведами, а були вольними, як інші державні народи. Коли ж я роблю це заради яких-небудь моїх приватних примх, то нехай поб'є мене і душею, і тілом Бoг у Тройці святій і єдиній і безневинно понесені страсті Христові!"
Кажучи це, поцілував хрест з часткою животворящого древа і, звертаючись до Орлика, говорив далі: "Я за тебе зовсім певен і надіюся, що як совість твоя, так і повага до себе, чесність та природжена честь шляхецька, не допустять тебе зрадити й продати свого пана та добродія.