Оце нове, невідоме, здавалося їм, замінить усі старі тяжі, викує людину нового сплаву, не підвладну іржі, корозії, розкладу. А тим часом теорії нагромаджувались на теорії, одна гіпотеза заперечувала іншу, з одної невідомості виростало кілька, а отого, сподіваного, не було. Це втомлювало. Борозна одним з перших зрозумів, що чимало людей ховаються за знання, як дикун за велетенський щит, що техніка сама по собі не впорядкує не те що всього людства, а й самих науковців. Він це не стільки розумів, скільки почував. І не знав, з якого боку приступитися до того всього. Та що там приступитися — він навіть своїх думок про це не зумів упорядкувати. Знав лише одне: житиме так, щоб не привести себе в неузгодження з отим, що привело його у великий світ, у науку. А самих думок так і не привів До якоїсь системи, все це хаосом крутилося в його голові, і він нікому не виповідав їх. Оце чи не вперше так несподівано й так прикро колупнула майже не знайома йому жінка, яку йому кортіло зробити знайомішою, ближчою, і він розбалакався.
— Рухаючись уперед, ми не просто рухаємо вперед істину продовження людського роду. Ну, скажімо, ми знайдемо ту єдину істину — як збудовано світ. Довідаємось точно, що електрон, який бігає довкола ядра, згусток енергії (одна з тисячі теорій, безглуздих уже хоча б тому, що їх тисяча). А тоді що? Перестанемо шукати істину. Треба вмирати? Бо ж далі нащо жити? Істина знайдена. Бридня! Ми, науковці, мало рухаємо, розвиваємо теорію людини. Світ у нас. Хоч ми й самі лише часточка світу, матерії, вічного пороху. Але ж що нам з того, що він вічний? Ви мене розумієте — я кажу не в широкому, не в філософському розумінні. Тільки в моральному. Кожному з нас дано розум, щоб збагнути, що поруч є ще мільйони інших кохань, краси, думок. Поважай їх. І подумай про те, чи люди йдуть одне до одного. Чи ближче стають серце до серця, чи серця оддаляються. Колись на землі людей було значно менше. Тепер їх примножилося. Скоротилися простори, відстані. А відстані між серцями? І чи може бути істина для всіх сердець? Або хоч для двох.— Він помовчав, посміхнувся і тою посмішкою мовби спустився на кілька сходинок униз.— Ну, скажімо, для мого й вашого. Я вже стараюся майже півгодини, а не знаю, чого досягнув. Тільки бачу, що вам личить задума. Ви тоді така...
Вона одвела погляд од води, він знову прочитав у її очах зацікавлення. Може, це було не зацікавлення тим, що він казав, а тільки ним самим, але хіба не того досягав? А ще бачив, що в неї очі розумної досвідченої жінки, а тоді, коли вона слухала його, у них проскакувало щось дитинне, наївне, й хто зна, що йому більше імпонувало. Мабуть, останнє. Хоч це було зовсім не те, для чого прийшов.
— Я слухатиму вас, якщо ви кинете вашу звичку, навіть розмовляючи на наукові теми, охмуряти,— сказала вона.
— Є така звичка,— погодився Борозна.— Мабуть, як і в усіх інших чоловіків. Адже ми все робимо, щоб сподобатися вам. Циклофазотрони. Лінкори. Губну помаду. Але Що, скажімо, в цьому конкретному випадку втрачаєте ви? Я стаю красномовніший, енергійніший.
— Згоряє багато пороху на думку про те, яке справили враження.
— Але... Якщо я інакше не можу. Якщо я саме для цього з вами пішов.
— Ну, тоді інша річ.— Вона сказала це якось особливо, по-діловому.— Приступайте. Що там у вас на початку? Ліричний вступ?
— Епіграф. "Що сперечатись: вічний світ—не вічний, коли помрем, нам буде все одно" .
— Гарний, нічого не скажеш. Тобто ви кінець перенесли на початок. В тому є сенс: мовляв, однаково всі будемо там.
— Пробачте, але ви все так спростили, аж язик стає кілком. А якби й справді? Про що ж іще можуть говорити над річкою двоє, якщо не про любов. Он погляньте...
Ліворуч од них за ще ріденьким кущиком влаштувалася парочка, вони азартно цілувалися. Борозні й Нелі залишалося або вдавати, що не помічають її, або встати й піти. Вони не піщли. Мабуть, тому, що оте жарке цілування жодного з них не хвилювало й навіть не нервувало, за мить вони забули за нього зовсім, навіть не помітили, коли спорожніла лавочка.
— Про неї не говорять.
— Про неї все сказано?
— Та ні. Якщо говорять,— її нема. І взагалі її нема. Це щось ніби чорт. Його ніхто не бачив, а страшно.
"Ого,— сказав собі Борозна.— Якщо його страшно тобі... Чи не хочеш ти звернути все на невдачу в заміжжі..."
А проте його чимдуж захоплювала ця розмова. Він уже встиг переконатися, що Неля не пустенька чепурушка, вона чимало чигала, чимало знає. А водночас вона так щиро дивується тому, чому й він у свій час дивувався, так серйозно і захоплено округлює очі. І таке в неї співуче і круте "о" ("Та що ви?"), і так вона співуче вимовляє його ім'я та по батькові...
Борозна нахилився до Нелі — просто хотів роздивитися її очі, вона витлумачила це по-своєму й одхилилася. Він побачив, як ледь нахмарилися її брови, але не міг відгадати, вдавано чи насправді. Він відчував якусь неясну тривогу, якесь дивне хвилювання. А ще почував, що й справді нізащо не зміг би отак просто обняти Нелю, обняти й поцілувати, це було б неприродно, дерев'яне й або розсердило б, або розсмішило її. Ну, навіть якщо б вона не розсердилась і не розсміялася, однаково обоє б відчували не пал сердець, а щось... що так треба, так мусить бути, тобто вони б спочатку обмислили поцілунок розумом. І був би він прісний, майже "ерзацовий".
Тепер він переконався остаточно, що з самого початку взяв неправильний тон, настроїв себе не на ту хвилю. Ну, він не був серцеїдом. І не затер слів про кохання до полиску. Одначе ж знав їх. Щиро чи нещиро казав не раз. Навіть мав свій "сюжет". Але застосовувати його до Нелі, до оцієї чортиці, годі було й думати. По-перше, вона б відгадала, висміяла, по-друге, почував, що втратив би повагу до себе. Він і далі розглядав цю їхню зустріч неначе в двох проекціях. Думав про неї холодно, чи принаймні намагався так думати, тверезо судив про Нелю, але почував, що йому небайдужа оця розмова й те, як складуться їхні стосунки. Й провадив далі химерну, двозначну й трохи жартівливу балачку.
— Поки що вона є. Та ось доведуть, що це не що інше, як особливий вид енергії, тоді і їй кришка. Отже, треба поспішати.
— Ви мене розчарували,— сказала Неля.
— Чим? — намагався він подивуватись якомога дужче й справді трохи здивувався.
— Я думала... у вас є якась красивіша легенда.
— Що-що? — запитав він.— Яка легенда?
— Ну, ота... Яку видумують шпигуни для тих, хто їх ловить. А серцеїди для дівчат... Він щиро розреготався.
— То, виходить, усе тільки в легенді? То я її вигадаю. Повірте авансом.
— Ні, авансом не вийде...— жартувала вона.— Ви ще скажете, на виплат...
Вона трохи кокетувала з ним (кокетство дається жінці природою, як ластівці уміння літати), боялася видмися кокеткою, їй більше хотілося, щоб він відчув у ній колегу, науковця, хоч і розуміла, що те їй може нашкодити в його очах. Колег йому вистачало без неї.
Вони вели гру. І все, що вони говорили, тільки якоюсь мірою відбивало те, що насправді тамували в душах. І все ж їй вдавалося бути безпосереднішою більше за нього, вона його не ловила, якби ловила, мабуть, він би якось те відчув і взяв над нею гору. А так він почувався в програші.
Йому здалося, якби він зараз її легенько обняв,— вона б не випручувалася. Але надто все було неприродно. Поки він над цим роздумував, Неля сказала, але вже зовсім інакше, серйозно й майже сумно:
— Якщо доведуть, що то тільки особливий вид енергії, тоді всьому кінець. На любові усе тримається.
Що це — її природна дитинність — заглянути за найвищий паркан? Так чи так, але це велика магія світу, яка тяжіє над людиною і яка штовхає людство по якомусь не відомому йому шляху. По краю, понад прірвою, щоб заглянути в неї. Куди приведе той шлях? Це невідомо. Іншого людині не дано. Та чи так це й погано — вічно кудись прагнути, йти, летіти...
У цю мить йому страшенно захотілося, щоб Неля відчула те, що відчуває він. Щоб стиснулася отак душею, щоб упало в порожнечу серце й завмерло, затерпло на мить, а відтак мозок пропалив крижаний холод, щоб на тому місці встав чорний біль, ще дужче окресливши самотність. Тоді б їй захотілося втекти звідти. Тоді б вона зрозуміла його...
— Хочете, Нелю, я розкажу вам про чорні дірки неба?—запитав він, і було в його голосі таке щире бажання віддати щось із себе, якусь часточку себе, що вона, хоч уже й збиралася йти, не одважилася відмовити. Вона зрозуміла, що це треба для нього. Що інакше він образиться, чи й не образиться, але поміж них ніколи не продзвенить та струна, без якої людям не зрозуміти одне одного...
Він розповідав натхненно. Хвилинами їй здавалося, що він посвячує її в щось своє, глибинне, потаємне, вона й справді збагнула оту пекельну силу й самотність, їй відкрилося відчуження, до якого, на щастя, не дійшли і не дійдуть люди, але яке може стояти засторогою і на їхньому шляху. Це були хвилини зближення, правда, не того, інтимного, коли зближують мимовільний доторк, віддих, незрима хвиля, що б'є з мозку в мозок, з серця в серце, а якогось іншого, яке, однак, передує тому. Він зрозумів це. І сказав напівжартівливо, але так, що жартівливість — то тільки можливість утекти, переступити в разі чого на іншу кладку.
— Через те всі закохані дивляться на небо.
— Може, шукають там того, чого не можуть знайти в собі?
— Може,— подумавши, погодився він.— Тільки бездонність — і там, і там. Вистачить шукати на весь людський рід.
— Ну, а коли знайдуть?
— Знайти — не можна. Життя — це безкінечність. У тім його сенс.
Угорі, не дуже високо, мабуть, щойно піднявся з Жулян, летів літак; спалахував червоний вогник, неначе знак тривоги чи перестороги комусь. Вогник зник, і одразу в парку сяйнули ліхтарі, впали чари, стало неможливо розказувати про небо.
— У місті немає неба,— сказав Борозна.— Ми його тут не відчуваємо і не живемо з ним. Ось погляньте сюди...
Вія не хотів, щоб вона йшла, намагався якось затримати й не внав як. Запропонував піти посидіти в ресторан, але сам зрозумів, що то ні до чого, — у голові ще стояв туманець після сабантуя.
Вони пішли до трамвая.
Вія провів її до самого дому. Вона жила на Русанівці, на набережній, на шістнадцятому поверсі, тільки вікно її квартирки виходило не на Дніпро, а на Дарницю.