Злодій був... Лісничий глянув на качани, потім на дівчину, і його обличчя враз набрало страшенно таємничого виразу.
— Хіба не знаєш, чия це робота?—шепнув.— Борсук приходив, калина-малина!
І він знову посміхнувся так весело, наче це й справді було великою радістю, що на вгород до Улянки внадився борсук. Та Улянка не образилась. Макар Макарович зовсім не такий, щоб радіти з лиха.
— А я оце їхав мимо верхи,— сказав він,— дай, думаю, зайду. Коли, ось бачиш, вчасно прибув. Застрелимо злодія! Пам'ятаю, як був ще малим — приходжу одного разу додому, а мати вечерю готує. Ну от, а батько мій теж лісником був. "Сідай, каже, синашу, свинину їсти". І мати посміхається: "Хочеш свинини?" Повечеряли, і таке ж смачне м'ясо— не сказати! А потім батько й питає: "А знаєш, синашу, що ти їв? Борсука!"
Макар Макарович був низенький і присадкуватий. Його товсті ноги скидались на два дубових стовпчики, на які для чогось натягли новенькі чоботи. Голова в нього була кругла, обличчя кругле, лоб крутий, шишкуватий. Вуса й бороду він завжди голив, голову теж голив начисто, і коли був без картуза, то маківка в нього блищала, як дзеркало, і Улянці завжди хотілося стати на стілець і глянути згори, чи не побачить вона на тій маківці відбиток свого обличчя. Очі в Макара Макаровича —лісові, жовті, прозорі, з поглядом швидким і пильним, а брови — як вушка у пугача.
— Сьогодні ж і засідку влаштую,— захопився Макар Макарович.— Я свою рушницю не взяв, та в тебе ж батькова берданка. Або знаєш що? — Він так посміхнувся, наче сонце на нього приснуло.—Ми його згребемо живим!
— Живим? — солодко тьохнуло серце в Улянки, і трепет обізвався в усьому тілі.
Вона глянула на Макара Макаровича очима, в яких сяяли наївна дитяча цікавість і захоплення.
Вони вдвох пішли в ліс. Далеко йти не довелось, ліс був тут же, за тином. І Макар Макарович незабаром відшукав між кущів ліщини ледве помітну протоптану стежечку. Вона бігла в глибочінь лісу, де могутні дуби важку якусь думу думали-гадали в лісовій тиші.
Макар Макарович і Улянка йшли збоку стежечки. А вона часом зовсім зникала в пожовклій траві, і тоді знову доводилось її уважно шукати.
— Перед тим, як заснути на зиму, він вештається по лісу,— розповідав пошепки лісничий,— жирує борсучище. Ач, який троповичок протоптав до твого городу.
На пагорку росла стара липа. Верхівка в неї була зламана й обвуглена. Колись, під час грози, влучила в дерево блискавка, але знівечений стовбур пустив на всі боки нові гілки, ще довші й густіші. В їх затишку сорока намислила помостити гніздо і вже поклала перші палички, наносила колючого хмизку, а потім чомусь роздумала, покинула роботу, і гніздо залишилось недомощене. Влітку його майже не було видно в гущавині, а тепер, коли листя поріділо, гніздо здалека скидалось на рукавицю або старий картуз, якого, пустуючи, закинув на гілку якийсь хлопчисько-пастух.
Ось на цю липу ще здаля вказав Улянці Макар Макарович. Він присів навпочіпки й зашепотів:
— Бачиш?
— Бачу! — так само пошепки відповіла Улянка, хоч, правду кажучи, вона нічого ще не бачила.
А коли тихенько підійшла ближче, лісничий показав на нору, яка чорніла на крутому схилі пагорка, якраз під липою. Обережно розгріб він руками листя, яке нападало перед входом у нору, і тепер виразно позначилася стежечка, протоптана борсуком.
— Ну, звичайно" він лисячу нору захопив. А тепер ми пісочку посіємо...
Макар Макарович вийняв із кишені жменю піску й потрусив ним стежечку.
— Наш буде борсучище! — шепнув, і знову обличчя його стало сонячним від усмішки.
* * *
Борсук вийшов із нори ще до заходу сонця. На тому місці, де троповик було посилано піском, темнів відбиток лапи.
— Найпевніша приміта! — вказав Макар Макарович на цей відбиток.— Пішов на вгород, Улянко. Коли вже він покуштував твоєї кукурудзи, то ходитиме туди щодня.
З цими словами Макар Макарович вставив у нору мішок, замаскував його сухою травою, поправив зашморг, ткнув у руки Улянці кінець довгої вірьовки.
— Тепер ховайся. І гляди,— нічичирк!
Улянка сховалася в кущах за дубом, кроків за п'ятнадцять від нори, а постать Макара Макаровича зникла за деревами.
Дівчинка залишилася сама. Тримаючи в руках вірьовочку, вона напружено виглядала з-за дуба. А в грудях наче дятел вистукував по корі: тук-тук, тук-тук. Улянка боялася проґавити ту хвилину, коли борсук з розгону вскочить у нору, опиниться в мішку, і коли треба буде сіпнути вірьовку.
Так минуло з півгодини. Ніщо не порушувало лісової тиші. Тільки одного разу шелеснула гілка, на яку сіла сойка. Вона, мабуть, помітила дівчинку, пронизливо крикнула й полетіла. Потім сойка знову пролетіла мимо, тепер у неї в дзьобі був горіх чи жолудь.
Щось легенько зашаруділо в сухій траві. Улянка побачила, як з-під дубового листка обережно визирнула миша. Вона понюхала повітря, блиснули на мить дві намистинки її оченят, і звірючка сховалась.
Минуло, мабуть, ще з півгодини, бо руки й ноги в Улянки заклякли. Мисливське хвилювання втишилось — може, й не прийде борсук, може, в нього є десь інша нора.
Прилетіла зграйка синиць. Скрізь тільки й чути було: фінь-фінь,— коротка мовчанка, і — а-ха-ха!.. Фінь-фінь, а-ха-ха!..
Дівчинці спало на думку, що такими зграйками синиці літають по лісу тільки восени. А весною, коли сніг ще не скрізь розтанув, сидить синиця на верхівці дерева, і співає тоді вона зовсім не так, як восени. Тоді вона співає так: ціві-ціві-ціві, ціві-ціві-ціві! Або ще так проказує швиденько: ціві-ців, ціві-ців! І тоді треба їй у лад примовляти: "Кидай сани, бери віз!"
Улянці вже й набридло чекати отут за дубом. Вона підняла з землі гладенький, мов відполірований жолудь у чашечці. Як же він схожий на стаканчик на блюдці! А сама чашечка з довгим хвостиком! Як смачно хрустять восени під ногою оці жолудеві чашечки!
Навколо Улянки застигли в мовчанні кущі бересклету з жовтими сережками. Вона згадала, що Макар Макарович наказував лісникам заготовляти коріння бересклету, бо з нього добувають каучук. І дівчинка почала розглядати бересклетову сережку. Жовтогаряча ягідка плоду розтулилась, і з неї лукаво визирало чорне, блискуче вічко насіння. Ягідка гойдалась на тоненькій ниточці, мов справжня сережка, а зверху її прикривала, як парасолька, блідо-червона гранчаста шкірка. Це було маленьке прекрасне диво, художній витвір природи.
Ось саме цієї хвилини Улянка й почула в далечині крик.
— А-га-га! — докотилось до неї, як луна.
"Макар .Макарович,— стріпнулась дівчинка,— борсука жене!"
І враз на неї такі дрижаки напали, що аж зуби дрібно застукотіли, а в горлі стало сухо-сухісінько. Вона так стиснула кінець вірьовки, що навіть пальці зомліли. А на очах від напруження виступили сльози.
— А-га-га! А-га-га!
Все ближче й ближче. Все ближче й ближче. Увесь ліс немов разом обізвався з краю в край. І вже почула глухе гупання — мабуть, Макар Макарович гнав коня учвал.
Довгастий звір стрімголов вискочив з-за ліщини, кумедно загрібаючи на бігу передніми лапами. Він так швидко промайнув перед очима збентеженої Улянки, що вона встигла тільки помітити білу смужку, яка перетинала голову звіра.
Слідом за борсуком вискочив верхи на коні Макар Макарович. Він був без картуза, розхристаний.
—Тягни! Тягни вірьовку!— несамовито гукнув він.
Але Улянка вже й без нього побачила, як борсук з розгону вскочив у чорну дірку лігва, і обома руками смикнула за вірьовку. Дівчинка бачила, як на ходу зскочив з коня Макар Макарович і ось, ухопивши за гузир, витяг із нори мішок.
Але це був живий мішок, він підстрибував і вовтузився, шарахався то в один бік, то в другий, і довга вірьовка, яку було прив'язано до нього, звивалася від цих рухів, як змія.
Та зашморг затягся міцно, вискочити борсукові було неможливо.
— Дядю! Макаре Макаровичу! Дайте—я! Дайте — я! — благала Улянка, захекана, з палаючими очима. Вона прибігла до нори й намагалася й собі ухопитися за мішок. Поклавши на нього долоню, відчула крізь мішковину живе тіло, яке тремтіло, борсалось під рукою і важко дихало.
— Веди коня! —наказав Макар Макарович. Він перев'язав мішок кілька разів вірьовкою й звалив собі на спину.
— Калина-малина! Пішли, Улянко!
Кінь хропів і косив очі на ношу. В лісі швидко смеркало, і на заході верховини дерев відсвічували ніжним, теплим багрянцем.
* * *
Удома мішок розв'язали й замкнули борсука в хижці з дерев'яною підлогою.
— Я його триматиму, аж доки повернеться тато,— вирішила Улянка.
Вона подала на стіл узвар з лісових груш і терну, поклала ложки, поставила миски.
— Куштуйте мого узвару, Макаре Макаровичу,— запросила лісничого.—Солодкий, 3 юшкою з цукрових буряків. Як ви думаєте, що скаже тато, коли побачить у хижці живого борсука? Я похвалюсь, що сама впіймала...
Макар Макарович хотів посміхнутись, але не посміхнувся і, діставши носовичок, ретельно почав витирати лоба.
— Тато? А так, так... Атож... А знаєш, мені більше подобається, коли ти мене кличеш дядею. Давай умовимось.
Дід Маврикій сьорбав узвар і дав спійманому борсукові дуже прихильну оцінку:
— Звірюга достойна. У-у, сала на ньому — куди там! Замашна звірюга!
Макар Макарович залишився ночувати.
— Мені треба на Вільшанку,— сказав він,— та тепер припізнився, боюся поночі десь у болото заїхати. Уранці він розбудив Улянку:
— Вставай, доню! Вставай! Свинина на столі!
— А чому ви мене донею кличите? — протираючи кулаком очі, спитала дівчинка.
— А хіба що? Не можна? А ми давай так умовимось: я — "дядя", ти — "доня". Вставай, вставай! Чуєш, як шкварчить на сковорідці!
Улянку щось так і вкололо:
— А яка там свинина? Де вона взялася? Дід Маврикій обізвався з-за столу:
— Я ж казав, що достойне сало. У-у, куди там!
— Оце так! — схопилась дівчинка.— Та невже ж... Вона не доказала, бо Макар Макарович засміявся:
— Довелося прикінчити борсука! Побачиш, якого розгардіяшу натворив він у хижці. Ледве стіни не розвалив, підкопався. Ще трохи — й утік би. Ніде в тебе його тримати.
Улянка відчула, як підкотилась їй до горла гаряча кулька. "Як же так? Убили борсука! Хоч би ж на полюванні, а то — в хаті..."
Їй стало дуже шкода звіра, а Макар Макарович здався жорстокою, безсердечною людиною. Та дівчинці було соромно виявити ці свої почуття. Вона ж учора сама власноручно зашморгнула борсука в мішку, як справжній мисливець.