Правду кажучи, його вабив не розкішний палац, а столітні дуби в лісі, котрі він мав повернути на земську потребу і тим окупити ті п'ятсот десятин поля, котрі навкруги облягали дворище. "Маєток стое тридцять тисяч, — думав він. — Земля там добра, родюча. Земля тепер в ціні — по п'ятдесят карбованців десятину не купиш, а коли й по п'ятдесят, то сама земля двадцять п'ять тисяч. На ліс та дворище п'ять тисяч зостається. З одного палацу, коли його розібрати, цегли тисяч на три дістанеш, а крім же його хата для управителя зовсім ще нова, кухні, конюшні, теплиці, комори, і все те камінне... Ліс іде за дурницю. А за його, коли тільки з розумом продавати, не двадцять вибереш. Дістається маєток в десять. Це по двадцять рублів десятина. Дій його честі!" — крикнув з радощів Колісник і не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земські гроші. Він боявся тільки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з'їзді. Поговір про ту куплю все ріс та ширився. Всі кричали: он як з земськими грошима шикують. Колісник не раз тяжко та важко Задумувався. Тепер, коли з'їзд минув благополучно, коли, дякуючи обідові та Христі, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колісник знову ожив, наче на білий світ народився.
— Моя пташечко канарочко, — лащився він до Христі. — Діждемо літа, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобі і не снилося. Пригадай тільки: оце тобі гора, на горі у гущавині садка хата, по один бік під горою став, по другий — ліс. Ліс — як бір, просторий та буйний. Ув одній льолі, а то і голісінька бігай по йому — ніхто тебе не побаче, хіба співучі пташки привітають тебе.
— А соловейки там е? — спиталася пестливо Христя.
— І соловейки, й зозулі, й чижі. Якої то пташні немає? Христя, як навісна, схопилася з місця і, плещучи в долошки, забігала по всіх хатах.
— Боже, боже! — гукала вона. — Приспи мене на всю осінь і зиму, щоб я і незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я — а надворі весна. Або поверни осінь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Підуть дощі осінні, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь світ — дихати нічим. Сиди в хаті та скній. А там ще зима: сніг, морози. І знову сиди в хаті, не потикай носа надвір, бо відморозиш. І тоді тільки весна. О господи, як довго!
— Дурочко моя! Більше ждали — менше зосталося.
— Де ж той рай? Як він зветься? — попитала, заспокоюючись, Христя.
— Веселий Кут зоветься.
— Веселий Кут? Веселий Кут. Це біля Мар'янівки?
— Він самий. Знаєш?
— Чула про його. Там палац е. У Мар'янівці такого страховища нагово^ рили про той палац.
— Чого не набрешуть. Звісно, пустує дворище. Без призору валиться.
— Ти мене і в Мар'янівку повезеш?
— Повезу, доню.
— Яв церкву туди поїду. У церкві застану усіх своїх знайомих. Вони не пізнають мене. А я кожного пізнаю. Ото буде радість! А що, як твоя жінка та приїде туди і накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оці кучері шовкові?
— І пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посміє. Заживемо ми з тобою там, як перші люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голісінькі... — І в Колісника, як угіль, загорілися очі.
— О-о, старі, старі, з вас усе лихо встає! — лукаво посварилася Христя.
Колісник притис її до себе і своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонілу щічку...
Настала осінь: дощі, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осінь з хати не виходила: сиділа та від нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала і собі, і Колісникові. Та хоч би тобі прийшов хто, обізвався живим словом. Якось раз забіг Проценко до Колісника по ділу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навіть аж гарячився.
"Він, здається, ще більше покращав", — думала Христя, дивлячись крізь двері у щілинку.
Увечері до чаю вийшла і Христя, сам Колісник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався — все такі смішні побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колісник тільки понуро поглядав на неї.
— Ти щось дуже сьогодні реготалася, — сказав він їй, коли пішов Проценко.
— А що?
— Нічого. Чи не захотілося старого замінити молодим? То гляди!
Христя нічого на те не одказала, тільки дала собі слово більше не виходити ніколи, коли Проценко буде. Так вона і робила.
Раз Колісник сам кликав, та вона не вийшла, сказала — недужа. Колісник радів. "Видно, молодчики далися узнаки", — думав він.
Христя діждала неділі, убралася якнайкраще і пішла. Там на улицях люду-народу, як черва, та так і в'ється, так і снує.
Христя наділа чорну сукню, оторочену сивим смушком, сиву смушеву шапочку. Мороз зарум'янив і без того свіже її лице, видавив, наче маляр вивів, круглі викраски на пухких щоках. Така Христя хороша, пишна та свіжа, наче червона ягідка серед білого квіту. Хто не йде — задивляється на неї.
— А це хто така? Хто ця невідома? — щораз почувалася вона, коли переходила повз купу людей.
— Та це ж содержанка Колісникова.
— Оце вона? О-вва-а! Та й важна, враг його матері!
Між чималою купою панянок та молоденьких панійок вона запримітила Проценка. "Ану, признає?" — подумала і напрямилася прямо на його, Проценко ішов посередині і щось щебетав, і регіт молодих панянок весело роздавався навкруги і підохочував його до нових переказів. Христя наближалася все ближче та ближче, уже скільки цікавих очей з-під чорних брів уставилися у неї. "Хто се?" — донеслося до неї таємне шептання. У ту хвилину Проценко глянув на неї. Здається, грім би так не злякав його бистрого погляду і не обірвав веселої розмови, як та несподівана стріча. Погляд його, як стріла, пробіг і зникнув.
— Ти змерзла? — обернувся він до білявої панійки, що йшла з ним під
руку.
Пані та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген вподовж улиці і, повернувши на другу, попливла тихо додому. Надворі смеркалося, мороз дужчав, загорялися ясні зорі у темно-зеленому небі, світилися ліхтарні по улицях. Гомін потроху стихав, по улицях носилися швидкі скрики поспішаючих додому. Христя ішла тихо, повагом, їй було досадно. Бач, дома готовий руки лизати, а на вулиці стріне — одвертається. Де ж пак: він з панянками гуляє, а я що?.. Содержанка Колісникова, та й годі... Від туги у неї аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче що загубила, сумно плелася додому. Коли се:
— Здрастуйте! Гуляєте? — і перед нею, наче з-під землі, виріс Проценко. Вона мовчала.
— А Костянтин Петрович дома? — попитався знову Проценко. Христя гнівно глянула на його.
— Чого ви лізете до мене на самоті? Чого вам від мене треба? — неласкаво обернулася вона до його. — Хіба вам мало було мого дівоцького віку?
— Ви сердитесь, що я не поздоровкався з вами на вулиці? Там жінка моя була. А з вами я стрівся так невзначай, бо поки надумався поздоровкатись — ми вже розійшлися.
— Та я одного тільки хочу знати: навіщо я вам нужна?
Проценко щось замолов про давнє, таке хороше та так швидко минуле.
Христя рада була, що недалеко се було квартири. Вона мерщій скочила на рундук і з усієї сили дьорнула за дзвоник, їй відчиняти вибіг сам Колісник.
— Костянтину Петровичу моє шанування! — любенько замовив Проценко.
— А, це ви?
— Проводив ось їх, — сказав Проценко, указуючи рукою на Христю, що не пішла, а побігла по східцях нагору. — А тепер іду додому. До зобачення.
— К бісу! — тихо прогув Колісник, замикаючи перед ним двері.
— Де се ти підхопила сього жевжика? — суворо поспитався він у Христі, увійшовши в хату.
— А я знаю, чого він ув'яз? — не менше гнівно одказала та.
Колісник, стиснувши брови, подивився у вид їй і прогув:
— Гляди лиш! не дуже з жевжиками водися, бо як раз та два — загурчиш З хати!
Увесь вечір Колісник був такий неласкавий та неговіркий. Христя теж мовчала. Чорна кішка пробігла поміж ними і сполохнула той лад, який досі був до її, той щасний покій, якого вже давно не мала Христя. А їй найбільше усього бажалося і ладу, і покою в житті. Коли вона здумала про своє прошле, що ганяло її по всьому світі, як той одірваний листок од гілки, у неї на серці похолонуло від тії сварки Колісникової.
— Татусю! Ти сердишся на мене? Який ти сердитий! — пестливо заговорила вона до його, коли потушили світло.
І вона розказала йому все, що їй случилося того дня. Як стрілася з Проценком, як той не поклонився їй і як знову стрів її біля квартири.
— Гляди, не бреши! — ласкаво одказав Колісник, горнучи її до свого товстого тіла.
Після того Христя дала собі зарік більше не йти на гулянки. Вона сиділа у хаті і дожидала весни, коли земля уквітчається квітом, а дерева — листом.
Того року весна, як на те, забарилася. Уже й паска не за горами, а сніг і не позначається, і дні такі ясні та сонячні, а морози беруть своє. Аж після паски пішли дощі та настало тепло. Неначе помелом, за три дні змело сніг, З землі показалася перша зелень — проліски, фіалочки. Ті перші квіти ранньої весни так радують серце, наче п'яним трунком сповнюють душу. Перевиті журбою думки облягають голову, заносять кудись далеко, у ті радісні світа, у ті жадані сторони, які малює тільки одна думка і яких чоловікові довіку не доведеться бачити.
Задумувалася і Христя про свою поїздку в Веселий Кут. Хата їй здавалась такою тісною та душною, город — курним та непривітним, їй хотілося на простір, на безкрає поле, над яким тільки вітер грає та сонце пересипа золоти-,і промінням, на широкі луки, що вкрила трава їх, наче шовковим килимом, у темні кучеряві гаї, у непрохідні ще темніші ліси, що здалека здаються такими синіми. Там, на тім просторі, серед польового чистого повітря, вона погуляла б, як пташка вільна, під привітною тінню зеленого гаю спочила, набираючи сил на нову гулянку. А Мар'янівка? Рідна хатина, де вона виростала... що з нею сталося? А подруги, з якими вона ділила і радість і горе, де ділися?.. У Христі дух захоплювало у грудях, коли вона про те згадувала... "Все, боже, перенесу, перетерплю, тільки перенеси мене у той рай щонайскоріше!" — молилася Христя і встаючи і лягаючи.
Дні минали за днями, спершу теплі та привітні, а далі жаркі та душні.
— Татусю! та коли ж ми поїдемо?
— Скоро, скоро, — казав той. З весною у його почалася біганина по службі, коли не в канцелярії сидить, то по повітах ганяє. Було так, що Христя сама, як навісна, по тижню просиджувала у хаті.
Прийшлося виїхати аж у маї.