Щоденник

Олександр Довженко

Сторінка 5 з 24

багатьох смислах. Так мені часом здається. Не може ж хрещатицький нахабно-дурний універмаг, чи будинок ЦК, чи Раднаркому, чи КВО в Києві увійти в історію як позитивний знак епохи. Бо ім'я їм — позичене убозтво, претензійне й брутальне.

Яка шкода, найпотворніші будинки в Києві... зосталися цілі...

Звужується життєве коло. Я почуваю себе ізольованим і самотнім. Очевидно, хтось добре попрацював над моєю ізоляцією.

Не підлягає ніякому сумніву, що в перший рік війни, коли ми одкотилися бог знає куди, на окупованій території люде не вірили в наше переможне повернення, не могли вірити.

Вони думали, що сталася велетенська катастрофа, внаслідок якої розпочалася нова тяжка ера. Що "граница на замке", "малой кровью", "на чужой территории" виявилося блефом, і дивовижна моторошна навала Європи з листівками, радіокриком, дисципліною і матеріально-технічними ресурсами паралізували уяву ї пригнобили й зламали свідомість великого множества, якщо не всіх людей. Тому сьогодні наші звільнені люде фактично повернулися до нас з другої епохи, "неіснувавшої", але, безумовно, мислимої як реальність. Цього ніхто з наших не знає, бо про це ніхто не скаже, боячись звинувачень у "приспособленчестві" чи духовній зраді, самі ж наші не здатні, через своє виховання, додумати становище звільнених і знева жають їх як "трофейний" живий інвентар.

Велика кількість так званих злочинів проти Батьківщини має своєю причиною саме оцю свідомість і буде каратися як звичайна зрада чи класова ворожість і людей двічі нещасних, двічі ошуканих буде велике множество.

На превеликий сум і жаль, коли оглянутись назад на пройдене життя треба визнати, що все, що зазнав я кращого в своєму творчому житті і в своєму навіть становищі. все я зазнав у Москві посеред руського, а не вкраїнського суспільства. Од. своїх я знав здебільшого образи і провінціальну зневагу. Бог з ними.

5 XII (1943)

Війна досягла найвищого ступеня.

У Києві розповідали, що німці вже не вірять у свою перемогу. І до краю збентежені своїм становищем, питають часом наших людей:

— Розкажіть, поясніть нам, як і чому ви воюєте? Ми абсолютно цього не розумієм. Коли б нас було так поруйновано і пограбовано, ми давно б уже склали зброю.

Очевидно, німці ще провоюють рік, тримаючись на дисципліні і силі наказу. Ми. вступаємо в сорок четвертий рік, найтяжчий і найжорстокіший рік світової історії. Моральний занепад певних верств людства досяг свого апогею. Політика, дипломатія, торгівля проллють у цей рік стільки руської і нещасної української крові, що-страшно й подумати.

6 XII (1943)

Сьогодні ранком мати розповідала, як умирав мій брат Андрійко. У нього з дитинства було порочне серце, і він знав, що він не жилець на світі, про що не один раз. казав і матері. Коли внаслідок ускладнення од грипу він, хворий на серце і нирки,. уже почав пухнути, батько вирішив одвезти його в Київ полікуватися. Запрягли свого коня, поклали хворого Андрія і поїхали на станцію Мена. їхати треба було 25 кілометрів. Сніг з дощем. У возі трусько. У Бабі Андрій, стомлений і змучений. дорогою, перемерзши, попросив батька спинитися.

— Ні, синку, поїдемо вже мерщій. Ти хворий. Хто тут нас прийме до хати? Давай уже їхати.

Проїхали ще півдороги. Прибули на станцію. Внесли Андрія на вокзал. Поклалис на лаві. Пішов батько підкинути коню сіна. Вертається. Андрій повернувся до стіни.

— Що, Андрійку? Що, синочку? Тобі погано? Трудно тобі?

— Трудно, тату, трудно. Ай... — Андрійко три рази дихнув, заплакав і вмер. Підійшов поїзд. Забрав пасажирів і рушив собі далі, а батько поклав на віз-Андрійка і, тяжко плачучи, повіз його додому. Приїхав, чую, стукає коло воріт.

— Що ти?

— Приймай, мати, снідати.

Я глянула. А він лежить. Чорне волоссячко. Красивий, красивий. А на похорон, зійшлися всі кутки. А дівчата вкрили його квітами і так плакали, так плакали над ним. А він лежав, їхній молодий, у квітах красивий, красивий, кращий від усіх. що зосталися в живих. Я трохи не вмерла від плачу... Так, коли батько віз його до Мени, кінь увесь час завертав сани додому. Батько не знав, що з ним сталося, думав, що він сказився. Аж воно ось що. Віщував ото смерть.

6 XII (1943)

Сьогодні одвідав мене Л. Арнштам, добрий мій друг, з яким останні часи я, на. жаль, не мав змоги зустрічатися часто. Оповідав багато інтересного...

Розповідав про Шостаковича. Шостакович написав знову геніальну восьму симфонію. Блискуча рецензія на цю геніальну симфонію, що була написана по репетиції одним з кращих музикальних дослідників, однак, не була видрукувана в "Правде". Сталось щось типове для нас і таке ж тяжке й невимовне, як і завжди. До Шостаковича підійшов раптом N, привітав, щось шептав, а далі... словом, вияснилося зі слів N.. що восьма симфонія твір трагедійний і тому контрреволюційний і антира-дянський. "Чому на початку війни Шостакович, коли ми навіть відступали, написав.-річ бойову, оптимістичну, а зараз, коли ми наступаємо і б'ємо ворога, він пише трагедію? Значить, наша перемога для Шостаковича трагедія. А раз так, значить, він — на боці ворога?"

Отаку безглузду і підлу нісенітницю учинили нікчемні сучасники й колеги геніального руського композитора, яким сьогодні може пишатися не тільки увесь наш Радянський Союз, а й весь чесний культурний світ.

А мистецький Комітет? Що він? Він повірив і вирішив, що Шостакович знову "на ущербі". Отаке-то.

Так, очевидно, побудовано світ, що великим людям завжди при всіх ладах жилося незатишно й тоскно. І Леонардо, і Мікеланджело, і Сервантес, і Чайковський, і Бетховен, і в яку епоху, в яку галузь не заглянь, скрізь життя Шостаковичів ішло під одним і тим же трагічним знаком. Отже, так було, є і буде.

6 XII (1943)

Умер Омелян Ярославський, вічна і добра йому пам'ять. Був людиною доброю і кришталевою. Комуністом високого інтернаціонального плану, великої чесності. Любив мистецтво, митців, землю, квіти. Любив і цінував красу. Комуністична партія втратила благородну і змістовну людину, одну з небагатьох.

Пухом земля і добра пам'ять!

У Кам'янці-Подільському кидали з круч у прірву угорських жінок і дітей. Деякі кати тут же божеволіли і самі кидалися за своїми жертвами.

11 ХІІ 1943

Сьогодні записав од матері десять чудесних колядок і п'ять нових старих пісень. Так було приємно записувати. Просто сльози наверталися од радості чи зворушення. Колядки мати наспівувала. У неї лишився чудесний слух. Вона потонула у спогади дитинства і проспівала мені п'ять пісень улюблених свого батька, а мого діда, ткача Ярмоли, що дуже любив співати було за своїм верстатом. "Ото було тче і так співає, тільки човник бігає.У Л часом співає-співає та й заплаче, їй-богу, правда".

Мати розповіла мені, як позаминулої зими, вигнані німцями, зимували вони з батьком десь на Бессарабському ринку в темній холодній кімнатці в якійсь підозрілій квартирі базарників-цияків.

В ніч різдвяну батько, згадавши, очевидно, молодість свою, дитинство усе своє, одним словом, життя, попросив матір заспівати йому колядок. Мати почала, співати. Згадав батько, слухаючи старечий голос матері, молоді свої літа, різдво дома, кутю, пісні, гостей, колядки — увесь згинувший у небуття наївний і прекрасний свій світ, почав тихо плакати.

Раптом одчинилися двері. Сусіди п'яненькі, почувшії материн спів, прийшли запросити старих на колядки до себе.

— Ні, не пійдемо.

Так ми й не пішли.

21 ХІ 1943

Починаю негайно й уперто правити "Україну в огні". Зараз мені починав здаватися, що я зробив велику помилку, що погодився з ... редакцією "Знамени" друкуватися. По суті кажучи, ця ... редакція вирвала у мене сценарій, бодай їй добра не було. Безумовно, був правий Щербаков, радивши мені не поспішати з друком і працювати над повістю далі. Так мені й треба. Не міг одмовити двом редакційним маніячкам, тепер буду довго каятись.

1944 рік

1 II 1944

Новий рік стрічав у симпатичного старого руського генерала О. О. Ігнатьєва. Обоє вони — і Ігнатьєв, і дружина його Наталія Георгіївна — були виключно добрими і зворушливими. Я згадую сьогодні свою зустріч з ними з почуттям теплої подяки. Мене зворушила їх інтелігентність...

19 ІІ 1944

З великою приємністю працюю над літературним сценарієм "Мічурін". Я розпочав сю роботу перед війною і зараз повернувся до неї як до теплої рідної хати. Се ніби не в'яжеться трохи з моїм "націоналізмом". Адже се тема руська, про руський народ, проте я думаю, що мені не заборонять писати про його добре, люблячи палко і свій народ.

Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отеє от знущання над життям людським? Ну, цур йому. Пишу про воїна-мученика і борця великої і рідної мені ідеї: облагородження нашого народу радянського через сади. Мічурін. Так, отже, ні. Оказується, що ее "уход от действительности, могущий навлечь на себя..." і т. ін. А між тим мій фільм про Мічуріна сказав би радянському (всім!) глядачеві, їй-богу, багато більш, ніж усі наші камери тортур на екрані, іменуємі фільмами на "военном материале", з вбивством дітей, жінок, і криком, і жахом, і жорстокістю, що їх і так пребагато у нашому житті. Про людину, про життя, про труд і благородство високої мети.

25 ІІ 1944

Я ніколи не був метким. У дні диспутів, якими таке рясне було моє життя, я знаходжу потрібні слова не зразу, а вже після бою, десь на самоті, встромивши голову в подушку. Отоді я знаходжу для свого противника найсильніші аргументи, я обдаровую його найгострішою словесною зброєю, я підставляю під них свої слабкі місця терпеливо, зате тут же побиваю його вщент такими досконалими, яскравими влучаннями, що все тремтить в захопленні навколо, все радіє, та вже запізно, марно. Нема ні бою вже, ні перемоги. Одна досада і нещастя реальності.

22/ ІІ 1944

Дописую "Мічуріна". Чим більш пишу і вдумуюсь в написане, тим більше люблю сю людину. Може, він був і не такий, напевне не такий. Я одкинув майже всю суму невеликих приватних побутових правд, прямуючи до єдиної головної правди сієї Людини. Се мені дає багато для думання. Мені приємно писати про сього справжнього сподвижника Леніна, скромного і органічно глибоко відданого комунізму трудного і складного чоловіка.

1 2 3 4 5 6 7