Біля великої води

Анатолій Шиян

Сторінка 2 з 2

Тут уже не така бистрина. Бакенщик Семен несподівано кладе весла, подає Асі кульочок з виноградом.

— Це ота жінка, що гукала мене па пристані, дала для вас. "Почастуй,— каже,— дівчину, вона нетутешня. Хай їсть на здоров'я!"— і, передавши гостинець, знову взя"вся за весла.

— Спасибі їй... Спасибі!

Тримаючи в руках кульочок з учнівського зошита, Ася глянула на пустинний берег, де вже не видно було жінки, а тільки самотньо блимав вогник ліхтаря, і зворушливе, незнане досі тепло огорнуло їй серце, розвіяло недавнє почуття самотності й тривоги.

— Я навіть не попрощалася з нею, не подякувала... Хвилювалась дуже.

— Це нічого... Ще, може, зустрінетесь. А чого ж, зустрінетесь.

Ася дивиться на бакенщика. Він вже немолодий, але ще дужий чоловік. їй хочеться зробити йому хоч маленьку приємність, і, вибравши найкраще гроно, вона говорить:

— Поділимось.

— Спасибі. Я маю свій... Щодня його пробую. Навіть уже надокучив. Самі їжте. На здоров'я! — припрошує він, мов батько, і руки його напружуються, а ясеневі весла ритмічно падають у темну воду.— Десь і моя поїхала цієї осені... На Закарпаття,— говорить бакенщик, ніжно оглядаючи дівчину.— Скінчила інститут і поїхала. Теж така молоденька, як ви. Ольгою звати. На вчительку вивчилась. Призначили у той край, а ми вже з старою тут, біля великої води.

Він замовк. Мовчала й Ася, сповнена ніжних почуттів до незнайомих їй, але близьких, простих людей, які в цю осінню ніч зустріли її, мов рідну дочку. Стало хороше і спокійно на душі.

Все тихше хлюпотіли хвилі. Все ближче і яскравіше світилися вогні невеликого міста, де доведеться їй жити і працювати.

1953

1 2