Біла тінь

Юрій Мушкетик

Сторінка 8 з 54

Страх кинув її до нього всю.

— Ви що... Ви посліпий?..—кричав молоденький міліціонер, котрий, видно, сам недавно приїхав до міста й ще не навчився читати довгі нотації та одривати квитанції на штрафи.

— А ви страхопудка,— сказав Борозна майже радісно, коли міліціонер відпустив їх. — І вам личить переляк.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— Ну, ви погарнішали. Тобто ви й так гарна...

— Знайшли спосіб... Тепер не зрозумів він.

—Що?

— Сказати комплімент. Всі чоловіки кажуть жінкам компліменти. Ви, виявляється, не виняток.

— А хіба це неприємно?

— Та ні, приємно. Всі й клюють на це. Хоч і знають, що наживка не натуральна. Але... хочеться натурального. Зараз стільки ерзаців. Скрізь. В усьому.— Вона сказала це переконано, з почуттям.— І навіть оці компліменти... їх кажуть з такою легкістю... Теж один з ерзаців, що почав витісняти щось справжнє.

— Але ж у даному випадку це правда. Ви знаєте самі. Ще десь з восьмого чи дев'ятого класу.

— Облиште,— просто сказала вона.

— Ну, якщо вважаєте, що з моїх уст тільки ерзацні істини...— він удав, що образився, але разом з тим непомітно втік розмовою на інше. — Але треба сказати, що й ерзаци не всі такі вже погані. Та й люди змушені вдаватися до них усе частіше. Бо менше залишається того, що наготувала природа. В світі дедалі більші швидкості, міцніші сплави...

— А ми такі ж крихкі, як і ті, що ходили отут тисячу років тому.

— Але ми володарі цих сплавів.

— І більшає нас. І стаємо об'єктом статистики. Тобто наші душі. Ні, ерзаци почуттів угору людину не поведуть.

— Я не про ерзаци почуттів.

— І всі інші ерзаци.

— Ви помиляєтеся,— сказав він переконано.— Дитинство людства минуло. Раніше люди були наївніші, їх легше було розчулити. Тепер нас розчулити важче. Може, тому, що ва короткий час людство побачило дуже багато горя. Так би мовити, у масових масштабах. І, правда ваша, тисне на нього й статистика...

— Але хіба людина лишилася не такою самою? Не таке в неї серце? Не так само шугає кров! Чи не той тепер соловейко?

— Лишитися тією самою — цього мало. Нас затискує техніка. До того ж соловейків поменшало. І квітів, і свіжого вітру, й хмар поменшало на кожного з нас. Нам доводиться заміняти все це чимось іншим. Забувати одні втіхи й шукати інших.

Вони йшли широкою алеєю понад Дніпром. Повінь цього року була невелика, та й вода вже трохи спала, од цього берега майже до середини ріки повипинали хребти камінні насипи, на них скрізь манячили рибалки, кілька їх сиділо й на березі в парку, але щось не видно було ні в кого улову. Людей у парку майже не було. Кілька пенсіонерів, троє хлопців напідпитку, велетенський чорний дог тягнув за собою хлопця-підлітка, вони зникли за кущами, відти довго долітав сміх хлопця й глухе бухикання пса. Кругом пустельність, запущеність, йшла весна, але вона мовби обминула цей куточок. Тільки зелені кучері верболозів і милували зір. Непривітність, якою дихав парк, мовби осідала в їхніх серцях. Борозна й Рибченко сіли на вкопаний у землю пень (на один з ерзаців, як подумав Борозна, зроблений під те, старе, натуральне), звідси було видно Дніпро і берег острова по той бік. Праворуч від них була вкопана в землю лавочка, на ній сиділа молода мати, біля неї ходило дитинча в жовтому шерстяному костюмчику. Дитинча тільки вчилося ходити, боялося одірватися од лавочки, дибцяло, перебираючи руками, до краю, виставляло ніжку, а піти по алейці не одважувалося. Борозна дістав з кишені ключі, подзвонив, дитинча потяглося ближче, вже випустило зелений брус лавочки, але підбігла мати й забрала його. Взяла на руки, чомусь невдоволено оглянулася й пішла. А дитинча й далі тягнулося через її плече до ключів. Він не знав, чому жінка вхопила дитинча й чому невдоволено оглянулась. Мабуть, приймала його за одного з підтоптаних одружених зальотників, котрі водять дівчат у глухі закутки парку. Але посміятися, навіть сказати вголос свого припущення не одважився. Може, через те, що в душі зненацька тенькнуло щось, пройшла якась далека асоціація, якась невідповідність запізнілого залицяння, навіть не залицяння, а забавки, й дитинчати — серцевини світу, аж він стенувся. Щось на нього настійно тиснуло, щось виштовхувало зі звичного кола, а що — не міг відгадати.

Майже біля їхніх ніг у сухому торішньому листі шубралася якась птаха, сюркала тихо, він намагався згадати, що це за пташка, й враз згадав — цвіркун, і зрадів, неначе знайшов розгадку чогось значного. Деякий час вони сиділи мовчки, дивилися на воду, слухали цвіркуна, що, здавалося, гасив день, слухали тишу. Щоправда, в парку теж не було тиші. Тут не лунали людські голоси, не тріщали транзистори, але в повітрі стояв рівний монотонний гул. Гуділа Дарниця, гудів міст метро й міст Патона, хоч обидва й були далеко од них. Борозні пригадалося, що зовсім недавно він у когось читав про тишу старого Києва. Про сонні вулички, пісок під колесами, ліс, солов'їв у Хрещатому яру. Немовби доточуючи думку, яка виникла, сказав:

— Незабаром тишу продаватимемо на кілограми. Як японці айсберги. І спокій. А може, й кохання. Вона засміялася.

— У пакетиках? "Дайте три кіли кохання".— (Вона так і сказала — три кіли, огрубивши навмисне).— Скільки, приміром, відважити вам?

— Я скромний. Мені — сто грамів.

— Можете розчарувати.— Вона піддратовувала його. Він бачив це. І разом з тим відчував, що наштовхувався на щось, чого не міг перемогти. Й це його дивувало. Неля дивилася мовби й серйозно, іноді навіть зніяковіло, але водночас трималася незалежно.

— Ні... Решту я хочу подарувати вам. Безплатно. Адже все одно порція, мабуть, одпускається на двох?

— І вас це влаштувало б? А, розумію, недостачу ви б замінили ерзацом.

— Про ерзаци я казав не в розумінні почуттів, їх замінити не можна.

— Але ж дехто каже, що замінять і це.— Вона свідомо втікала от тривіального залицяння. Тривіального вже хоча б тому, що з початку їхнього знайомства жіночим чуттям вловлювала, що це не віщувало нічого доброго, й тому намагалася перевести розмову на щось інше.— Закодують людину, закодують її почуття. Передадуть з Лондона в Рим. Разом з любов'ю. Кажуть, що сама людина вже нічого не важить. Вона... не людина, а як ото... засіб... Курка — це лише засіб, щоб яйце знесло інше яйце. Конкретна людина — це лише засіб, щоб розвивалася цивілізація. Я недавно читав про це в одному німецькому журналі.

Хоч він і розумів, що вона навмисне збиває його на абстрактну розмову, пішов їй назустріч. Що ж, на тій дорозі його підловити важко, він їй гаразд покаже це.

— Мене охоплює лють на примітивів, які цим захоплюються,— сказав він.— Я навіть не заперечуватиму, що цього не буде. Може, й буде. Але хіба можемо ми, люди, вкладати туди самих себе, подумайте, Нелю? Деякі вчені кажуть: от нарешті винайдемо таке... От побіжимо так прудко... Але ж від того нічого не зміниться в людині. Вона не стане кращою. Не поменшає підлоти. Для нас, людей, суть світу не в тому. Не в тому, щоб від яйця продовжувалось яйце, а щоб курка стала кращою куркою. Тобто ті, хто визнає тільки техніку, а не наш найвищий за всю історію людства моральний кодекс, далеко не зайдуть.

Борозна говорив гаряче, переконано. Хоч ця переконаність ховалася не доконечно в проблемі, а й у тому, для чого її виповідав. Він знав, що хоче зацікавити Нелю собою, хоче вирвати її з того світу, коли він для неї один з тисяч чоловіків, котрі ходять по місту, ну, ще співробітник, старший, досвідчений, перспективний. Сама думка про це чомусь його дратувала. Але чим ще він міг її зацікавити, як не науковою ерудованістю, обізнаністю, неску-тістю й сміливістю думки. Він бачив, що слухає вона з увагою і розуміє його, й це йому імпонувало. Нехай розмова не паритетна, але він мав своїм словам відлуння, а воно теж мовби підхльоскувало. Й тому говорив з жаром, з запалом, він почував, що починає зацікавлювати її, що вона починає вірити в нього самого, його відданість чи навіть жертовність науці. В цю мить він вірив своїм думкам більше, ніж будь-коли. Та й було те справді його переконанням. Воно виросло з сирітства, післявоєнного голоду, з отих трудних шляхів, якими пройшов. На тих шляхах він бачив усяких людей. І отих холодних статистів, і підляків, які тільки прикривають статистикою егоїзм, зажерливість, бездушність, і справді добрих та щирих людей. Вони не дали йому загинути. Мабуть, їх таки в світі багато, добрих людей, які підбирають з велелюдь отаких, як він, витирають їм носи й ведуть угору. Світ прекрасний і мудрий тими людьми. Треба сказати, що ця думка, яка міцно засіла в його напханій інформацією голові, випливала з його спостережень оточення, з усього того, чим прожив оці тридцять шість років, яка виросла в ідею. Правда, сама ідея була досить невизначена. Було тільки відчуття душею, серцем переконання. Це переконання прийшло до нього не так давно. І теж як своєрідне наукове відкриття. Життєве й наукове. Десь років дванадцять-п'ятнадцять тому, коли, немов вода крізь відчинені лотоки, ринули через засоби інформації всілякі теорії, здебільшого гіпотетичні або й просто абсурдні, але приголомшливі, що каламутили мозок, дивували, захоплювали, обіцяли, він, молодий аспірант, опинився в тому потоці з головою. Захоплювала сміливість і несподіваність у мисленні будівників гіпотез, а також безбережність, всеосяжність, які немовби одкрива-лися перед наукою. Він пам'ятав, як збиралися вони, молоді аспіранти, вечорами, сиділи, не засвічуючи світла, мислили "страшно", нещадно, парадоксально, як од того холонуло серце й отерпав мозок. Усім їм здавалося, станеться щось таке, ось-ось люди пройдуть світ од нейтрино до метагалактики, розкладуть його, як конструктор, і складуть знову, по-своєму. Вони жили тими відчуттями, тими сподіваннями. В тому всьому людина мовби маліла, підносилася й маліла водночас, їм здавалося, було знайдено нову сутність людини, її нове якісне вираження. І, звичайно ж, продовжити цю сутність, бути речниками її судилося їм, зокрема йому, Віктору Васильовичу Борозні. Вони не знали, у чому конкретно все те виразиться, бо почували тільки якийсь поштовх, якесь вивільнення від того, що донедавна притягло їх до землі, до інших людей. До всього того, чим жили донині самі, чим жили їхні батьки й батьки батьків.

5 6 7 8 9 10 11