Повітря прозоріло, поміж золотим морем сонячного світу темними плямами лежали тіні по землі; роса на тих місцях, наче срібло, біліла. Ставок унизу, мов скло, блищав, і димарі на слободі закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомін... десь скотина ревнула, порося кувікнуло, кури кудачили, півні голосили. "Слобода загомоніла", — подумала Христя і напрямилася в садок.
У чистому ранковому повітрі тонув він; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знімалася сиза тінь. Там, між гущавиною молодого гілля, у зеленій листві, навперейми одна другій щебетали пташки. Скільки їх і які вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлиці в кущах жалібно туркотали; зозулі, перелітаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; іволги завели таку белькотняву, наче лаялися, і з серця пе поспішали-слів вимовити; одні бджоли сумно гули, перескакуючи з квіточки на квітку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало боліти, засмучена душа почула — щось легке і тепле в неї переливалося... Важкі думки в голові угасли.
"Світе мій, квіте мій, який ти красний! Ще б ти красніший був, коли б тебе лихі люди не мутили!" — подумала вона і посунула у саму тінь молодих кущів.
Уже сонце високо підплило, бралося до раннього обіду, як з хати вийшов Колісник, радий та веселий, і напрямився в садок.
— Христе! доню! — гукав він, і його голос гучно розкотився по садкові. Він стояв, дожидаючи одгуку. Ніхто піде не обзивався. Він знову гукнув ще дужче.
— Та я тут. Чого так гукати? — з близьких кущів обізвалася Христя.
— Чи ти знаєш, за скільки я найняв ставок та городи? — І, не дожидаючи питання, одказав: — 3а сімдесят п'ять рублів у рік. Це тобі, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тільки... — і ьін злегка посварився пальцем. — Ось і гроші дали попереду. На!
Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто підійшов до неї, щоб задавити — з усієї сили ухопило за горло... Дух захопило у грудях, темні кружала заходили перед очима... Почалося змагання життя з смертю... Життя одоліло... Наче іскра мигнула в глибокій безодні, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко і вільно, весела усмішка освітила рум'яне" личко... Христя, підвівшись, почепилася руками на товстій Колісниковій шиї. Він її пригорнув до себе і, як дитину, помчав у більшу гущавину саду... Тоді саме Оришка вискочила з кухні і, як кішка, покралася тихо поза кущами...
VI
Через тиждень Колісник поїхав по службі, наказуючи Оришці глядіти панночки.
— Чи мені їх не доглядіти, коли кругом ні одної живої душі? — одказала та.
— То-то ж, гляди!
І, кликнувши ще у кімнату, він довгенько шептався з нею на самоті. Оришка вийшла від його, покручуючи головою та сама собі під ніс усміхаючись.
— Що то він казав вам, бабусю? — спитала Христя, коли Колісник скрився за горою.
— Ат... не знаєте пана! Все жартують: "Ти б, — кажуть, — знайшла нашій панночці яку-небудь іншу утіху". — "Яку, — питаю, — іншу?" — "Так молоденького панича або що", — і Оришка преєхидно хихикнула.
У Христі аж у душі похолонуло від того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тільки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колісник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у ліс, зовсім не ходити на слободу, бо там небезпечно... щось белькнув про парубків... і зам'яв мерщій обіцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, — вона догадалася, який був Оришці наказ від Колісника, їй гірко так стало на душі, важко на серці, їй не вірять, не вірять на слово. Над нею дозор наставляють.
Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далі розмову.
— А я й одказую: "Чого мені, старій, їм шукати. Панночка самі собі знайдуть. Та тут, — кажу, — і в околиці паничів не чутно. І зламаного ніде немає, покуритися нічим". А вони як зарегочуться. "Хіба, — кажуть, — паничами покурюються?.." Такі кумедні, щасти їм, боже!
— Ага, — одказала, принуждаючи сама себе усміхнутися, Христя. — Я ще ось що хотіла вас попитати, бабусю.
— Що, панночко? Слухаю, рідная.
— Церква від вас далеко?
— Церква? У Мар'янівці найближче.
— Хотілося б мені піти у неділю до церкви.
— Як, пішки?
— А що ж?
— Потомите свої ніжки тендітні. Сім верстов — не близький світ.
— А на слободі не можна підводи найняти?
— Чому не можна? — скрикнула Оришка. — І наймати не треба. Кравченко і так відвезе. Він давно на мене нападався: "Повезу я вас, тітко, до церкви". А мені то ніколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от і добре. Неділі діждемо та й поїдемо. І я поїду з вами, бо коли у церкві була — і не пригадую. Та там у мене і родичі в — з родичами побачуся.
— От і гаразд, — одказує Христя. — І я побачу, як на селах люди живуть.
— Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому і поводяться.
Ще в суботу Оришка нагадала панночці, що завтра раненько під'їде Кравченко везти їх у Мар'янівку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову-спідницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар'янівцями у їх рідній одежі. Той убор так їй личив, та щоб і селяни знали, які бувають пишні їх убори. До того, її мов магнітом тягло побачити рідне село: може, як-небудь вона стріне своїх подруг, знайомих. Пізнають вони її? Ні, не пізнають, а вона їх пізнає. Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасія! Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись між ними водилося!.. Христя несказанно раділа і до півночі все качалася з боку на бік, пригадуючи, як би своїх дівочих подруг дужче здивувати.
Чуть світ вона встала і начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсім готова. Та що за пишна та розкішна її одежа, що за радісне та свіже біле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до ніг доходить.
Кравченко, ще молодий чоловік, як забачив її, то і очі витріщив. А вони ж у його сірі, невеличкі, здається, ніколи не мали покою: як живе срібло, бігали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвіздочками прибив на одному місці. І не змельне нікуди, тільки коли-не-коли віями лупне, мов згоне ненароком набіжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись на таку красу дивовижну. А Христя собі дивиться на його та всміхається. Личенько свіже та біле, устоньки, мов корали, червоні, брівоньки чорні, аж полискуються, а очі так і грають своєю темною безоднею. Нічого не видно в тій глибині, на дні тільки мов дві іскорки миготять та світяться.
— Сідайте, панночко, сідайте, — каже Оришка, виходячи надвір розряджена теж по-празниковому. На її сивій голові, наче коробка, чорна хустка майталається, а синій китайовий халат з плеч аж до землі спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, — такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.
— А ти, Василю, і не вимостив там, де сидіти? — зиркнувши на віз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.
— Я зараз, зараз, — заметушився Кравченко і, кинувши віжки, почав вимощати. — Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? — спитав він, накидаючи солому на одну купу. — Вимощу — первин сорт. Царівні не в стид тут сидіти! — хвалився він, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було ні згористо, ні з ямами.
Вимостивши, він стрибнув з воза і почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там підіткне... Сам любується своєю роботою.
— Готово! — сказав він, ударивши посередині долонею, щоб осіла. — Сідайте!
Тільки що Христя намірилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її і підхопив під руки, так і зніс на повозку, аж Христя усміхнулася.
— О, та ви ж і митець свого діла! — сказала вона.
— Не первина! — одказав Кравченко. — Скільки я оцим самим конем перевозив народу — і не перелічиш!.. Ану, бабусю, мерщій задирайте ноги! — лукаво усміхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла біля воза.
— Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зідралась.
— Ну, то я поможу. Ра-аз! — гукнув він, ухопивши стару на одну руку, і підняв вище своєї голови.
— Та й важка ж ви — нехай вам! Панночка куди легше буде! — сміється Кравченко, садовлячи Оришку біля Христі.
— Старе завжди важче молодого, — одказала та, гніздячись.
— Та добре, добре. Нігде не замуле. Зиаю, як і кому вимощати. Жидові, небійсь, як вимощу — чортового батька всидить. Ну, вже усілися? Рушив, Васька! — гукнув він на коня, що стояв біля ґанку, схиливши голову, і щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на віз. — Ану, заснув! Нно-о!!
Кінь махнув хвостом і зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за віжки, біг збоку і напрямляв Ваську на шлях.
— Ти, Василю, не дуже пускай з гори, — сказала Оришка, — щоб, бува, не перекинув.
— Ет, толкуйтеся, — стрибаючи на віз, одказав Кравченко. — Та се в мене як кінь, то по всьому світу другого не зіськати. З гори спуска — як на подушці зносе.
І справді, ще тільки доїжджали до гори, як кінь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори — і він, вип'явши спину угору, мов вона в його була горбом, пішов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився — а гора ж крута-крута! Як на руках зніс, так перейшов гору Васька і вже на низу розправив ноги.
— А що? Не я казав? — повернувся Кравченко. — Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з'їде. Та й з такої гори кістки б розтрусив, коли зовсім голови не звернув би. Та й по рівному проти сього не вистоє. Він спершу і забасує — куди який страшний! А пробіг версту-другу — уже і одставати почав. Дивися, мій Васька вже й випередив. Хіба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч він у його цілу сотню заплачений, а мій тільки півсотні. Та хоч і півсотні, та з толком. Що з того, що кінь у тебе, як піч, гладкий, та не везе? Такому коню уся піна — копійка. А ось кінь! так кінь! Гей, ти, Невіро! — гукнув він на коня і потяг за віжки. Кінь зразу додав ходи. Мов і не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.
— А що, чули? У його розуму більше, ніж у всіх слобожан разом, — жартує Кравченко.
— Чого ви його звете Невірою? — поспиталася Христя.
— Невірою? Того, що татарської породи.