Сидить уже давно в камінній німій скорботі. У нього немає сліз. У нього вже немає нічого. Йому не можна говорити слів утіхи. Треба шанувати людське горе.
— Якось би забрати його звідси, — вказав Біланові очима на схилену постать Холод. — Але куди? Одинокий він. Хлопець казав, є в них якісь родичі на Солом'янці.
— Виклич машину...
— Ні, вже сам. Бо хто зна, чи є там хто-небудь.
— Прокопе Гордійовичу, може, я? Тобто ми з Олегом проведемо дідуся. Вам же ніколи...
— Ліля. Ми ж хотіли...
Вони стояли поруч. Холодів Олег і Біланова Ліля. Олег — високий, незграбний — нестеменне батько. Тільки очі — неспокійні, і брови тонкі, нервові. Ліля — тендітна, струнка, на диво гарна. Надто несподівано гармонували в ній тугі чорні брівки і буйна хвиля золотого, шовкового волосся.
Дівчина стріпнула головою, хлюпнула золотою хвилею.
— А хто ж його, Олегу... Ми на кінець встигнемо. Олег мовчав, не наважуючись заперечити Лілі. Прокіп Гордійович ішов униз звивистою дорогою поруч Олександра Кіндратовича, а в душі до одної гризоти долучилось ще щось, ніби образа, ніби невдоволення. Ні, Прокопу Гордійовичу достеменно відомо, що саме. Чому Олег не вловив батькового настрою? Чому не відгукнувся душею? Адже ж ніби не камінне має серце. Батько знає: Олегів світ зітканий нехай і з книжного павутиння, але тонко, душа його здригає від кожного дотику. Навіть більше, ніж би хотілося йому. І в кого він такий? Поїдуть рибалити, батько лаштує вудки, а Олег побреде кудись і часом повернеться аж надвечір. А то вклякне над кручією, годинами дивитиметься, як закручує вона смертельну спіраль. Що там бачить? А може, не бачить нічого? Покличе його Кіндратович, а він навіть не оглянеться. "Хіба я вам заважаю?"
І от сьогодні... "Мабуть, син просто не помітив, — шукає собі заспокоєння батько. — А може, втікав од чужого горя, боявся виказати перед Лілею слабодухість?"
"Ні", — скрушно зітхає думкою, простує нею наперекір власному бажанню до правди.
В Олегові дивно сплелися вразливість і холодність, чуйність і черствість. Батькові тривожно, щоб та легка паморозь не затверділа в кригу і щоб вразлива нервозність не пощербила душі.
Турботами й гомоном котилося повз них місто, і кожен ввук, кожне його зітхання — знайомі й звичні, — вони не перетинали Холодових думок. Прокіп Гордійович вже давно вріс в той гомін, він просто не помічав його. І коли іноді боронився від нього, то лише за інерцією. Як і всі, хто оббігав своє дитинство стежками й обніжками і вже до кінця життя вважає себе селюком. Мовляв, все це — несправжнє, справжнє — там. Тоді й він думає про місто, як про шматочок землі, до якого зійшлися з зелених просторів люди, забетонували, обснували дротами, обставили всілякими надбудовами, прагнучи в такий спосіб вхопити якомога більше насолод і обігнати час. Може, вони й обганяли його, адже в місті життя насправді біжить прудкіше. А люди, забетонувавши під ногами землю, засипавши криниці, побудували фонтани і тепер зітхають по зелених просторах і по джерельній воді.
Либонь, так. Але що там критися.
Холод сам не цурається стиснути час і помилуватися срібним водограєм посеред площі.
Вибори, на котрих лише одна кандидатура, та й кандидата того всі добре знають, збігають швидко. Все тут про-мріяне і розраховане, як у годинниковім механізмі. Холодові трохи лестить майбутня посада, але ж і соромно за такі вибори.
Покрутить головуючий пружинку, стрілка — дз-з, стане на призначене місце.
От він узяв ключика. Налагоджує...
Але сьогодні стрілці не привелося оббігти швидко й легко. Вже коли головуючий хотів закликати всіх до голосування, йому до рук подали з першого ряду записку. Він перебіг її очима, а потім, збентежений, прочитав до залу: "Просимо професора Холода розповісти про операцію тромбозу вени, яку він робив сьогодні".
Запала тиша. Насторожена, тяжка. І хоч вона тривала не більше хвилини, але цього часу вистачило, щоб у залі схилилися майже всі голови.
Тишу розбили два голоси. Жіночий і чоловічий. Перший — Варвари Іванівни. Вона, мабуть, передчувала щось і тому прийшла теж.
— Цю операцію робила я. — Сказала й схилила голову.
— А я хотів сказати, — Олександр Кіндратович витер хустинкою чисто поголену голову, сховав її до кишені, — хотів сказати — летальний кінець операції був невідворотний.
Прокопу Гордійовичу не дали говорити. І — жодного голосу проти. "За" голосував навіть той, хто подав записку. Однак це вже не заспокоїло Холода. В нього відчуття, ніби влили йому трутизни у вже й так зболені груди. І — за віщо, чому? Певно ж, записка — не випадкова. Його тут знають всі. Відомо всім і те, що він не хапався за щаблі на драбині посад, не зштовхував з неї колег, не ховався з знайденим. До цього дня Холод гадав, що нікому б і на думку не спало просвічувати рентгенівським промінням його совість. А це для нього важило багато. Більше, ніж будь для кого. Бо довелось йому перебрести в житті найкаламутнішу і найшаленішу ріку.
За всім цим він навіть не подумав, хто й звідки так швидко довідався про трагічний кінець операції.
— Хочеш, я скажу тобі, хто написав записку? — неголосно мовив Білан. — Зараз той чоловік підійде до тебе й висловить обурення.
Колеги поздоровляли Холода, жартували, навіть співчували. Бо це таки — не стільки пошани, скільки роботи й відповідальності. Вже майже під кінець до Прокопа Гордійовича швиденькими кроками піддріботів професор Шевчик і, микульнувши маленькими, в червоних ниточках, очима, прошепотів:
— Скажіть! Отакий негідник.
Олександр Кіндратович кахикнув у кулак, Прокіп Гордійович відвернувся.
Біля дверей на них чекали Олег і Ліля. Ліля подала Холоду великий букет квітів, він вертів його в руках, не знаючи, куди подіти. Йому було незручно йти по місту з букетом, та ще в такий день.
— Як дивно підібрані кольори, — сказав Олександр Кіндратович, обережно відбираючи в Холода букет. — Чудесна гармонія.
Вечір уже нахмурив на обрії кошлаті брови хмар, біг по місту синіми тінями. Всі кольори, здавалось Холоду, злилися в один.
— А знаєте. Прокопе Гордійовичу, — мовила Ліля, коли вони повернули з залюдненого бульвару в бічну вулицю, — Олег теж подає документи в медінститут.
— В медінститут? — Холода немало здивувала ця новина. Так, він знав, що Олег розбігається думкою по всіх професіях, що душею син не приріс до жодної, але ж... медінститут. Звичайно, він потягнувся туди за Лілею.
Прокіп Гордійович подивився на Лілю, на Олега і ледве подавив зітхання. "Ох, чи не занадто гарна для тебе ця дівчина, хлопче. Коли б ти не втопився в цій золотій хвилі". Майже всі зустрічні чоловіки кидали на Лілю небайдужі погляди. Деякі нахабно оглядалися по декілька разів. А Ліля йшла, не віддавши нікому ані крихітки уваги, досяжна поглядом, але недосяжна навіть помислам. Йшла так, ніби вона одна-єдина володіла всім цим рутвяно-зеленим, мільйонновіконним містом, і була певна, що воно не може існувати без неї так само, як вона без нього. Туго вдавлювала каблучками асфальт, щебетала до Олега, кожним своїм словом пригинала щось в нього на дні душі. І почувалося йому гарно й бентежно, і аж трохи лячно.
Ліля була справді надзвичайно гарною і аж урочистою в цей вечір. Просто і гордо відкинута голівка, рівна постава, чітка і ніжна лінія талії, — немов Ліля тільки й народилася для отаких рожевих вечорів. Але Холод знав: Ліля — дівчина серйозна і до медичного інституту подала заяву не з примхи. То більше йому прикро за Олега.
— Ну, що ж тебе туди повело? Бажання зробити щось? Співчуття до людських страждань, прагнення полегшити їх?
— Хіба лікар може співчувати? — відповів питанням Олег. — Адже він тоді буде нервувати, не зробить операції.
— Ти помиляєшся, сину, — сказав якомога лагідніше, бо почував, що сердиться. Не за питання, а за те, що той поволікся нехай і за розумним, нехай і за дуже гарним, а все ж дівчиськом... — Лікар народжується з співчуття. А потім він стає совістю хворої душі. І нею ж лишається до кінця. Щоправда, й це співчуття іноді стає... Ну, як би тобі... уніформою. Скільки людей в молодості вибирає фах за блискучими бляшками і отак губить свої справжні покликання! Лікарська професія для багатьох теж є блискучою бляшкою. Але... Що ж. Дивися. Забороняти не буду.
Олег і Ліля пішли швидше.
— Твій батько — дуже розумний. Але зараз, здається мені, він трохи перебільшує. Кожну професію можна полюбити. — Ліля зітхнула, оглянулася назад. — Коли б тільки поступити. Ти знаєш, в мене в грудях все тремтить, коли згадую про екзамени. Звичайно, якби Прокіп Гордійович захотів... Директор інституту дуже й дуже поважає його. Навіть зобов'язаний йому. Твій батько операцію йому робив. Небезпечну, ризиковану. Одне його слово важить більше, ніж усі бали...
— Не захоче він, — втік від Лілі поглядом Олег. — Бо це й справді якось... Адже всі...
У Лілі на щоках спалахнули червоні півонії.
— Ти трішки не так... Ні, вірно ти... А тільки ж для великої мети можна один раз трішки-трішки... Тобто це не те, щоб... Розумієш, наші батьки — лікарі, і ми про медицину знаємо більше за інших. Та ще вступаємо — вдвох. Допомагатимемо одне одному.
— Я... спробую.
Ліля хотіла сказати ще щось, але Олег поспішив заговорити про інше.
— Відданий Маг вже витупує під балконом фрейлен Лю, — вказав на їхнього однокласника Магнія, котрий стояв біля будинку, картинно взявшись рукою в бока і підвівши догори лице. Одягнений Магній неохайно, але "ультра", з сумкою якогось неприродного, брудно-фіолетового кольору. Смоктав сигарету, спльовував через низенький штахет у крихітний палісадничок. Олександр Кіндратович побачивши таке, аж поблід на виду. Палісадничок — його омріяне царство. Він власноруч перекопав тверду, як камінь, землю, сам насипав клумби, засіяв квітами. Он як палахкотять під вечірнім багрянцем жовтогарячі чорнобривці. А під будинком, на їхній стороні, рівним рядком — соняшники. Соняшники в місті! Ніхто не пройде, не попестивши їх поглядом. Весь квартал знає, чий це квітник.
— Ти... ти і в кашу вдома плюєш? — заїкнувся з гніву Олександр Кіндратович.
— Маг, тікай, — прошепотів Олег. — Ти наплював на красу.
Маг оглянувся, підсмикнувши сумку, чкурнув за ріг будинку.
— Ну, що ти скажеш, — розводив над палісадником руки Білан.