А вже було як витовче, як вимішає... І пахне та каша гемонськи на весь луг, а ще ж і димок заплутався у вишневому гіллі, і горлиця туркотить на яблуні. Як обсядеться все сімейство на ряднині довкола казанка — тільки мальовані ложки мелькають. Хлопці вже парубки, Данилові восени йти в армію, найменшому, Микиті, п'ятнадцять. Всі троє кругловиді, смагляві; чубаті. Повдавалися в батька. А коли розжируються, а то й розпасіюються, справитися з ними могла тільки вона. "Деркача захотіли",— гукне, бувало, й вони вгамуються, хоч що б, здавалося, супроти тих крутих плечей благенький деркач! Вони й з досвітків приходили вчасно, не догулювали до ранку, як інші парубки. І славилася на весь колгосп їхня родина трудолюбством, трудоднів виробляли чи не найбільше в селі, й рвалися хлопці, якщо навіть котрий ще й не дійшов зросту, до найважчої роботи, до коси, до молотарки, до жаток-лобогрійок. Тодішній голова, Кузьма Діренко, трохи не в пояс їй кланявся: "Давай, Ганно, твоїх запорожців, хмара надходить, а горох у валках лежить".— "їм же в школу..." — "Підожде школа". Бувало, й заперечить, і покричать з головою одне на одного, а хлопці з вилами вже на возі і хтось із них забирає в свої руки віжки. Бо ж на конях і в снах літають. Таки запорожці! А вертатимуться, Кузьма неодмінно заїде до неї й подякує: "Якби не твої козаки, Ганно, накрив би дощ валки". Омелько, яко чоловік майстровий, працював у плотницькій бригаді, це він поставив за селом один біля одного три вітряки. Вони, ті вітряки, й провели його на війну. Данило на той час служив у армії, він зустрів ворога на кордоні, від нього надійшло три листи, в першому Данило писав, що був поранений у той-таки перший день війни, на щастя, легко, в ногу, вже шкандибає на костилях, в третьому, останньому, повідомляв, що знову на фронті. Омелька забрали на другий день війни, від нього надійшло два листи, один прибився вже після того, як село окупували німці, від Грицька листів не було зовсім. Грицько пішов на війну з інституту, він один кохався в грамоті, був якийсь відлюдькуватий, часто задумувався, легко заучував напам'ять вірші (ще як був меншим і не ходив до школи, сяде й слухає, як, заткнувши пальцями вуха, закотивши під лоба очі, дячкує Данило, той мучився-мучився, а Грицько враз: "А я вже знаю",— і Данило лупить його книжкою по лобі), приносив з обох бібліотек — сільбудівської і шкільної — книжки, й пішов у науку, чим особливо пишалися Омелько та Ганна. Ганна з Микитою так і жили в невідомості всю довгу окупацію, жили важко, як і всі інші люди. Працювали в общині, працювали абияк, але й заробітків не мали. Тримала їх на світі корова, і вони доглядали й берегли її, переховували в лісі, там же в останні місяці окупації переховувався від Німеччини й Микита. Його мобілізували одразу по приходу наших, два тижні навчали воєнної науки в сусідньому селі, і потім вона провела його в ніч, підпалену на обрії ракетами. Він пройшов повз неї бадьоро, під похідну пісню "Махорочка" ("Мы готовы в бой, мы готовы в бой"), Ганна не сказала йому, що вранці того дня надійшло повідомлення про загибель у бою під Харковом Данила. Про чоловіка, Омелька, і про Грицька вона й далі нічого не знала, і не було від них ніяких вістей, і з армії їй не відповіли, білі трикутники зі штемпелями польової пошти надходили тільки від Микити. Вона ж чекала чотирьох, бо, як і кожна мати, не вірила в загибель свого сина. Жила, як і раніше, роботою, клопотами, чеканням, тільки перестала співати. Ганна берегла святкову одежу чоловіка та синів, пересушувала її в саду на гіллі та пересипала махоркою і доглядала, берегла корову, бо знову настали безхлібні голодні часи, і батькові та синам після того, як повернуться додому, без молока не прожити. Вона вірила, що вони повернуться, навіть Данила не хоронила в душі та пам'яті. Але важкого сорок четвертого корова заяловіла, Ганна не могла здати молокопоставки, й до неї прийшли Устим Рукавиця та фінагент Йосип Шило й залигали корову. Отоді й настав її розмир з Рукавицею, спочатку вона просила, щоб залишили їй корову, але вони сказали, що залишили б за умови, якби Ганна виконала молокопоставку, а де ж вона візьме того молока (пізніше вона довідалася, що її коровою вони виконали план м'ясопоставки по селу та колгоспу), й вона банітувала та ганила Устима Рукавицю та Йосипа Шила, виказала їм усе, найперше ж, звичайно, те, що її чоловік та сини проливають кров, а вони, мордаті кнуряки, в шевйоті та діагоналі оббирають солдаток. Вона пішла на них з кулаками, Устим заступився вже залиганою коровою, а Шило аж схопився за підвішену до ременя жовту кобуру. "Щоб ви самі з тих пукавок пострілялися,— кричала Ганна, — щоб ви на моєму налигачі повішалися на одній гілляці".
Але хоч як гірко вона побивалася, хоч як люто сварилася, швидко одм'якла серцем, бо ж подумала, що, може, хоч одним кавальчиком того м'яса пожиткує на фронті її чоловік чи котрийсь з синів. Те саме сказав їй потім і Рукавиця, й вона змирилася. Проте вже не могла змиритися з обманом, до якого вдався Рукавиця, коли вона підписувалася на позику. Вони прийшли до неї опівночі, чоловік вісім, зайняли ! всю лаву, а вона стояла перед ними боса, в чорній, перешитій з запаски спідниці та накинутій на плечі кухвайці. Каганця в неї не було, світила лампадою, і Устим Рукавиця став на ослінець, чиркнув запальничкою й запалив лампаду. А тоді розіклав папери й сказав, щоб вона підписалася на триста карбованців. Ганна розписалася, де той вказав пальцем, і вони пішли. А потім виявилося, що розписалася вона на тисячу триста. Аби сплатити їх, довелося продати Данилів костюм.
Щоб якось надолужити втрату, та й закінчувалася війна, і праглося їй не з голими руками зустріти чоловіка та синів, які от-от повернуться додому, — взялася годувати порося. Купила його на базарі дешево, принесла і в поли вдарилася: горбасте, ребра стирчать, як пруття в розсохлій корзині, вуха та хвіст поодморожувані. А воно одігрілося в підпіччі й заходилося їсти. І пішло в ріст, кувікало й вимагало їжі, ледве їй самій не пооб'їдало вуха. Вишморгала всю лободяну кашку на своєму та сусідських городах, вирізала всю ботвину, повимітала, повигрібала, де в якій закоморині залежалася полова.
І тоді знову прийшов фінагент Йосип Шило, але вже не з Рукавицею, а з міліціонером. Шило поклав на стіл паку квитанцій і сказав, що за нею рахується кільканадцять недоплат: по м'ясу, по городині, по яйцях. Ледь стримуючись, Ганна заперечила: вона покрила коровою всі недоплати й сплатила літ на п'ять наперед. Але Шило похитав головою й мовив, що корова пішла в борг за молоко, а всі оці недоплати — стаття зовсім інша. Ганні перехопило подих, і не стало в неї сили ні на оборону, ні на лайку, вона сиділа й зяпала ротом, як курка у спеку, і руки їй пообвисали, неначе крила. Кинулася, коли Шило і міліціонер вже потягли підсвинка. По тому вона ходила до голови колгоспу, до голови сільради, писала в район, у область — не допомогло. Хтось нараяв їй написати у військкомат, і вона написала, й через два тижні надійшло їй пояснення, що податки з неї стягнено не правильно, оскільки вона солдатська жона і солдатська мати і має право на пільги, й що військкомат поклопочеться за неї. Справді, по якомусь часові надійшов папір і з виконкому, в якому також визнали, що підсвинка забрано неправильно і що на винуватих "накладено стягнення", але оскільки підсвинка вже немає, а війна скінчилася, то скінчилися й її пільги, підсвинка віднесено на рахунок майбутніх м'ясопоставок.
Саме тоді щось мовби надломилося в Ганні, й впала вона у розпач, і тужила, звичайно ж, не за підсвинком. Підсвинок — то тільки якась мітка, чорний знак, що сподівання її марні, що ні для чого їй сутужити, ні для кого жити. Війна скінчилася вже з півроку, почали вертатися фронтовики, і всі, хто був живий, обізвалися листами. А вона й од Микити більше півроку не отримує листів. Неначе заткано для неї чорним запиналом світ, неначе одрі'зано її од нього залізним ножем, мовби вкинуто її в чорну яму зневіри, яка підкрадалася до неї довго й об'являлася лихими знаками (цвіркун на покуті, курка запіла, зуб випав у сні й з того місця проступила кров), підломила, підім'яла її враз, влилася чорною їддю в душу, випила з очей світло сонця, і справді, невдовзі по тому надійшли одна за одною дві похоронки — на Омелька і на Микиту. На наймолодшого, Микиту, в чиє повернення вірила дужче, ніж в існування самого господа-бога, на Микиту, котрого любила найдужче, не признаючись у тому самій собі, бо ж найменший, мізинчик, найласкавіший, ще й вдачно схожий на неї.
Звідтоді настало запустіння в Ганниній душі і на подвір'ї також. Колишнє веселе обійстя Розсох постаріло і заснувалося лободою та густим смутком. Журно ронили до землі віття верби, тополі світилися проти місяця похоронними свічами, похоронне цвіли вишні. Тієї сумної барви трохи поменшало, коли раптом вернувся Грицько. Був поранений у голову, довго борсався між життям і смертю, а далі поміж звичайним життям і каліцтвом, і таки одужав, і навіть каліцтва не було видно, тільки матері признався, що не чує на ліве вухо, що в нього над вухом не кістка, а алюмінієва пластинка. Операцію зробив професор, зробив на пробу, і проба вдалася. Він журно дивився на їхню домашню руїну, зціпивши зуби, вислухав кривдну материну повість, а увечері пішов у контору колгоспу й так грюкнув перед Рукавициною пикою кулаком по столі, що скло на мідному дванадцятерику розлетілося на друзки, лампа погасла, а сам Рукавиця рачки ліз до дверей. Грицько підтесав сінешні двері, полагодив ворота, привіз ' два вози ліщини на дрова й поїхав у Чернігів, у інститут. "Закінчу, мамо, навчання, піду на роботу, заберу вас до себе", — сказав матері на прощання. Ганна одразу повірила в те. Вона сама не знала, чи хочеться їй кидати село, рідне обійстя, але Грицькові слова жили в ній останньою надією, останньою втіхою. "На велике начальство вчиться Грицько,— казала сусідам. — Ось вивчиться, й тоді..." І не доказувала. Тоді її ніхто не осмілиться скривдити. Вона знала, що її слова долітають до вух їхнього сільського начальства, й і трішки зловтішалася тим. Але натомість захисту, оборони, з Грицькової сторони склалося на таке, чого не могла намислити і в найстрашнішому сні.