Мій найдорожчий скарб взяла на кілька днів поносити і загубила. О прокляття! Що ж я робитиму тепер без чарівного персня? Він силу давав моїм чарам, скликав вітри і грози. Як могла ти з таким перснем у воду лізти?
Зміючка. Забула скинути... Змилуйтесь, бабусю.
Яга (спинилась). Щастя твоє, що я сьогодні іменинниця. Тяжка твоя провина, та я прощаю...
Зміючка (обіймає Ягу). Яка ви добра! Яке серце у вас незлобиве й великодушне...
Яга. Слів таких не люблю. Розчулюєш мене. Для чого? (Озирнулася навколо). Не бачу Забудька. Зник кудись Незнайко. Нероби! Гультяї! Дарма лише їх годую, а користі від них не маю.
Зміючка. Бабусю, а коли ж ми для Телесика придумаємо кару?
Я г а. Я вже придумала сама. Зміючка. Яка ж то має кара йому бути?
Яга. Скажу пізніш. А поки що нехай прикутий ланцюгами так і стоїть біля крутої скелі. У Кирила ти була? Зміючка. Була. Обіцяв скоро прибути.
Входять Забудько і Незнайко. У Забудька лантух за плечима, у Незнайка кошик у руках.
Чи все зробили, що я вам загадала? Незнайко. Не знаю.
Зміючка (до Незнайка). Показуй свій кошик. (Зазирає). А де ж пшоно? Я ж веліла принести та зварити кашу. Забудько. А ми його роздали. Яга. Кому?
Забудько. Горобцям. Ми вийшли, а по дорозі стрибають горобчики: "Цвірінь! Цвірінь!" То ж вони просять: "Покинь! Покинь!"
Яга. І ви кинули пшоно горобцям? Забудько. Кинули. Незнайко. Не знаю. Зміючка. А м'яса на борщ взяли? Незнайко. Не знаю. Яга (грізно). Як то не знаєш? Забудько. Взяли. М'яса взяли. Зміючка. Де ж воно?
Забудько. Кинули собакам, щоб вони на нас не гавкали.
Яга. Лиха година мені з отакими робітниками. Чи вас голодом морити, чи вас у річці втопити, несусвітніх дурнів. Чи справді ви дурні, чи тільки удаєте з себе...
Незнайко. Не знаю.
Забудько. Дурні... Ми, бабо, з ним несусвітні дурні! Зміючка. Ти б же покришив на шматочки, а я б юшки зварила.
Забудько. Добре, ми покришимо. Яга. Зміючко, зайди на хвилинку до хати.
Виходять.
Незнайко (стежить за другом, який витягає з лантуха свиту). А це що?
Забудько. Хіба не бачиш? Свита.
Незнайко. Та й що гадаєш з нею робити?
Забудько. Кришитиму її зараз. Нехай думає Яга, що ми справді з тобою дурники, за нами не так пильно стежитимуть, і ми звідси втечемо.
Незнайко. Тоді криши.
Розстеляють свитку, починають її удвох шматувати. З'являється Зміючка,
Зміючка (здивовано). Що ви робите? Забудько. Кришимо. Зміючка. От дурні! Та хіба ж це м'ясо? Забудько. А ти ж казала кришити.
Зміючка. Бабусину свиту? Вона ж як дізнається — повбиває вас зразу. (Вирвала з рук у них рештки свити, оглядає її. Свита куца, кумедна). Ви б же повісили її на жердку.
Забудько. Я забув.
Незнайко. Я не знаю.
Зміючка. А що ж ви мені принесли на полудник? Незнайко. Не знаю.
Забудько. Тобі? (Виймає віхоть сіна, дає Зміючці). Ось твій полудник. їж!
Зміючка. Ой дурню, дурню! Та чи ж люди їдять сіно? Це худобі давав би.
Забудько. Хіба не забудеш тут, кому що давати.
Зміючка. Я просила вас принести макітру з варениками.
Забудько } (разому Принесли. Незнайко)^ ' у Зміючка. То давайте ж.
Забудько (витягає з лантуха макітру, а в макітрі... кошеня). На, їж!
Зміючка. Ой дурні! Несусвітні дурні! І де ви вродилися отакі?
Незнайко. Не знаю. (Викидає кошеня за хату).
Зміючка. Візьміть пилку та спиляйте сухого дуба, наколіть дров і нікуди не відлучайтеся, доки я вас не покличу. Ідіть робіть, що вам загадую.
Забудько. Хлопці ми підневільні... Ходім, Незнайко!
Незнайко. Ходім, Забудько.
Виходять.
Зміючка. Дізнається Баба Яга, що свиту її пошматовано,— ще й мені перепаде... Краще заховаю її кудись. (Ховає свиту).
Входить Яга.
Яга. А що, прийшов уже наймит Кирило? Зміючка. Іде. Ось він іде.
Входить Кирило.
К и р и л о. Ви кликали мене, Бабо Яго?
Яга. Кликала. Хочу нову роботу тобі загадати.
Кирило. Слухаю.
Яга. Піди у стадо, забий сто пар волів, вичинь шкіри, буду я з них майструвати корабель.
Кирило. Та хіба ж із шкір майструють кораблі? На корабель потрібна деревина.
Яга. Без тебе знаю. Я хочу на дно морське опуститися, щоб знайти чарівний перстень. Вибери сто пар волів найкращих.
Кирило. Добре. А м'ясо куди дівати?
Яга. Що сама з'їм, а що моїм друзям роздам, Вовкам-сі-романцям. Бистрих Яструбів нагЬдую, Лисицю-сестрицю почастую, ще і в діжках засолю.
Чути гавкання собак.
Що там за гість?
Зміючка. Дівчина... Якась дівчина йде сюди.
З'являється Орися.
Кирило. Доню моя... Орисю!
Орися. Тату! Яка я рада! Ой, яка ж я рада, що розшукала вас.
Кирило. Як же ти потрапила сюди? Хто тебе провів?
Орися. Дівчина мені зустрілася в лісі. Я запитала у неї дорогу до хати Баби Яги.
Яга. Де моя хата, того ніхто не знає, крім моїх друзів вірних. Ти говориш неправду.
Орися. Ні, я кажу правду. Снігуронькою мені та дівчина назвалася. Така люб'язна, добра. Оце ж вона і привела мене сюди.
Кирило. Щось трапилося вдома?
Орися. Татусю, ви, певно, пам'ятаєте той день, коли у селі, біля річки, я пізнала ту дівчину, що мене осліпила. Я довіку той голос не забуду. Прикинулась тоді вона подорожньою, попросила води напитися...
Кирило. Не доберу, для чого ти мені це все розповідаєш?
Орися. А для того, що вона мені у відра кинула страшної отрути, бо коли я полила водою квіти, на третій день вони стали чорні, мов земля, а на четвертий згоріла наша хата.
Кирило (здивовано). Хата!.. Наша хата...
Зміючка (торжествуючи). Я так і знала, що згорить.
Орися (здригнулася). Що чую я? Татусю... Той самий голос.
Кирило. Доню, ти, певне, обізналась.
Орися (гаряче). Ні, тату, ні... Не обізналась. Це вона, вона мені у лісі... Вона у відра кинула.отрути.
Кирило. Скажи, Зміючко, дочка моя... говорить правду? Не крийся.
Зміючка (визивно). А я й не криюсь. Росою з квітки сліпоти я бризнула їй в очі.
Кирило (гнівний кидається на Зміючку). Уб'ю!
Яга (схопила кулак наймита). Спинися і слухай, що говоритиму. Нікому я не дам скривдити онуку.
Орися. Таточку... Не займайте її. Ходіть звідси. Тут недобрі люди живуть. Я їх боюся, боюсь! Таточку, де ви?
Кирило. Я тут, біля тебе, доню. (До Яги). Ти, Бабо Яго, знала, що твоя онука вчинила такий жорстокий злочин над моєю дочкою?
Яга. Знала.
Кирило. І, знаючи, взяла мене до себе в найми? Робив два роки чесно, сумлінно, робив на моїх лютих, смертельних ворогів...
Яга. Опам'ятайся, наймите! З ким розмовляєш так?
Кирило. Дочку... Єдину мою радість... Єдину втіху затемнили, а я, одурений батько, пішов робити наймитом, надіявся, вірив, що доньці моїй буде повернено зір.
Яга. На дні синього моря росте така квітка чарівна, що на своїх пелюстках променистих цілющу росу має. Та хіба ж можна ту квітку дістати? Подумай сам.
Кирило. Значить, нема надії?
Яга. Нема. Довіку їй бути сліпою!
Орися. Довіку...
Кирило. Що ж, і з сліпою донечкою ми якось проживемо на світі. Але ти, Бабо Яга — костяна нога, запам'ятай: два роки я робив у тебе, і жодної копійки ти не сплатила за мою важку працю. Прощаю тобі навіть це, але не можу я простити...
Яга (люто кричить). Досить! Терпець мені увірвався! Ти розгнівив мене, і я тобі скажу: тільки з моєї волі можна вийти звідціля, бо той, хто потрапить у мої володіння,— назад уже не повертається.
Орися. Тату! Таточку, де ви? Боюсь...
Кирило. Ні, Бабо Яго, по-твоєму не буде! (Кидається на неї, починається бійка).
Орися. Тату! Татусю...
Зміючка (схоплює Орисю, б'є її дубцем по руках). Сиди. Сиди отут на місці.
Яга (переможно). Ну, ось і впоралась з тобою, Кожум'яко. А щоб надалі ти мені коривсь...
Кирило. Не діждеш... Не коритимусь!
Яга. Примушу!
Орися. Тату... Боюсь... Боюся... Де ви? Яга. До темниці відвести їх. Три дні їм не давати ані хліба, ані води!
Зміючка (бере меч). Забирай свою дочку, й ходімо! (Ви* водить їх).
Яга (глянула на сонце). Пора вже й гостям прибувати. Загавкали собаки.
Хто ж це буде моїм першим гостем? (Розглядає). Ведмідь...
Входить Ведмідь.
Ведмідь. Ну, ось і прибув я. Здрастуй! Вітаю! Яга. Друже мій дорогий, рада тебе бачити в себе. Ведмідь. Скільки вже разів на віку твоїм ранкова зоря займалася?
Яга. Так багато, що й не злічити. Ведмідь. Сто літ маєш? Яга. Дев'яносто дев'ять.
Ведмідь. З вигляду ще міцна. Житимеш довго.
Собаки спочатку гавкають, потім боязко виють. Входить Зміючка.
Ростеш?
Зміючка. Росту. Ведмідь. Ну, рости.
Яга. І кого це мої пси так злякалися? Ану глянь, Зміючко, в тебе очі молодші.
Зміючка. Прибули Вовки-сіроманці, а разом з ними й Лисиця-сестриця.
Яга. Добре.
Зміючка. Бачу ще Яструбів... Он вони з-за лісу на стежку сіли...
З'являються гості.
Вовки (завиваюча). Ми вовки. Гау! Гау! Гау! Довгого життя на многі літа бажаємо. Гау! Гау! Гау!
Яга. Спасибі вам, друзі мої вірні, гості любі. Сідайте!
Вовки всідаються.
Лисиця. Я так поспішала, так поспішала, щоб тебе, моя сестрице, привітати. (Цілує Ягу). Ти ще така молода, гарна собою. І постать у тебе струнка, і очі сяють, мов зорі в небі. Як хотіла б я в твої літа хоч трішечки бути схожою на тебе.
Яга. Спасибі тобі, Лисице-сестрице, на добрім слові. Твою приязнь ціную, шаную твій розум, дружбою з тобою перед усіма горджусь.
Яструби (говорять швидко, рубано, махаючи крильми). Ми покрили відстань не малу, вітаємо тебе, Баба Яга — костяна нога. Сто літ тобі жить! Сто літ тобі їсти й пить! І горя не знати, і нас, Яструбів, не забувати!
Яга. Не забуду вас, дорогенькі Яструби, не забуду. Ще немає моєї куми Сови-нічниці, але вона обіцяла прибути, як місяць зійде.
Входять Забудько і Незнайко, витирають спітнілі обличчя.
Забудько. Ну, все. Роботу скінчили. Можна йти відпочивать?
Помітили гостей, сміливо їх розглядають.
Ведмідь. Оце і є ті молодці, що ти мені, Яга, про них розповідала? Хто ж із них Івасик-Телесик?
Яга. Телесик стоїть біля скелі, прикутий ланцюгами. (До Зміючки). Піди скажи, хай розкують ланцюги і приведуть його сюди. Я вам, любі мої гості, покажу хлопця, що ні в чому не схотів мені коритися.
Зміючка. Все буде зроблено, бабусю, як ви звеліли. (Виходить).
Забудько. А нам теж можна йти?
Яга. Заждіть. Я, любі мої гості, хочу вас потішити сьогодні. Ось гляньте на них. Це в мене дурники. Ось ти, Незнайко, скажи: чим коней годують?
Незнайко. Не знаю.
Яга (до Забудька). Що скажеш ти, Забудько? Забудько. Коней? Чим годують коней? Та сметаною.
Загальний сміх. Із-за лісу підводиться місяць. Гавкають собаки.
Яга.