Колись я лежав хворий, а мати сиділа біля мене і гладила волосся отак, як оце ти зараз... без слів... Гладила й плакала... Не знаю, чим я хворів тоді, але її руку пам'ятаю добре — теплу, ніжну... І пам'ятаю ще сльози...
— А батька?.. Батька теж пам'ятаєш?
— Як уві сні. Знаю, що ходив у Таврію на заробітки. Якось з дому вирушив ранньою весною і не повернувся... Пригадую хату-завалюшку. Надворі осінь... Дощ січе у маленькі віконця... А їх заходить троє... батькових товаришів. Один з них і каже моїй матері: "Так що, Олено, чоловіка не жди... Поховали ми його в Таврії". Сказав і стоїть, не сідає... А мати руку підвела, щось хотіла чи спитати, чи сказати, і впала непритомною... Хворіла довго. Пам'ятаю, як її ховали. А потім я пішов у світ... Худобу пас па хуторах, наймався до куркулів, як і мій батько. Чимало горя зазнав... Ну, мені пощастило. Я тобі ще ніколи, Мар'яно, про це не розповідав.
— То розкажи, Максиме, розкажи...— Мар'яна дивилась на нього сяючими очима, в яких відбилась її душа, сповнена вірної й самовідданої любові.
Тихо пропливали у вишині хмарини. Тихо шумів ліс. Максим дивився в ту високу, згасаючу небесну голубінь, і в його уяві до дрібниць поставало дитинство, проведене у степовому краю.
— Це було восени,— почав Максим свою розповідь.— Встав я рано. На траві лежала холодна паморозь, а я босий. Дала мені тітка, у якої я наймався у строк, окраєць хліба, кілька варених картоплин та пучку солі. Погнав я худобу на пашу. Сонце підвелось, але не стало мені від того тепліше, бо вітер проймав до кісток, а я все дивився, все виглядав батька... Не вірилось тоді, що його вже немає на світі. Ото йде степовим шляхом подорожній, а я приглядаюся: "Може, батько?" Або з'являться на шляху воли сиві, круторогі... У гарбі якийсь дядько лежить, а я дивлюсь на нього та думаю: "Може, то мій батько?"
І ось одного разу зупиняється біля мене вчитель. Я його знав. Мені про нього хлопчики розповідали, ті, що ходили до школи. Зупиняється він, жалісливо дивиться на мене. "А чий же ти, хлопчику, будеш?" — "Гаврилів",— кажу. "А якого ж це ти Гаврила, хлопче?" Розказав тоді я йому, що я нетутешній, що прийшов я до Таврії, бо тут десь робив наймитом мій батько та помер, і мати померла, а я, сирота-пастух, наймаюся у строк до людей.
Учитель вислухав мене, вийняв з кишені яблуко, червоне-червоне... "Бери, хлопчику,— потім спитав: — Ти до школи ходив?" — "Ні,— кажу,— не ходив, бо ні в чому. А букви я знаю. Мені хлопці показували буквар. Я від них навчився трохи читати й писати".— "Молодець,— похвалив мене вчитель, а тоді знову запитує: — Ти знаєш, де школа міститься?" — "Знаю",— кажу. "То приходь до мене, я тобі чоботи подарую".
— І ти пішов, Максиме?
— Пішов, але вже після покрови, коли випав сніг, бо раніше не можна... Треба було пасти худобу... Ніколи не забуду Іллю Павловича Красавіна. І не забуду того дня, коли взяв він мене за руку, ввів у клас і сказав: "Ну, Максиме, ставай на стежку, яка виведе тебе до світлого життя". Не розумів я тоді, про що мріяв Ілля Павлович. Була у нього замолоду дружина... Потім вона померла... Не одружувався більше. Ото я в нього замість сина й ріс.
— А що ж він," ніяких родичів більше не мав?
— Ні, мав. Був у нього ще брат — металіст. Працював токарем на путіловському заводі в Петербурзі. Петро Павлович на ймення. Якось приїхав він до брата в гості, побачив мене, дізнався, хто я такий, і каже: "Хочеш, хлопче, то поїдемо разом зі мною до міста. Житимеш у мене. На завод тебе влаштую, будеш колись і ти металістом".
Здружилися ми з ним. Ото влітку встанемо вранці, вже він мене й гукає: "Максиме, рибу підемо ловити?" А я знав на Дніпрі такі місця, де можна брати на живця судаків, і щук, і окунів. Ото як підемо разом, отакенні в'язки риби приносимо. Він сам любив її смажити.
Багато цікавого розповідав мені Петро Павлович про Петербург, про життя робітників. Ну, не думав я тоді, що доля мене зведе з ним знову і я теж побуваю в Петербурзі.
— Щось трапилось з учителем?..—І в очах Мар'яни засвітився жаль до незнаного, але рідного Іллі Павловича, що її коханого Максима прийняв до себе в тяжкі дні сирітського дитинства.— Говори, Максиме, говори...
— Погостював брат та й поїхав. Знову лишились ми самі. Минуло літо... Опадало листя. Якось сіли ми снідати. Бачу, Ілля Павлович поклав ложку, схопився за груди. "Що?" — питаю. "Серце..." Одлягло трохи. Стало йому краще. Обійняв він тоді мене та й каже: "Почуваю — не жити мені... Помру скоро". А я його слухаю, і страшно мені стає від тих слів. "От що, Максиме, коли зі мною щось трапиться, так ти до мого брата Петра... Він хороша людина... Він допоможе... Гроші на дорогу тобі дам". Показав, де гроші лежать, наче відчував свою смерть. А тоді на урок пішов. Я йому не радив іти, а він пішов... І там трапився з ним новий приступ... Упав і не підвівся більше... розрив серця...
Поховали ми його. До школи прибув новий учитель з родиною. Я спочатку ночував у товаришів, а потім вирішив податися до Петербурга... Довго розшукував Петра Павловича... Ну, знайшов. Прийняв він мене добре. Особливо жаліслива в нього дружина, теж робітниця — ткаля. Така сердечна жінка, росіянка. Доглядала вона мене, як рідна мати, хоч жили вони бідно, дуже бідно...
Поступив я згодом на завод. Учив мене сам Петро Павлович, допомагав мені, і став я через кілька років токарем. Там же познайомився з робітниками, які читали таємно революційну літературу, газети й журнали.
Ти б тільки глянула, по яких підвалах туляться робітничі сім'ї. Ото, бува, зайдеш до когось із них, і серце стискається від жалю. В приміщенні вогко, темно, тіснота... Сонце у такі підвали не зазирає ні влітку, ні взимку.
Російські робітники!..
Які це, Мар'яно, хороші, добрі люди. Яка красива й світла у них душа! Подружив я з ними, полюбив їх, діяв з ними заодно, добре знаю їхній настрій, їхні думки і скажу: недовго вже залишилося ждати. Підійметься робітничий клас на битву проти своїх гнобителів, а трудове селянство йому підсобить. Коли ці дві сили з'єднаються та вдарять разом, то рушиться і царський престол, і капіталізм. Це буде така сила, Мар'яно, що змете з свого шляху всіх тиранів і гнобителів. Народ сам керуватиме державою. Не буде тоді ні царських міністрів, ні жандармів, ні поміщиків. Всі багатства країни належатимуть тим, хто працює. Земля, заводи, отакі ліси, як цей,— всім володітиме народ. Життя, Мар'яно, стане вільним, багатим, красивим. Та й сама людина стане красивою. Трудовий народ побудує для себе світлі будинки, а може, й палаци, де буде повно сонця й тепла. І побудує нові школи, лікарні... Прикрасить рідну батьківщину садами й лісами...
— Як хороше ти говориш, Максиме. Та це все схоже на казку. Хіба ж поміщики погодяться віддати свою землю? Вони покличуть стражників чи солдатів, як у п'ятому році, і катуватимуть людей, убиватимуть їх...
— Правда, катували, вбивали... Та вже такого не буде, як було. Не буде, Мар'яно! Робітники багато чого навчилися у п'ятому році і тепер знають, що з царизмом треба битися як з найлютішим ворогом. На постріл відповідати пострілом, на удар — ще більшим ударом!
— Ой Максиме, які ти слова говориш. Ще хтось підслухає.
— А хто ж тут підслухає? Хіба оця липа, що шумить над нами? — і він, посміхнувшись, взяв її руку в свою.— Мар'яно, голубонько ти моя! Хіба ж є в світі сила, що могла б перемогти повсталий народ? Адже це відважні, хоробрі й безстрашні люди! Цих людей поведе на битву партія більшовиків. Тобі вже я розповідав, що це за люди. Будуть бої, тяжкі бої, але все одно переможе народ. Вільні люди житимуть на вільній землі. А там, де воля,— там щастя!
— Щастя!..— промовила вона мрійливо.
— Та хай тільки партія клич подасть,— підійметься одразу і стане до бою могутній пролетаріат Росії, а за ним і трудове селянство. Я по собі знаю. Робітники для мене, мов брати рідні... Я разом з путіловцями бастував... За це мене вислано з Петербурга... як забастовщика. Ну, я не скорився і не скорюся ніколи в світі ворогам. Доки живий — скрізь боротимуся з ними, допомагатиму партії, бо вірю: прийде той день, Мар'яно, коли над Росією зійде ясна зоря волі, і тоді підемо ми разом з тобою новою світлою дорогою у світле життя. Хочеш, Мар'яно, йти зі мною, боротися, допомагати більшовикам... Хочеш?
Вона дивилася в його очі, слухала слова, що вабили й кликали на боротьбу за щастя народу... І хіба могла Мар'яна не піти за ним, за своїм коханим, що розкривав перед нею все більше й глибше свою душу, ділився своїми мріями, змальовував майбутнє, і воно поставало в уяві Мар'яни світлим і прекрасним, як ранкова зоря.
— Піду за тобою... Піду хоч на край світу,— вимовляє Мар'яна, і очі в неї так само сяють, як сяють вони в нього.— Піду й робитиму все, що треба... робитиму разом з тобою... милий мій!
Поблизу дзвінко хльоснув батіг пастушка. З кущів підліска вийшла корова, за нею друга, потім ще три одразу. Вони припали до озерної води. Слідом за ними вийшов хлопчик у полотняних штанях, чомусь засуканих до колін. Він почекав, доки корови напилися води, а тоді дзвінким голосом закричав:
— Ану, виходь! — і лунко ляснув в його руці батіг.— Куди, Ряба? Куди повертаєш?
Ремінний кінчик дістав Рябу, завернувши її куди слід.
— Колись і я випасав корів. Набігаєшся за ними часом так, що потім ніг не відчуваєш.
Корови і хлопчик-пастушок зникли в кущах. Сміючись, пробігли стежкою молоді черниці, а через кілька секунд на горбі з'явилось двоє парубків і, не помічаючи Максима й Мар'яни, стали радитися між собою:
— Куди ж вони втекли? Я знаю їх. Це послушниці з монастиря. Одну з них звати Іліодора, оту біляву, а чорняву — Валентиною. Вони тут часто гриби збирають. Майнемо через горб. Ми їх перестрінемо.
— Ну їх до біса, отих черниць! — розчаровано сказав другий.— 3 ними ні до любові, ні до розмови... їм же, за їхнім чернечим законом, не дозволяється з хлопцями гуляти...
— Та навіщо їм закон? — наполягав перший.— Вони молоденькі, гарні... їм теж обійнятися хочеться, поцілуватись... Може, в неділю до котроїсь потрапимо. Ходім!
Хлопці зникли в лісовій гущавині.
— Полюють, наче мисливці,— посміхнувся Максим, дивлячись їм услід.— Бачила, Мар'яно, як чернички хлопців заманюють?
— Любий мій! Яке мені діло до них...