Один тільки сухенький та не дуже чепурно наряджений панок стояв проти халабуди і дивився на п'яне гульбище. Його висока постать зігнулася, спина дугою угору вигнулася, а грудина ободом до спини припала; рідкі рудуваті баки, наче гичка, висіли коло запалих щок, по краях вони вже позасівалися сідиною; запалі очі суворо виблискували з-під настовбурчених брів. Зложивши руки за спину і обпершись на високий і товстий з парусини зонтик, він стояв проти халабуди, наче дожидався когось. Через скільки часу з халабуди вийшов, наче рак червоний, пристав.
— Федір Гаврилович! — кинувся до його панок. Той став, вирячивши на панка здивовані очі.
— Здається, не помилився? Імєю честь з Федором Гавриловичеш Книшем. балакати? — замовив панок.
— Ваш покорный слуга, — брязнувши шпорою і уклоняючись по-воєнному, одказав пристав.
— Не пізнаєте?.. Так, так... — усміхався панок.
— Извините, пожалуста... не узнаю...
— А пам'ятаєте, як ви секретарювали у поліції? Чи згадується вам, як ви, копитан та я умісті пулечку били?.. Давно то було! Певне, вже і забули Антона Петровича Рубця?
— Антон Петрович! —гукнув здивований пристав, подаючи обидві руки Рубцеві. — Боже мій! Та й постаріли ж ви, та перемінилися як, нізащо пізнати не можна! — замовив по-своєму Книш.
— Час своє бере! — глухим голосом одказав Рубець. — А от ви помолоділи. Та як вам до ладу оця форма пристала! — хвалив Рубець, обдивляючись Книша.
— Як бачите, перемінив службу... Жінка приказала довго жити.
— Чули, чули... — перебив Рубець.
— Так я махнув на все, та оце як бачите... у часні пішов.
— І про це чули... Важка служба! Клопотна служба! Перед усіма на виду.
— Та це б ще нічого, та тільки ніколи поспати.
— Так, так. Уп'ять же й оце, — і Рубець хитнув головою на халабуду, де знову піднявся нестямний галас. — Другим гульня, радість... а ти гляди, дивись та придержуй, щоб не дуже-то й загулювались.
— Це наші купчики загуляли. Що з ними поробиш? Знакомий усе народ. У моїй часті живуть.
— Так, так... Кому гульня, а кому служба!
— Ну, а ви ж як? Все на старому місці? Чого оце і до нас завітали? — запитався Книш.
— Та ви ж чули, що копитан умер? — перепитав Рубець. — Не чули? Умер, сердешний: царство йому небесне!.. Отож на його місце мене общество і обібрало.
— Так ви вже по земству служите? — здивувався Книш.
— Пенсійну невеличку вислужив... В одставку вийшов. А все-таки зложивши руки не хочеться сидіти. Привикне, бачите, собака за возом... Отак і я. Загнулося ще обществу послужити... Спасибі добрим людям, не обійшли: вибрали замісто копитана. Помаленьку живем з старою, — глухо повідав Рубець.
— То це ви сюди на вибори приїхали?
— На які там вибори! Непремінного хіба? Господь з ним! Більше ж, мабуть, п'ятсот рублів, ніж двісті сорок?
— То по своїм ділам? — знову допитується Книш, не второпавши, чого се Рубець у губернію забрався.
— Та ні! От недогадливі!.. Після виборів земський з'їзд... Мене, бачите, вибрали губернським гласним.
— Так он як? — здивувався Книш. — Поздоровляю!
— Спасибі! Хоч воно і ні з чим поздоровляти: клопоту та здержків більше; а все ж, бачите, почот... Вже як вибрали, то треба хоч раз і на з'їзді побувати... послухати, як розумні люди у губернії балакають... Ми і в себе кожне собраніє чуємо речі... Та то свої, уже знайомі; а тут з усієї губернії... Дива більше... звісно, і гомону буде не мало... Чи буде тільки з того гомону прок? — прихилившись до Книша, мовив Рубець. Книш стиха усміхався.
— А оце знявся на ваші губернські дива надивитися, — почав далі Рубець. — Запакував семигривеника... Думка: може, кого стріну з давніх знайомих?.. І гаразд, шо оце вас зуздрів. Скажіть мені: чи не знаете, бува, Григорія Петровича Проценка? Де він і що з ним?.. Молодим ще тоді паничем був... У мене на квартирі стояв.
— Знаю, знаю. Він теж по земству служить: бухгалтерує у губернській управі, — одказав Книш.
— Хотілося б мені з ним побачитись.
— Він тут у саду був. Я його бачив... Та от і він, — указав Книш на високого у бороді пана, чепурно зодягненого, що виходив з вокзалу. — Григорій Петрович! — гукнув на його Книш.
Проценко поважно, розхитуючись, підійшов до Книша, поздоровкався і, зовсім не примічаючи Рубця, що стояв тута ж, спитався у Книша:
— Что нового?
— Пізнаєте земляка? — перепитав його Книш, указуючи головою на зігнуту постать Рубцеву.
Проценко, задравши звисока голову угору, дивився крізь пенсне на Рубця. Той собі, усміхаючись, дивився на Проценка.
— Не пізнаєте? — глухо вимовив Рубець. — Давня річ...
— А... Антон Петрович, здається? — спитався Проценко.
— Він і е, — усміхаючись, одказав Рубець.
— Боже ж мій! Скільки літ, скільки зим не бачилися? Здрастуйте! — і він приязно подав йому руку.
Почалося розпитування, як живеться-можеться, чого ее Антон Петрович приїхав у губернію.
Проценко наче зрадів, а більше здивувався, як Рубець сказав, чого він приїхав.
— Так і ви до нас на з'їзд? Радісно, радісно своїх бачити! — заторохтів Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху і свій звичай згорда держатися. — А знаете що, Антон Петрович? Ви мене колись як годували... Пистина Іванівна яким смачним борщем кормила — не їси, було, а п'єш! Тут такого ні за які гроші не добудеш. Позвольте ж мені тепер напитися з вами чайку укупі; може, і поїмо чого!..
Рубець мав був щось казати.
— Ні, ні, не одказуйтесь... гріх вам буде. От ви, я, Федір Гаврилович... Утрьох виберемо затишне містечко та любо-мило згадаємо старовину...
—Человек! — гукнув згорда Проценко на прислужника. Той, наче з води вирнув, так і уродився перед ним.
— У вокзалі? — спитався Проценко товариства.
— Краще, як примостимося де у захистку, — одмовив Книш.
— Отбери лучшую и уютную беседку!.. Прибор чаю... живо! — скомандував Проценко.
Прислужник тільки хвостиком мелькнув і зразу скрився.
— Скорий! — здивувався Рубець. — У нас таких швидких немає!
— Та то тільки він бігати скорий. А от побачите, коли він прийде сказати, що готово... Наждемося! — мовив Книш.
— Та хоч біга швидко! — каже Рубець.
Поки Рубець з Книшем вели розмову про швидкого прислужника, Проценко стояв, повернувшись лицем до вокзалу, і гордо озирав крізь свое пенсне прохожих.
— Мосье Проценко! Скажите вашей супруге, что я на нее сердита, — обізвалася до його молоденька пані чи панянка, за котрою ціла метка офіцерів брязкала острогами та торохтіла шаблями.
— За что это? — і Проценко на закаблуках хитнувся.
— Как же! Тянула, тянула в сад с собой, ни за что не пошла! — стрільнувши очима, прощебетала та і незабаром скрилася.
— Так ви вже жонаті? — здивувався Рубець.
—— З півроку, як оженився.
— Я й не знав. Поздоровляю! А що ж ви самі?.. Хіба жінка недужа?
— Та так... Вона більше дома насиджує.
Рубець мав був щось сказати, та тут саме прибіг прислужник.
— Готово-с! — мовив він, зостановлюючись перед Проценком і хватко перекидаючи собі салфетку на плече.
— Где? — спитався Проценко.
— Пожалуите-с! — і, роэпихаючи народ руками, він побіг уперед геть від, вокзалу.
— Ты же куда? — гукнув на його Проценко.
— Там-с! — одказав прислужник, указуючи рукою на цілу стіну акації, що геть чорніла здалі.
— На кой черт такую глушь выбрал? — спитався суворо Проценко.
— Здесь все заняты-с! Проценко остановився.
— Та ходімо. Там менше очей буде зазирати, — сказав Книш, і всі рушилиза прислужником.
На кінці широкої дорожки, у захистку між гущиною акацій, чорніла невеличка халабудка, до котрої прислужник довівши сказав: "Здесь-с".
Посеред халабудки стояв стіл, накритий білою, як сніг, простинею, на столі горіли дві свічки у скляних запонах, кругом столу з боків зеленіли ослончики.
— І як тут затишно, — сказав Рубець, сідаючи і роздивляючись кругом халабудку.
— Так ти ще нічого і не наготовив? — кривлячись, спитав Проценко,
— Что прикажете-с?
— Черт бы тебя побрал! Хотя бы чаю дал! — вилаявся з досади.
— Сколько прикажете-с? — одно свое прислужник.
— Воно по старому б звичаю, — умішався Рубець.
— П'ють горілочку до чаю, — доказав Книш, усміхаючись. — Я сам такої думки.
— Як хочете. Чого ж ми потребуємо? — пита Проценко. Почалася рада. Книш захотів битків у сметані, Проценко — перепілки,. а Рубець здався на їх: хай чого хотять, того й дають, аби скоріше.
— Графин водки! бутылку красного! битков, перепелки, а третье, что есть у вас лучшее?
Прислужник затріщав, називаючи кожну страву.
— Давай мені котлетів, то саме по моїх зубах, — рішив Рубець.
— Отбивных, пожарских, рубленых? — знову затріщав прислужник. Рубець, не знаючи, яких йому брати, тільки дивився.
— Пожарских! — крикнув Проценко.
— Хорошо-с, — і прислужник мав був бігти.
— Постой! Принеси пока графин водки, селедку, там, может, есть у вас хороший балык, икра, то и этого.
Поти прислужник бігав десь, щируючи, як би скоріше подати те, заказати друге, тут почалася звичайна бесіда. Проценко розпитував про город, про жінку Рубцеву, про дітей. Рубець розказував нешвидко, з примовками, з приказками, як завжди розказують повітові полупанки, і тим викликав неумисну усмішку то у Проценка, то у Книша. Річ затяглася б надовго, коли б прислужник не приніс горілки і закуски. Коли ж з чистого, як сльоза, скла графив заграв сизенькими смужечками світу, що падав від свічок на його, приязно забряжчали чарочки, хитаючись на своїх високих підставках, тоді зразу забулося про все, про що недавнечко говорилось; очі самі собою упали на графин і залюбувалися тими непримітними голочками, якими грала біла горілка, рука тяглася до чарки, котилась слинка, глядячи на шматочки жовтогарячого балика, чорного кав'яра, срібно-блискучого оселедця.
— Будьмо! — привітався перший Проценко, беручи в руку чималу чарку з горілкою. За ним випив Книш, далі Рубець. Заївши попереду, приложились по другій.
— Ви, здається, сього зілля не вживали? — спитався Рубець, дивлячись, як Проценко чисто ходить коло посуди.
— Не вживав, не вживав. Молодий ще тоді був.
— Ви тоді більше по часті жіночій, — зареготався Книш.
— Случалося, та й там несміло. Дурний був! Тепер би от і випрактикувався, так жінка перечить, — признавався Проценко.
— Ай досі ще вас згадують панянки та молоді панійки, — додає Рубець.
— Згадують? — переспросив Проценко. — Щаслива пора! Ех, давайте ж за їх хоч вип'ємо.
Тільки що налив чарки, як прислужник приносе і страву.