Молоді панійки реготались, панночки для виду поопускали очі у землю, а паничі і пани одно гукали: "Біс! біс!" Хтось крикнув: "Букета!" — і цілі пучки квіток полетіли під ноги співачці. Другі, протовпившись, самі підносили до рук. Та, кланяючись, брала і, лукаво дякуючи очима, нюхала. Хтось гукнув: "Шампанського!" Прислужник підніс на підносі вино і подав до рук молодому паничеві, той з компанією поплівся до співачки, і почали випивати за її здоров'я. Вона сама трохи хлеснула з одного бокалу, зате зо всіма приязно цокалась.
А що ж наші земляки? Книш реготався і злегка штовхав під бік Рубця, котрий, червоніючи, одмахувався руками.
Проценко витягував шию і, знай, водив палючими очима за співачкою, мов вона була магнітом і тягла його за собою; Колісник вертівся, як опарений, і, тріпаючи себе по животу, по боках, гукав: "Ох, не видержу! їй-богу, не видержу!"
Він таки і не видержав. Дождавшись, коли народ розійшовся коло його, він стрибнув з ослона і, як буря, помчався до купи, що кругом обступила співачку.
— Наташа! — обізвав він її, протовпившись до неї.
— Чево, папаша? — приязно усміхаючись, лукаво спиталася вона.
— Можно вас просить поужинать со мною?
— С удовольствием! — одказала Наташа, подаючи Колісникові свою пухку білу ручку. Усі тільки очі витріщили, дивлячись, як Колісник, узявнги Наташу за руку, повів її через увесь вокзал у ті таємні хатні закапелки, котрі примостилися обік його.
— Человек! карту! — гукнув Колісник, шаркаючи ногами і обкидаючи кругом поглядом усю вокзалію. З тим словом він скрився за товстою портьєрою.
По вокзалу пішов тихий гомін. Отак наші! Де не взявся сивенький голубок та й зоставив на бобах наших горобчиків.
— От ти й знай старого. Старий, та меткий!
— А вже сей Колісник. Куди не ткнися, всюди він устряне і завжди його верх і затичка.
— Іще б! Дурні земські гроші куди дівати? Он де наші мости та гаті розлазяться.
— Ходімо відсіля. Тут дихати нічим, — похмурий мовив Проценко до Книша і Рубця і, скочивши з ослона, напрямився до своєї закапелки.
Ті пішли за ним, розмовляючи за Колісника, шо який-то він смілий та вдатний. Проценко мовчав, ковтаючи чай з червоним вином. Він ніяк у його не доходив смаку і все, знай, підливав та підливав вина у недопитий стакан. Нешвидко вони одставились від чаю, і коли вийшли проходитися, то Рубець і Книш були як стиглі кавуни червоні, а Проценко блідий-блідий, аж сірий. Плутаючи ногами, він, як та тінь, сновигав за своїми земляками.
— А он і Колісник! — сказав Книш, углядівши його через розчинене вікно у невеличкому закапелочці.
Вони сиділи на м'якому дивані коло невеличкого столика, на котрому було наставлено чимало страв, пляшок. Він, обхопивши її стан рукою, схилився на її пухке плече своєю п'яною головою і, здається, дрімав, і вона мусила плескати його по повній щоці рукою і, знай, вигукувала: "Папаша! папаша! папашечка!"
Проценко перший порвався до вікна, за ним і другі.
— Здрастуйте, мамзель! — сміло привітався він до неї через вікно.
— Здрастуйте, мосьє! — одказала та, прикро зводячи на його свій палючий погляд.
— Мы, кажется, знакомы. Я где-то видел вас?
— Спросите у Епистимии Ивановны! Она вам все расскажет! — одрубала та і, вставши, під самим носом спустила штору над розчиненим вікном.
Проценко, мов громом прибитий, стояв і трусився. У голові в його гуло, у вухах дзвонило, серце, як не вискочить, билось. Він не знав, чи йому кинутися у вікно і одним махом розметати голову цій дурній повії. Він був справді порвався, та Книш поспішив ухопитися за руку і геть одвести від вікна.
— Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать! — гукав лютий Проценко.
А з-за штори донісся до його дзвінкий оклик дзвінкого голосу: "Папаша! папаша! поедем к тебе!"
Папаша шось буркнув, а одвітний поцілунок перервав його бурчання. Незабаром після того усі бачили, як п'яний Колісник, узявши під руку Наташу, повів її через вокзал, садом, прямо до виходу і, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.
— Та кого вона назвала? — допитувався Рубець у Проценка, що після того наче опльований ходив по садку. — Мені почулося, наче ім'я моєї жінки.
— А так ЗДУРУ перше збрівше на ум мення, — одказав Книш. — Хіба ці повії задумуються над чим?
Проценко мовчав, ідучи схилившись коло їх. Він недовго після того зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився, попрощався з Книшем і Рубцем і пішов з садка. Щоб трохи вихмелитись, він не взяв звощика і пішов пішки. Ідучи улицями, думка його, як він не одганяв її, знай, вертілася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незірване зло у серці. "Що за мення викрикнула вона тоді? Пистини Іванівни? Яка Пистина Іванівна?" Окроме Рубцевої жінки, він не знав нікого з своїх знайомих. Що Рубцева жінка з ним загравала, він пам'ятає. Та почім же цій повії звісно? Хіба Колісник успів усе розказати?
І він, дійшовши до своєї квартири, з усієї сили потяг за ручку дзвінка, котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася...
II
— Номер! — гукнув Колісник на всю швейцарську першої і розкішнішої гостиниці у місті, увівши під руку Наташку, закриту чорною густою вуаллю, —гак що і лице її не було видно.
— Сімейний?
— А вже сімейний. Бач, не сам, — кричить Колісник.
— Пять с полтиною, — кидаючи лукавий погляд на Наташку, одказав Колісникові.
— Веди, а не запрошуєш!
— Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет — есть и подешевле, — оправдувався лакуза, виступаючи уперед.
— Веди! — гука Колісник.
Лакуза повів не дуже-то ясно освіченим коридором. Лакуза біг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колісник, ведучи під руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобітьми.
Добігши до одних дверей, лакуза метко одімкнув їх і скрився; поти Колісник довів Наташку до входу, уже лакуза, засвітивши світло, стояв на дверях.
— Це? — спитав Колісник.
— Самый аристократический, — вихваляв лакуза, даючи дорогу. Номер справді був, як казав лакуза, "аристократический". Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вікнах завісами, з дірочок котрих виходила теж блакитна матерія, з блакитною м'якою мебеллю, він здавався якимсь гніздечком, звитим у блакитній блакитності неба. На стіні у золотих рамах висіло здоровенне дзеркало, котре, віддаючи у своєму чистому склі голубі стіни хати, здається, їх ще далі розводило, ширшало хату, з однії робило дві. Під дзеркалом диван, коло його стіл, кругом обставлений м'якими голубими кріслами. Колісник грузько опустився на одно і почав обдивлятися хату.
— Гарно, матері його куля! Гарно! — казав він, усміхаючись усім своїм широким червоним лицем.
— А спальня где? — спитала Наташка.
— Вот, — указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримітне скривала вхід у боковій стіні.
— Посмотрим, — мов велика пані-хазяйка, одказала вона і пішла за портьєру. Лакуза поніс за нею свічку.
— Ничего, хорошо, уютно, — вертаючись, сказала вона Колісникові. — Только, друг мой, еще так рано спать — не напиться б нам чаю?
— Самовар, — скомандував Колісник, і лакуза, як опечений, побіг з хати, його тільки важкі ступні глухо доносились з коридору.
— Это я, папаша, так, — підходячи до Колісника і ласкаючись до його, казала Наташка, — чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.
— О, та ти лукава! — промовив Колісник і, ущипнувши злегка за її пухку рум'яну щічку, посварився на неї пальчиком.
— О, палаша! Дорогой папаша! — звалившись на Колісника і давлячи. його на кріслі, лащилась Наташка.
— Іч, який чортьонок! Іч, який чортьонок! — гукав радісно Колісник, пручаючись під Наташкою, а вона то гуцала його, то плескала по круглих щоках руками, то хапала за голову і жарко і міцно пригортала його до свого високого лона. Колісник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очі грали і горіли, мов свічки.
— Годі! Годі! Бо й чаю не дожду, — гукав Колісник, одводячи її.
— Ага, роздражнила? роздражнила! — плескала, рада, у долошки Наташка і пішла вистрибом по хаті.
Колісник, як вовк, зорив своїми очима за легкою поступом, за її такими красивими викрутасами. Це вона, зразу круто повернувшись, упала знову дойого на груди.
— Папаша! Миленький папаша! — замираючим голосом шептала вона. — От коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Ні, не хочу дочкою, а жінкою. Така молодесенька, красива, а ти такий обломій... За мною роєм молодіж в'ється, я гуляю всюди, а ти дома сидиш.
— А дзуськи? — сказав Колісник, — оцього не хоч? — і підніс їй під самісінький ніс здоровенну дулю.
Вона з усієї сили ударила його по руці і, одкинувшись, закричала:
— Понеси своїй першій!
— Перша далеко, — одказав Колісник.
— А твоя жінка жива?
— Жива.
— У... N? — і вона назвала місто, де жив Колісник. Колісник, дивуючись, зиркнув на неї.
— Ти почім знаєш? — спитав він.
Вона заплескала в долошки і, зареготавшись, промовила:
— Ти думаєш, я твоєї жінки не знаю? Я все знаю. А Проценкові не одрізала сьогодні?
— Та ти й Проценка знаєш? — ще дужче здивувався Колісник.
— І Проценка, і Рубця, і Книша. Усіх вас, чортів, знаю, як своїх п'ять пальців.
— Та почім ти знаєш?
Вона залилася нестямним реготом і знову кинулась його душити. Колісник пихтів, одпихався, а вона, як навісна, то одскакувала від його, то, прискакуючи, горнулася, мов вірна собака, не бачивша давно свого хазяїна.
Лакуза, несучи самовар, спинив її. Поти він уставляв посуду, поти вештався у хаті, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справді велика пані, і тільки стиха кидала на Колісника жартівливі погляди своїми чорними очима.
Лакуза пішов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. Рожеві пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бігали і миготіли перед Колісниковими очима.
— Так почім ти знаєш? Хто ти така, звідки, що все знаєш? — спитався Колісник.
Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки і качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пісеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" — виводила вона, підбираючись під бренькіт стакану, і її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла.
— Ти чула? — спитався знову він.
Вона глянула на його.