У таблицю лотерейну вкралася помилка. Замість трійки вісімка була надрукована. — І Кузьма-поштар, винувато похиливши голову, простягнув газету.
Павло Максимович подивився на газету, потім на поштаря, потім на дружину, потім на сина, потім на Семена Семеновича, який, стоячи на ґанку, уважно слухав, — і раптом… зареготав. Та так оглушливо, що Бровко аж присів і прищулив вуха.
— Га-га-га-га! Га-га-га-га-га!.. А ми тут мало не той… не… Га-га-га-га-га!
На хвилину завмерши, зареготала й Ганна Трохимівна, а за нею й Семен Семенович, і Марія Омелянівна, не кажучи вже про наших хлопців, які аж вищали від реготу.
Кузьма-поштар, нічого не розуміючи, вирячився на цих дивних людей, які весело реготали, почувши таку невеселу новину.
— Сусіде! — загукав Павло Максимович своїм громовим голосом до Семена Семеновича. — Ну, сусіде! Це треба відзначити! Це треба відзначити! Неодмінно!..
Години через дві надвечірні Бамбури знову сповнилися дзвінким співом. Тільки пісні були вже не ті, що напередодні.
"Ой, сусідко, сусідко, сусідко…" — обнявшися і, мов голубки, прихиливши одна до одної голови, виводили Ганна Трохимівна та Марія Омелянівна.
А Павло Максимович та Семен Семенович густими голосами басили: "По опеньки ходила…" Тільки замість "По опеньки ходила, козубеньку згубила" співали: "По опеньки ходили, "Запорожця" згубили…" І при цьому сміялися, аж захлинались (так їм подобався їхній жарт).
Хлопці дивилися на своїх батьків з ніжністю.
Ох, ці дорослі!
Які вони все-таки складні люди…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
в якому ви знайомитеся з кіногрупою, а також з феноменальним талантом шестикласника Гриші Пасічного. "Ех ти! Артист!" Сварка
Минуло кілька днів.
Пригода з лотерейним білетом потроху почала забуватися.
Життя, як пишуть у романах, входило в свою звичну колію.
І про чарівний талісман, про жаб'ячу лапку, не згадували.
Журавель про неї, здається, зовсім забув. А Сашко Циган вирішив, що Марусик, мабуть, просто боїться загадувати. І махнув рукою: боїться, так боїться, його справа.
Якось Сашко Циган поїхав з батьком на мотоциклі у район.
Після тієї пригоди з виграшем машини батько Сашка Цигана помітно подобрішав і став часто катати сина на мотоциклі.
Марусик і Журавель сиділи на колодках біля воріт і лузали насіння. І враз побачили, як дорогою, здіймаючи куряву, прямо до них мчить машина.
Бровко аж зайшовся, шалено рвучись на прив'язі.
Не доїжджаючи до воріт, машина спинилася. То була "Волга" з шхаматкою — таксі. Тільки на лобовому склі косо застромлена довгаста табличка з написом "Кінозйомочна".
Марусик раптом зблід як полотно. Та Журавель не помітив цього. Вся його увага була зосереджена на машині.
Троє дверцят відчинилися одночасно — як у кіно, коли ловлять злочинців і з машини вискакують детективи. Вийшло четверо: троє чоловіків і одна жінка.
Жінка була вже немолода, але вдягнена, як студентка, — у потертих джинсах, майці з емблемою авторалі і у велосипедній шапочці з довгим козирком.
Височенний з двома фотоапаратами на шиї чолов'яга захоплено сплеснув руками й вигукнув:
— От село! Писанка! Ельдорадо!
— А що я вам казав! Що? — самовдоволено зареготав товстун у білому капелюсі, збитому на потилицю. — Курнатовський сказав — значить, все! Завжди слухайте Курнатовського. На вибір натури без Курнатовського їхати неможливо. А з Курнатовським завжди буде все гаразд!
Третій з чоловіків, худенький, щупленький, у великих темних окулярах, кисло кривився і мовчки крутив носом.
— Гелій Борисович, а вам що — не подобається? — спитала жінка.
— Ммм… — невиразно промурмотів Гелій Борисович.
— Не слухайте його! Цим художникам ніколи не догодиш. Таке село! — Курнатовський скинув догори руки. — Та гарнішого села нема на всій планеті!
— Тож-то й воно! Надто вже гарне. Неприродно, — скривився Гелій Борисович.
— Операторові подобається, режисеру подобається, мені подобається… Це головне. А дивіться, які типажі! Ми ще тут і головного героя знайдемо, — Курнатовський жестом показав на Журавля й Марусика.
І спершу жінка, а за нею й чоловіки попрямували до хлопців.
— Здрастуйте, хлопці! — підкреслено щирим голосом, яким завжди розмовляють городяни з сільськими хлопцями, привіталася жінка.
Чоловіки мовчки кивнули.
Марусик і Журавель чемненько підвелися з колодок. Марусик був у цю мить як з хреста знятий.
— Ми з кіностудії, — сказала жінка. — Я — режисер. Це — головний оператор. Це — художник. А це — директор картини. Знімаємо фільм для дітей. Про пригоди сільських хлопчаків. Шукаємо натуру, тобто село, де б можна було проводити натурні зйомки. І кандидатів на ролі заодно шукаємо. Як тут у вас, є гарні хлопці, жваві, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре? Га?
Хлопці перезирнулися.
— Та що там питати! Оцей, по-моєму, за типажем абсолютно підходить, — Курнатовський кивнув на Марусика. — Точно за сценарієм. Кирпатий, веснянкуватий… Абсолютно.
Тепер уже перезирнулися кіношники.
Довготелесий оператор глянув на Марусика і підняв угору одну брову. Що це мало означати — чи схвалення, чи сумнів — важко було сказати…
Щуплявий художник Гелій Борисович підбадьорливо усміхнувся Марусику — теж невідомо, чи співчуваючи, чи вітаючи його.
Марусик, здавалося, от-от знепритомніє.
— А що? Можна. Спробуємо. Спробуємо, — лагідно промовила режисерша. — Як твоє прізвище, хлопчику? Ім'я, адреса… — Вона вийняла з кишені джинсів блокнота. Директор Курнатовський запобігливо простягнув їй авторучку.
Прізвище, ім'я і адресу Марусика сказав Журавель. У самого Марусика відібрало мову.
…Вже давно розвіялася пилюка після того, як поїхали кіношники, і Бровко вже замовк, заспокоївся, заліз у будку, а Марусик усе ще не міг прийти до тями.
Він важко дихав широко розкритим ротом, наче риба, щойно витягнута з води.
— Ти що? Отетерів від щастя, чи що? Схаменись! — Журавель ляснув його долонею по спині.
Але Марусик не зреагував. Не на жарт наполошений, Журавель ляснув його ще раз — з усієї сили. Марусик поточився, мало не впав, і нарешті вимовив пересохлими губами;
— Жа… жаб'яча лапка…
— Що? — Журавель відчув, як у нього похололо в животі.
— Жаб'яча лапка, — повторив Марусик і перевів на Журавля скляний погляд. — Я ще вчора подумав, чого мені найбільше хотілося б. І вирішив — мабуть, стати кіноартистом. І от, бачиш…
— Тю! — тільки й зміг вимовити Журавель.
Саме тут почулося диркання мотоцикла і до воріт під'їхали Сашко Циган з батьком.
Батько зсадив Сашка біля хлопців, розвернувся і зник за курявою.
Сашко Циган був обвітрений, розчервонілий, радісно збуджений. — Здорові будьте, хлопці! — бадьоро вигукнув він і раптом, пильно глянувши на них, здивовано підняв брови вгору. — Що це ви якісь, наче вас із криниці тільки що витягли? Що трапилося?
І Журавель, збиваючись, почав розповідати, що саме трапилось.
Сашко Циган слухав, і на обличчі його мінялася, як то кажуть, ціла гама переживань: і здивування, і захоплення, і жаль, що його не було в цей час, і, не будемо приховувати, заздрість до Марусика.
На закінчення Журавель поспішив додати:
— Не хвилюйся, ні я, ні ти за сценарієм не підходимо. За сценарієм їм треба веснянкуватого, кирпатого, саме такого, як Марусик.
— Гм… — задумливо гмикнув Сашко. Циган. — Так кажеш, питали, чи є в нас гарні хлопці, жваві, моторні, з характером, щоб і в самодіяльності виступали, і вчилися добре, і взагалі… — Сашко Циган звузив очі. — А про Гришу Пасічного ви не сказали?
Марусик густо почервонів і одвернувся. Журавель розгублено усміхнувся, глянув на Марусика і знизав плечима.
— Ну, ви! Кадри! Я вам скажу!
Гришу Пасічного знало все село. Жодного свята не було, жодного вечора, щоб Гриша не виступав у художній самодіяльності. І як виступав! Такого успіху не мав ніхто. Ні наш гарбузянський соловейко — переможець районної олімпіади доярка Ганна Тертична (колоратурне сопрано), ні баяніст комбайнер Мирон Кандиба, ні акробати-механізатори брати Затягайло (Іван, Павло і Олександр…)
Коли тільки оголошували: "А зараз виступить Гриша Пасічний", — зал уже вибухав оплесками. І цей хлопчина таке виробляв, таке виробляв на сцені — глядачі аж боки рвали, за реготом не чути було половини слів. А слова у виступі Гриші Пасічного мали неабияке значення. Тому що номер його називався "Художнє читання". Він читав гуморески Остапа Вишні, уривки з повісті Івана Микитенка "Гавриїл Кириченко — школяр", оповідання Панаса Висікана та інші смішні речі. Здавалося, на сцені не один кирпатий веснянкуватий п'ятикласник, а цілий театр сатири. То був талант, справжній талант! Як то кажуть — од бога.
— Не згадати Гришу Пасічного — це, знаєте… — презирливо скривився Сашко Циган.
Журавель знову розгублено усміхнувся, глянув на Марусика.
Марусик червонів дедалі більше. Не дивлячись на Цигана, він пробурмотів:
— А де… де його було шукати?.. І взагалі… вони ж поспішали… ті кіношники.
— Не напускай туману в очі! — одрубав Сашко Циган. — Скажи, що сам хотів. Сам випхався. Слави забажалося. Не думав я, що ти такий… Артист!
І тут раптом Марусика прорвало:
— Ти… ти сам, а не я… Ти просто заздриш, що не ти… що не тебе… Звик завжди командувати, бути першим, а тут… Хтось йому, бач, носа втер. Просто заздриш! І все!
Сашко Циган розгублено завмер. Журавель із здивованим переляком позирав на Марусика.
Це був справжній бунт. Уперше в житті Марусик підняв голос проти Сашка Цигана. Та ще й як підняв!
Що це буде зараз?
Сашко Циган зблід, потім почервонів, потім знову зблід.
— Ну… ну… ну й пень… Я заздрю! Йому! Ха! Та… та хай тобі жаби в болоті заздрять! Та я… та я після цього й знати тебе не хочу! Все! Ти мені більше не друг! Щоб і стежку забув до мене!
Він круто повернувся й пішов геть.
Журавель якусь мить розпачливо дивився йому вслід, потім обернувся до Марусика:
— Нащо ти так?
— А чого ж він? Чого? Завжди… Завжди давить… Йому все можна, а іншим нічого. Набридло! Набридло! Проживу й без нього! Що я йому — горох при дорозі: хто йде, той скубне. Я теж людина. А ти… біжи за ним, як тобі його жаль! — І Марусик теж повернувсь і теж пішов геть. Тільки в інший бік.
Журавель стояв і отетеріло крутив головою то на Сашка Цигана, то на Марусика.
Отак несподівано, неждано-негадано, ні сіло ні впало побили горшки хлопці.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
в якому ви дізнаєтесь про пригоду на річці Голубеньці і про те, що відбулося потім і чим закінчилася наша незвичайна пригода
Ця новина, дорогі друзі, вразила мене, можна сказати, у самісіньке серце.