Можна і в слободі жити, тільки щоб Зіньку бачити, зустрічатися з нею. Люблю її..."
І знову очі його стежать за берегом річки й помічають нарешті жіночу постать.
— Зінька! Діждався!..— вимовляє він, одразу забувши в що хвилину про все на світі.
Він не помилився. Це була вона. Притишивши кроки, зупинилась, не наважуючись підійти до верби.
Тоді він, спритно підвівшись на ноги, пішов їй назустріч.
— Зіню! От добре! От молодчина, що прийшла. А то я лежу та думаю: вийде чи не вийде? — І він обняв її.
— Зажди, Прохоре... Може, хтось тут є сторонній.
— Хто тут може бути? Така глушина. Я навмисне це місце вибрав, щоб ніхто нас не побачив.
— А якщо за тобою стежать?
— Хто?
— Віра. Вона ж бачила нас з тобою біля малинника. Що, як догадається?
— Мені тепер все одно, Зіню. З Вірою покінчено. Ти одна зараз у моєму серці, в моїй душі. Одна. Тобою живу, про тебе тільки думаю...— і знову цілував її, голубив. Солодко було Зіньці в обіймах милого.
— Ходімо, Зіню, ходімо до верби.
Вона йшла, мов у якомусь тумані, туди, куди він її вів.
— Ось тут,— сказав Прохор,— сядемо.
І знову Прохор цілував її, дивився в очі, говорив їй ласкаві слова.
Стиха, на самім вершечку, шуміла верба, наче співала закоханим колискову пісню.
Пахла лугова трава, пахли лози.
— Хороше тобі зі мною?
Вона, нічого не відповівши, заплющила очі, обняла його міцніше, ледь всміхнулась до нього вишневими вустами, а він бачив ту посмішку, милувався нею, жадібно припадав до уст її, наче випивав увесь жар душі і весь вогонь її серця.
— Ой, що ж воно буде, Прохоре? — промовила Зінька, дивлячись на нього широко розкритими очима.— Що буде? Я ж не думала й не гадала... А тепер мучусь, думаю, у снах тебе бачу і караюсь з того, бо заміжня ж я... Люди розкажуть чоловікові... Що йому відповім? Як гляну в очі?
— Не карайся, Зіню, не муч себе. Ти моя жінка, іншої мені не треба.
— Жінка...— промовила сумовито.— Яка ж я тобі жінка? Я полюбовниця твоя,— і несподівано Зінька, закривши обличчя руками, впала на траву.
— Що ти, Зіню? Чого плачеш? — сполошився Прохор.— Ти не думай... Я не граюсь... Я правду кажу — моя ти, Зіню. Моя! Нікому тебе не віддам. Ні перед ким не поступлюся! — Він гладив її плечі, цілував пахуче волосся, заспокоював її, як міг.— Чого ж тобі плакати? Ну, подумай сама. Ми з тобою молоді, здорові. Будемо працювати. Будуть у нас діти... Я б хотів сина або дочку. Як я любитиму їх, наших дітей!
Зінька затихла, прислухаючись до слів, яких вона ще не чула ніколи від нього.
— Ти молода, гарна мати, пошиєш синові сорочечку чи штанці. Сама пошиєш... Ти в мене майстерниця добра, а я на руках синочка носитиму, я іграшки купуватиму і так любитиму його... ну, як тебе, Зіню! А потім буде в нас іще дівчинка...
— Що ти говориш, Прохоре? Отямся! Та хіба твій батько погодився б на таке одруження? Та він би мене й на поріг до себе не пустив.
Прохор замовк, пригадавши сьогоднішню сварку з батьком і його вимогу помиритися з Вірою.
— У тебе є дружина... З нею й житимеш.
— Не житиму... Огидна мені стала. Та й не любив я її ніколи.
Зінька слухала Прохора, а думки її снувалися по-іншому.
"Ні, мабуть, така моя доля... Не судилося нам у парі бути... Приїде Тарас, накаже: "Ану, Зінько, збирайся на Донбас. Дали мені квартиру". І що ж тоді робити? Відмовитись? Сказати, що полюбила Прохора? А чи любитиме ж мене Прохор? А може, він тільки пограється мною та й покине. Тоді одній довіку на світі жити. Пройде молодість, пролинуть роки. Ні сім'ї, ні дітей, ні друга. Одна!.."
Зінька пильно глянула на Прохора, і він, помітивши той незвичайний погляд, спитав:
— Щось хочеш мені сказати?
— Нічого... Слухаю тебе...
А Прохор, захопившись, розповідав їй про свої плани, паче дивну, красиву, але нездійсненну казку.
— Ти доглядатимеш діток, а я працюватиму. Додому прийду, до свого гнізда. Ти зустрінеш, діти кинуться до мене на руки... Я знатиму — є в мене сім'я.
— Що ти говориш, Прохоре? Не треба... Не ятри мого серця.
— Ти не віриш мені? Ти гадаєш —я жартую, а я правду... І тоді Зінька, різко підвівшись з трави, обняла Прохора,
вп'ялася очима в його очі і, хвилюючись, як ніколи, спитала:
— Значить, ти любиш, справді, любиш мене?
— Дуже! Дуже люблю... Л навіщо ти про цс питаєш? Хіба й так не бачиш? Ти найдорожча для мене... Ти життя моє, щастя моє,— говорив Прохор, обціловуючи її.— Не знаю, як би я жив тепер на світі без тебе... Але ти скажи, чому спитала мене?
— Про дітей ти говорив... Про спільне життя наше...
— Ну, говорив,— сказав з ноткою незрозумілої тривоги Прохор.— Але при чому тут діти?
Прохор дивився в її широко розкриті очі, а передчуття якоїсь біди вже війнуло холодком йому в душу.
— Я, Прохоре, матиму дитину...
— Звичайно, матимеш. Я ж про це й кажу. Одружимось, будуть у нас...— І раптом Прохор замовк, збагнувши те, про що говорила йому зараз Зінька.
— Сама не знаю, що мені робити...
— Коли? Коли ж це сталось? — спитав він, бліднучи.
— Мабуть, тоді, в лісі... Коли горіхи ми рвали...
— Як же це?.. Так одразу... Я чотири роки з Вірою живу і нічого, а тут...— Він замовк. Несподівана вість його вразила.
Зінька це помітила, і тупим болем взялося її серце, занило, замкнувши одразу їй уста. І тільки нічим не приборкані думки, як стривожені птахи, ширяли у неспокої й тривозі.
"Що ж робити? Що? Не радий він... Я бачу. Я знаю. Він шкодує. Не хоче".
Прохор, трохи отямившись, глянув на Зіньку, на,скорботне лице, на якому відбилось невимовне горе, і відчув, що треба її приголубити, розважити чимсь, заспокоїти.
— Зіню, чому ти зажурилася так? Ну трапилась біда. Ще не пізно... Ще можна все зробити... Інші ж роблять...
І ці слова падали як удар бича, завдавали болю, ображали її материнське почуття.
"Так мені й треба! Гуляща! Нікчемна! Нерозсудлива! Карайся тепер... Мучся одна, ти цього заслужила".
А інші, потайні, світлі й добрі, думки, як птиці горлиці, немовби нашіптували їй:
"Не тривож себе, не муч. Твій милий з тобою. Він любить дітей. Він сам тільки що говорив про цю любов. Ти матимеш сина чи дочку... Маленькі, теплі, пахучі рученята обіймуть тебе за шию, і з вуст, ніжних і чистих, як пелюстки ранньої квітки, ти почуєш промовлене до тебе перше слово "мамо", що зігріє тебе краще променистого сонця, що дасть тобі не знану, не звідану досі радість... Буде в тебе дитина, буде в тебе щастя!"
О милі, втішні, надійні думки!
Та в'януть вони, як в'януть зірвані квіти, кинуті безжальною рукою під сонце, в'януть від слів милого, якого обіймала, голубила і від якого зазнала неждано першого болючого удару. Що сказати йому? Чим і як зменшити біль і образу, яка мов гадина обвилася навколо серця і жалить, жалить...
— Тяжко!
Але Зінька не плакала більше. Якась порожнеча в душі, наче втрачено назавжди щось найсвятіше, найдорожче, чим жила вона досі, що сповняло її радістю й надіями. І ось раптом все загинуло, паче впала вона з крутої гори у безодню.
— Чужий... Чужий...— ледве чутно шепочуть її губи, а на неї дивиться Прохор, дивиться й мовчить. Ні втішливого слова, ні слів признання, ні дотику гарячих мужніх рук.
— Одна! Одна! — вимовляє Зінька слово, що його не зовсім розуміє Прохор.
— Чому ж одна?.. Ми разом. Я тобі казав... Я раджу... Ще не пізно. В інших молодиць розпитайся.
Ще раз глянула йому в обличчя. В її погляді світився докір, розчарування, біль і образа.
— Прощай!
— Ти вже йдеш? А на човні ж хотіла покататись... Може, попливемо?
Нічого не відповіла йому Зінька. Пов'язала хустину і пішла стежкою одна, пригнічена, ображена в кращих своїх почуттях, покинута любимим.
Він не спинив її і цим завдав ще більшого болю й більших страждань. Йшла наче безпам'ятна. І тільки гілля ліз чіплялось за неї, простягаючи рясні й пахучі віти, мов руки, живі, ласкаві.
Нічого не помічала перед собою. Все було повите якимсь туманом, і такий же туман, холодний, густий, окутав серце й душу молодиці, заступивши недавню радість, погасивши в тому серці чисту, вірну любов.
— Нещасна я... Нещасна! — вимовляла вона, як уві сні, слова, картаючи себе за почуття, що їх не стримала вчасно, дала їм розцвісти, зазнала від них короткого щастя й радості, а ось тепер мусить розплатитися за ту радість і щастя горем, стражданням і муками.
Попереду зашелестіла лоза.
Але Зіньці зараз байдуже, з ким доведеться зустрітися в цей пізній час біля річки.
Коли б знала вона, що навпроти неї йде Віра, що вона вже цілий вечір шукає свого Прохора, може б, і спинилась Зінька для невеселої розмови, і хто знає, чим би ця розмова між ними скінчилася. Та Віра першою звернула з стежки, заховавшись у лозах, і звідти стежила за молодицею, доки не заступили її скорботну в горі постать високі й густі лози.
Не одну вже ніч провела Віра в сльозах гірких, у чеканні довгому, в самотності жалючій. Стала вона тихше води, у всьому догоджає чоловікові, а ^ін ніяк не прощає зради, а він продовжує зустрічатися із Зшькою, і це вона знає, але перешкодити чи припинити ці зустрічі безсильна.
"Якими чарами напоїла вона Прохора, що полюбив він її і розлучитися з нею не може, потай зустрічаються, потай люблять одне одного?"
Минають дні за днями — безрадісні, сповнені журби й болю.
Що робити? Куди йти? у крго просити поради, щоб повернути чоловіка, щоб жити так, як жила вона до приїзду Карпа. І порадили Вірі добрі люди:
— Ти сходи до баби-знахарки, розкажи їй усе. Нехай зілля дасть наговореного, в їжу підсипатимеш чоловікові — залишить він свою полюбовницю, повернеться до тебе.
Зробила Віра все так, як радили їй добрі люди. І тепер не одну вранішню зорю зустрічає біля сонної річки разом з ба-ланданською знахаркою. Чаклувала баба, готувала воду наго-вірну, чарівну. Старечими губами промовляла якісь слова незрозумілі. Дерев'яного хрестика полоскала в тій воді, потім ставала на коліна сама й наказувала Вірі; і обидві вони молилися до зорі ранкової, до сонця багряного, що викочувалося з-за обрію, чисте, умите, сяюче, і від його сяйва багряніла в тихих заводях річка, і хати, і гори дальні, і ліси кучеряві.
Тоді стара чаклунка давала воду, зілля приворотне, заспокоювала молодицю:
— Напувай його щодня зраночку і ввечері, але знай: не підкориться він тобі скоро, бо міцно засіла в ньому любов твоєї розлучниці, а ти не журися, дочко, ти своє діло роби — повернеш собі чоловіка.
Залишала Віра бабі карбованці, напувала Прохбра отим питвом чарівливим, потай підмішуючи його в страви.