— Ви, здається, хочете щось сказати!.. Ну, кажіть, кажіть!
— Хай вам ваш Бровко скаже! Я такого говорити не вмію…
Вони вже не говорили, а кричали.
Бровко, почувши, що хазяїн підвищив голос, і собі люто загавкав на Семена Семеновича.
Бамбури принишкли.
Ще вчора гаряче вітали вони сусідів з виграшем і співали "Розпрягайте, хлопці, коні…", а зараз, почувши сварку, вже стиха хихикали.
І не подумайте, будь ласка, що у нас на Бамбурах живуть люди погані, недоброзичливі. Ні! Усі гарні люди. Тільки ви ж знаєте, як розвинене в нашого народу почуття гумору. І це почуття ну просто примушувало у даний момент хихикати. Не можна було втриматися.
Хлопці саме сиділи у Цигановому садку і їли яблука.
Хвилину тому вони жваво обговорювали маршрут першої подорожі на власному "Запорожці". Сашко Циган наполягав на південному варіанті: Херсон — Одеса — Крим. Марусик схилявся до західного: Львів — Ужгород — Закарпаття. А Журавель одстоював східний: Урал — БАМ — Владивосток.
Тепер вони примовкли і, затамувавши подих, слухали батьків.
Слухали, опустивши очі, не наважуючись глянути один на одного.
Марусик зітхнув і поклав надкушене яблуко на траву.
Журавель повагався і теж поклав, хоч то вже був недогризок, а не яблуко.
Сашко Циган густо почервонів і закусив губу.
У пригніченому мовчанні вислухали вони всю розмову до кінця.
— Ну, я піду, — не підводячи очей, тихо сказав Марусик.
— І я… — зітхнув Журавель.
Сашко Циган мовчки одвернувся.
У Семена Семеновича були білі очі й темні плями на обличчі.
— Щоб… щоб… щоб ти більше не смів водитися з тим Циганчуком! Чуєш! — затинаючись вигукнув він, побачивши сина.
У Марусика дрібно затремтіло підборіддя, він хотів щось сказати, але не зміг, захлинувся і голосно заплакав.
— От-от! Тільки й вмієш рюмсати! — як чайник, кипів Семен Семенович. — Кожен може тебе обдурити. Ніколи, ніколи з тебе нічого не вийде! Нічого в житті ти не досягнеш. Нічого ніколи не матимеш. Проживеш, як той горох при дорозі. Хто не йде, той скубне.
Довго ще вивергався, мов вулкан, Семен Семенович, доки мати Марія Омелянівна не зупинила його.
— Досить уже! Досить! Доведеш його до того, що він заїкатися почне.
Зовсім інша картина спостерігалась у хаті Непорожніх. Там наступальний бій почав син.
— Мені… мені… мені соромно! — закричав він, вбігаючи в хату.
— Овва! — спокійно підвів голову батько і примружив одне око. — Що таке? Чого це ти раптом засоромився? Ич, який сором'язливий став!
— Нащо… нащо ви так балакали з Семеном Семеновичем? Хіба можна?..
— А як мені було з ним балакати, коли він…
— Треба було віддати йому того білета! Віддати! Справді, в Марусика було більше грошей… І однак це наша спільна машина… Спільна! Усіх трьох.
— Ти диви! — обернувся батько до дружини. — Наше козеня стає дибки. Мабуть, хоче, щоб я йому добрих бебехів дав, — і вмить перемінився в лиці, гримнув на сина — Ану цить! Воно мені… воно мене ще вчитиме!.. Ану!
І…
Подальшу розмову батька з сином переповідати не будемо, щоб не травмувати вразливих читачів.
Скажемо тільки, що після тієї розмови, лежачи на горищі й тихо схлипуючи, хлопець думав: "Ні! Нема правди на світі! Нема!.. І нащо я бажав, нащо я вигравав ту машину? Щоб тільки вважалось, ніби вона наша, а насправді батько не дозволить і пальцем приторкнутися, як до мотоцикла. "Почекайте, поки виростете, поки права одержите. Тоді кататиметесь скільки влізе". Спасибі вам у шапочку! Ні! Не хочу!"
Ех, яка ж то страшна мука, коли ти бачиш, коли ти відчуваєш, що батьки твої щось не так роблять, що вони не праві!..
І яка ж то безвихідь!
Батьків же не поміняєш. Батьки ж даються людині раз і на все життя.
З самого народження вони для тебе… Вони для тебе — найрозумніші, найдобріші, найсправедливіші з людей земних.
І раптом…
Якби ті батьки знали! Якби вони тільки знали! Так ні! Вважають, що вони непогрішимі. Не доведеш їм, не переконаєш.
Ти не можеш бути правий, бо ти дитина!
Ех, які ж вони дорослі, ті батьки! Які вони безнадійно дорослі!
Отак у муках і переживаннях і заснув Сашко Циган…
І не чув він, звичайно, лежачи на горищі, як у своїй кімнаті кректали й бубоніли його батьки.
— Ну… ну, скажи, га? Хіба я не правий?! Ну…
— Ага…
— Я тобі чесно кажу, я ж хотів… хотів… Ото, думав, покурю і піду до нього. Чесне слово!.. Піду й скажу: "Сусіде, — скажу, — а сідаймо, сусіде, на мотоцикла та їдьмо у район. Здамо білета на ваше прізвище. Ви ж, сусіде, бухгалтер, освічена людина, справу маєте з фінансами, хай буде на вас записано, поки хлопці не підростуть…" Чесне слово, отак думав… А він… Ех!.. Прийшов і — наче я собі!.. Ну!
— Не хвилюйся, Павлушо, годі. Знову до ранку не спатимеш…
— Я не хвилююсь, але… Отуто… — Павло Максимович гупнув себе важезним кулаком у груди, аж у матраці дзенькнула пружина. — Отуто… наче хто мені ножа встромив і повертає, повертає… Запідозрити мене, що я… собі!.. Ну!
У матраці знову жалібно дзенькнула пружина.
І, немов луною прокотившись через два садки й два городи, дзенькнула їй у відповідь пружина в тахті сусідської хати. Там теж не спали.
— Стільки років жили душа в душу! Стільки років! — драматично шепотів Семен Семенович.
— Ех-хе-хе! — зітхала Марія Омелянівна.
— І я завжди… Ти ж пам'ятаєш, як я… І на правлінні, і… А він…
— Ех-хе-хе! — знову зітхнула Марія Омелянівна.
— І що ж я — собі, чи що?!. Я ж хотів якнайкраще… по-
людськи хотів. Хотів зареєструвати. Оформити офіційно, щоб… він же в цьому не тямить… щоб нотаріально записано було… в документах… що машина, мовляв, належить усім трьом. І до повноліття поставити на консервацію… А він… От!..
— Та не кури, Сенчику! Ти ж кинув. Серце знову болітиме. Я тебе прошу. Не кури.
— Та обидно ж! Обидно! — вдарив себе в груди Семен Семенович. — Наче я собі!.. Ну!..
І дзенькнула пружина в тахті, покотилася луна через два садки й два городи. І забриніла тонким звуком у пружині ліжка Циганових батьків.
Ну й складні ж ті дорослі! Ну й складні ж вони люди. Нічого іноді не зрозумієш.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому наші герої задумують і здійснюють рішучу операцію. "На! Тепер ти загадуй…"
Заснув Сашко Циган і… одразу ж прокинувся. Наче й не спав зовсім.
Сонечко, як завжди, усміхалося з неба. Весело щебетало на деревах птаство. Рохкала у хліві льоха. Життя було прекрасне.
Але хлопець умить згадав учорашні події, і світ затьмарився для нього, як у найлютішу негоду.
"Ні! Так далі жити не можна!" — подумав він, і раптова рішучість охопила його.
Він швидко зліз з горища і, навіть не снідаючи, подався до Марусика.
Марусик іще спав. Уві сні обличчя його було печальне і скорботне.
— Альо! — торкнув його за плече Сашко Циган.
— Га? — перелякано розплющив очі Марусик.
— Вставай! Годі спати. Треба вирішити, як нам жити далі.
— Що? — не второпав спросоння Марусик.
— Ти як хочеш, а я думаю втекти з дому, — важко зітхнув Сашко Циган.
— Як?!
— Звичайно. Втечу та й усе. Хай собі їздять на тій машині скільки влізе. У мене вчора з батьком… розмова була.
— І в мене, — зітхнув Марусик.
— Нецікаво мені стало дома. Розумієш? Нецікаво.
— А куди ж тікатимеш?
— Не знаю ще…
— Слухай, — несподівано збадьорився Марусик. — Надовго втекти, звичайно, важко. Все одно міліція знайде й поверне. А от на кілька днів, щоб провчити їх, — це можна. Тоді й я з тобою. Га?
— Давай! Хоч на кілька днів… — Сашко Циган навіть повеселішав. Відверто кажучи, він і сам не уявляв, як він утече.
— Ну, а куди тікатимемо, як ти думаєш? — спитав Марусик. Він звик, що ідеї виходять від Сашка Цигана.
— Ну… я думаю… — Сашко Циган насупив брови, що мало означати задуму, — я думаю… краще за все… у ліс.
— У ліс? — скривився Марусик.
— А що? У македонському курені сховаємось.
— А їстимемо що?
— Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…
— Гриби-и… — знову скривився Марусик. — Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…
— Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі. Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний. Навіть навпаки. Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…
— Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.
…Журавель порався біля скособочених дверей повітки, які він так і не полагодив ні позавчора, ні вчора. Тому так рано і встав.
Побачивши друзів, він здригнувся, дуже вже рішучий вигляд вони мали. А коли друзі виклали йому суть справи, Журавель сумно зітхнув.
— А я? Мене, значить, кидаєте?
— А тобі тікати нічого. В тебе нема причин. Та й їсти нам носитимеш, — сказав Сашко Циган. — І тобі ж треба… ондо повітку… і дрова, і воду…
Журавель ще раз зітхнув, але сперечатися не став. Не вмів він сперечатися.
Македонський курінь хлопці виявили торік зовсім випадково, коли ходили по гриби. Він стояв на краю западини серед густих кущів і був майже непомітний. Сплетений з міцних гілок, укритий товстим шаром почорнілого злежалого листя, він, здавалось, стояв тут цілу вічність.
— Ого! — виглянув Журавель. — У ньому, мабуть, ще Александр Македонський жив.
Він саме тоді читав книжку про Александра Македонського.
Так і прозвали вони його — македонський курінь. І якось, коли їх застала в лісі гроза, вони ховалися в курені від дощу. Було затишно, пахло грибами, прілим листям і глицею. Десь угорі шамотів у кронах дерев дощ, блискало і гриміло, але в курінь не потрапляла жодна краплина.
Довго потім хлопці з приємністю згадували македонський курінь.
Його побудували, мабуть, туристи-грибники, що частенько навідували на машинах наш Губанівський ліс.
Найкоротший шлях до македонського куреня пролягає повз Бакай. Та хлопці, не змовляючись, звернули вбік і дали доброго гака, обминаючи озеро. Хай йому грець! Ніхто його, звичайно, не боїться, але просто неприємно дивитися на нього. А для чого, питається, робити те, що неприємно?!
Як завжди у переломні вирішальні моменти життя, настрій був тривожно-урочистий. Не хотілося ні говорити, ні слухати.
Йшли мовчки.
Сашко Циган і Марусик несли по великій торбі з харчами. Журавель ніс дві ковдри.
У лісі тихо було, хоч мак сій. Наче ліс разом з ними переживав урочистість моменту.
Вони ледве розшукали курінь. Двічі проходили повз нього і повертали потім назад. Десь має бути отут, а не видно…
— Не знайдуть, — впевнено сказав Сашко Циган.