Сп'янівши, він розповідав:
— У мене батько, так би мовити, теж з характером був чоловік. Пив тільки білу, і пив, скільки б йому не давали.
— Де ж співаки? Чому мовчать? — спитав полковник, і Усиков, відставивши чарку, верескливим голосом подав команду дружинникам:
— Вста-а-ать! Шагом... ар-рш! — і в хащах відгукнулася луною його команда:
— ...ар-рш!
— Навіщо? Боже мій! Нехай там співають,— ліниво махнув полковник обважнілою рукою.
Слухаючи злагоджений спів дружинників, розчулений полковник витирав хусточкою очі.
— Панове офіцери!.. Мелодія... яка мелодія... Вона мені нагадує дитинство... далеку Рось, бабусю...— І він, як це часто буває з п'яними, заплакав.
— Пане полковнику, дозвольте, так би мовити, припинити...
Полковник його не чув. Обнявши коліна панночки, він висловлював почуття, якими була сповнена в цю хвилину його душа.
— Я там народився, жив, де Рось. Я бачив їх. Хто вони? Хохли, мужики! А яка мелодія... Ні, ви тільки, голубчики мої, послухайте... Горілки! — кричав він, і перший встигав наливати йому в чарку все той же Усиков.
А пісня, наростаючи, пливла над бором. Кожний із співаків розумів: не для п'яного полковника й офіцерів співають вони, а для себе. Тому так невимушено й дружно звучали їхні голоси, тому стільки задушевності, людяної теплоти, чарівності почувалося в пісні, близькій і зрозумілій їхньому серцю.
— Ой горе ж мені та, діточки, з вами! Гей, та що немає та хазяїна над вами!
— Мати ж наша, мати, не журися нами, Як повиростаємо, розійдемось сами.
Ой буде нас, мати, та по горах, по долинах, Ой буде нас, мати, та по чужих країнах! Ой будеш ти, мамо, як зозуля кувати, Що нікому ж буде тобі пити подати...
Пісня несподівано урвалась. На поляні з'явилася група невідомих людей. Поперед них ішов прапорщик — красень Сергій Давиденко, що полонив багатьох брянських "дамочок" і "панночок". За невідомими, перевалюючись, ішов солдат Са-велій. Його знали всі дружинники, поважали і в той же час побоювались цього мовчазно-похмурого руського богатиря. Са-велій легко згинав і розгинав у руках підкову, легко ламав молоді сосонки, міг без особливих зусиль підняти людину й тримати її в себе над головою.
Всі дивились на невідомих людей, одягнених у робочі блузи. У декого з них були кошики, і звідти чувся передзвін чи пляшок, чи склянок
— Хто такі? Що їм треба? — побачивши перед собою сторонніх, роздратовано спитав полковник.
— Пане полковнику! Група робітників з брянського заводу затримана мною в бору.
— Ну, і що з того? Навіщо їх привів сюди?
Давиденко щось шепнув полковникові на вухо, і той, кліпаючи повіками, багатозначно промимрив:
— Ага-а!
Його за руки підвели з трави. Хитаючись, Бабенко підійшов до першого робітника. У чоботях, у засмальцьованій кепці і такому ж одязі, він тримався вільніше за своїх товаришів. П'яний полковник не міг помітити, скільки зневаги й презирства світилося в розумному і впевненому погляді робітника.
— Ти хто такий?
— Токар з арсеналу.
— Документи?
Робітник подав паспорт, а сам непомітно стежив за вайлуватим Савелієм.
— Твоє прізвище Черкашин? Артем Черкашин... розповідай, голубчику мій, що ви робили в лісі?
— Що ж робили? Зібрались. Завтра неділя, а сьогодні в нас получка, вирішили трошки погуляти.
— Чому не пішли до корчми?
— Свіже повітря краще.
— Он як! — навіть вигукнув здивований Бабенко, який не чекав, очевидно, такої відповіді. Знову до його вуха нахилився Давиденко.
— Ага-а! — Полковник не встиг навіть вийняти свою записну книжку, як підскочив Усиков, подаючи олівець.
— Пане полковнику, фаберівський... Будь ласка.
— Знайшли що-небудь таке... недозволене? — запитав полковник, звертаючись до прапорщика.
— Ваше благородіє...— почав було Артем.
— Не благородіє, а високоблагородіе, так би мовити... Тварюка! — поправив Усиков.
— Якщо ви гадаєте, що ми займаємося політикою, то це даремно. Ми — робітники. Просто вирішили погуляти трохи. Ось і пляшки з пивом. Покажи його високоблагородію кошика,— звернувся Артем до одного з своїх товаришів.— Ми нікого не займали, нікому не заважали. Ніч місячна, красива. Грали на гітарі. А потім з'явився ось цей пан прапорщик і невідомо за яку провину нас заарештував.
Артем, хоч внутрішньо й хвилювався, але, добре приховуючи хвилювання, зірко, проте непомітно продовжував стежити за Савелієм, що, безперечно, знав якусь таємницю.
— Коли б що-небудь знайшли, а то ж нічого не знайшли, а чомусь заарештували. Ми просимо, ваше високоблагородіе, звільнити нас.
Савелій зробив незрозумілий рух, наче хотів про щось ска= зати полковнику, але роздумав, перехопивши Артемів погляд. Спостережливий Усиков, помітивши щось підозріле в погляді робітника, наважився й собі шепнути на вухо п'яному начальникові.
— Ага-а!
Полковник пальцем поманив до себе Савелія. Той удав, що не зрозумів, до кого звертається командир полку, і продовжував стояти на місці. Розлючений такою неслухняністю, Усиков підскочив до Савелія, погрожуючи кулачком.
— Йолоп, так би мовити, скотина! Не розумієш, що це тебе кличуть їх високоблагородіє.
Савелій підійшов до полковника. На гострому багнеті його гвинтівки вигравали відблиски вогню і місяця. Солдат стояв у драних черевиках, в синій приношеній сорочці й таких же штанях. Густа борода спадала на могутні груди.
— Обшукати! — наказав полковник.
Сам Усиков, обшаривши всі кишені солдата, знайшов у них тільки шматочок пожмаканої газети та жменьку махорки — оце і був увесь немудрий солдатський скарб.
— Ступай! — полковник одігнав геть Усикова, і той, ображений, став осторонь, а Бабенко, оглядаючи Савелія, допитувавсь: — Ти, солдате, голубчику мій, воїн за віру, царя і отечество, ти приймав оце... присягу, ти начальству повинен говорити правду.
— Так точно, ваше високоблагородіє! — жваво відповів Савелій.
— Ти мені скажи, голубчику мій, що робили в лісі... робітники?..
— Пиво пили, ваше високоблагородіє. Пісні співали, ваше високоблагородіє.
— Відпустити! — наказав полковник.— І ви теж ідіть,— махнув він рукою до дружинників.— Досить! Втомився я... Та й хвилюють мене ваші пісні.
— Може, в преферанс бажаєте зіграти? — спитав тверезіший за інших офіцерів Безсалий, але Усиков зауважив йому:
— Ти, Олександре, так би мовити, ще старий борг мені не повернув, і твій двоюрідний брат теж лишився мені винний три карбованці.
— Я за двоюрідного брата не відповідаю. Але, здається, ти нічого не одержиш з нього, бо він уже разом з своїм полком виїхав на фронт. А щодо мене, то я напишу батькові листа, і він мені негайно надішле гроші, тоді я поверну тобі борг.— Олександр знову звернувся до полковника: — Ну, то як же, зіграємо? — і в його тонких довгих пальцях з'явилася новенька колода карт.
— Можна... Ти мені, голубчику мій, подобаєшся...
Дружинники й робітники йшли разом, і Яків бачив, як Артем Черкашин, наблизившись до Савелія, взяв його руку і вдячно потиснув. Коли ж робітники звернули до лісової хащі, а дружинники до своїх палаток, Савелій, спинивши Якова Македона, таємниче зашепотів:
— Якась наволоч між дружинниками об'явилась, вислужується перед начальством. Мало робітників не провалив, гадюка!
— А хто ж він?
— Хто він — не знаю, а без доносу тут не обійшлося, бо я помітив, як прапорщик Давиденко хотів спіймати їх на гарячому. Добре, що робітники — люди бувалі, все зуміли швидко приховати. Одненька оце якось застряла на чагарнику, та й ту я так швидко заховав, що прапорщик і не помітив нічого.
— Показуй!
— Неписьменний я, а хочеться й мені знати, про що тут написано.— І, озираючись, Савелій вийняв з-під коміра сорочки, прикритого густою заростю бороди, якийсь папірець.
Яків Македон глянув Савелієві в очі, і обоє вони, одразу зрозумівши один одного, повернули до лісу. За ними пішла й решта.
Вогню не засвічували, бо ясно світив місяць у небі. Яків, хвилюючись, розбираючи слово за словом, притишено читав більшовицьку прокламацію, а його, затаївши дух, слухали дружинники, слухали жадібно, бо слова ті, сміливі й пекучі, здіймали в голові рої думок.
— "Товарищи рабочие, крестьяне и солдаты! Кровавый призрак веет над Европой... Помните, что у нас нет врагов по ту сторону границ, всюду рабочий класс угнетается богатыми и власть имущими, везде гнетет его ярмо эксплуатации и цепи нищеты... Солдаты и рабочие! Вас призывают умирать во славу казацкой нагайки, во славу царя, расстреливающего голодных крестьян, рабочих, душащего по тюрьмам лучших сынов народа. "Нет, мы не хотим войны,— должны заявить вы.— Мы хотим свободной России!"
Щось зашуміло в кущах, і Яків, глянувши на Савелія, сказав:
— Може, той гад підкрадається?
— Трухлявий сук обломився на дереві,— пояснив Савелій, а хтось з дружинників нетерпляче спитав:
— Скінчив?
— Ще трошки лишилося.
— Тож дочитуй.
— "Всех зовите к борьбе... Лучше погибнуть славной смертью в борьбе за рабочее дело, чем сложить голову за барыши капитала на фронте или зачахнуть от голода и непосильной работы...
Все под красные знамена революции! Долой царскую монархию! Да здравствует республика!.. Вся помещичья земля народу!.. Долой войну! Да здравствует Социалистический Интернационал!"
Важку мовчанку першим порушив Кузьма Сукачов, сказавши:
— Про землю — вірно сказано... Народові — земля!
— А що то воно таке — тернаціонал? — запитав Савелій Якова, і той щиро признався:
— Сам уперше це слово чую. Та думаю так: якщо робітники про нього згадують — значить, на користь він трудящій людині. Я ось, може, з Артемом зустрінуся, то спитаю в нього...— і, бережно згорнувши прокламацію, сказав: — Читатиму її вірним людям. Нехай слухають.
Десь прокричала сова, і її жалібний самотній крик завмер у потемнілих хащах.
4
Минуло літо. Сосни стояли такі ж зелені, як і весною, тільки кожного ранку густа передчасна паморозь вкривала колючу хвою. Часом з поля налітали поривчасті вітри, супроводжувані дощем. У багатьох дружинників не було ні пристойного взуття, ні теплого одягу. Нетерпляче ждали обмундирування, але його чомусь не привозили. З кожним днем ставало все холодніше.
Незабаром випав перший сніг. Дружинники, як і завжди, повзводно стали в дві шеренги, чекаючи перевірки. Усиков, оглядаючи дружинників, гримав на них, погрожуючи маленьким кулачком.
— Ти мені стій так, щоб було видно виправку бравого солдата! Голову вище, груди, так би мовити, колесом!
Проходив вздовж шеренги свого взводу прапорщик Безсалий.