Княжа Україна (збірка)

Олександр Олесь

Сторінка 2 з 7
Покора ваша
Погасила в серці гнів,
І, здається, ми братами
Станем з лютих ворогів.

Царю, хай моє купецтво
Вільно ходить в Царгород,
Хай торгує і купує
Вже без кривди і без шкод.

У купців не буде зброї:
Я обмежу їх число,
Щоб не більше, як півсотні
Їх нараз у місто йшло".

Цар годився на умову,
Хрест святочно цілував.
Князь на Волоса, Перуна
І на меч присягу склав.

На воротах Царгорода
Князь Олег свій щит прибив.
На воротах Царгорода
Український щит висів.

СМЕРТЬ ОЛЕГА

Після славного походу
На далекий Царгород
Князь в палатах бенкетує
І частує воєвод.

На столах у вазах грецьких
Дивні овочі цвітуть,
Золоті, пахучі вина
Струмнем сонячним течуть.

Навкруги шумлять розмови
Про походи, про бої
Та про лицарів, що склали
Буйні голови свої,

Як колись човни у морі
Наплили на ланцюги,
Як стояли перед ними
І трусились вороги.

"О, ще нас не кинув Волос,
Ще нас змилує Перун".
Коли зирк — в палати входить
Сивий згорблений віщун.

"Князю, знову перемогу
Пророкую я тобі.
Знову ти з хоробрим військом
Переможеш в боротьбі. —

"Слава князеві й вояцтву!
Хай навік щастить війна!" —
Воєводи закричали
І частують віщуна.

Князь встає і йде до діда.
"А чи знає мій віщун,
У якім бою стрілою
В мене кине бог Перун?"

"Не на крилах стріл Перуна
Принесеться смерть твоя,
Ти загинеш, славний князю,
Від коханого коня".

І замовкли враз розмови,
Опустилися чарки,
І з палат, схилившись, вийшли
Воєводи й вояки.

І сказав Олег уранці:
"Не сідлайте більш коня!
Хай стоїть і їсть у стайні
До мого страшного дня".

Знов то тихо, то тривожно
Потекли за днями дні.
П'ятий рік уже минає
То в походах, то в війні.

Знов бенкет в палатах княжих,
Знов старшини й вояки
З запашним вином і медом
Держать підняті чарки.

Князь згадав бенкет колишній
І коханого коня…
"Приведіть його, — сказав він, —
Хоч на його гляну я".

Вже давно дощі змивають
І обсушують вітри
Його кості в чистім полі
Біля Лисої гори".

Князь помовчав і всміхнувся:
"Брешуть, дурять віщуни!
Бач: кістки… Коня! Поїду:
Подивлюсь хоч, де вони!"

І Олег у поле їде.
Вгледів кості, зліз з коня
І ногою став на череп…
Нагло виповзла змія.

Обвилась, вп'ялася в ногу!..
Скрикнув князь, і на коні
Він летить в свої палати,
Щоб погаснути в огні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На високу Щекавицю
Князь зібрався у поход…
Йде, схилившись, за труною
Його військо і народ.

ІГОР

Умер Олег. Закняжив Ігор.
Це завзятий був вояк:
Налітав він, наче вихор,
І не знав жалю в боях.

І державного кордону,
Меж державних він не знав, —
Від стрімких Карпат до Дону
Україну розіславю

Він пливе на Чорне море,
Облягає Царгород,
Та зустрів він лихо-горе,
Не повівсь йому поход.

Не злякався його ворог,
Переміг в бою без втрат:
Він вже вмів робити порох
І стріляти із гармат.

І коли страшні гармати,
Наче леви, заревли,
І коли човни палати
Серед моря почали, —

Божевільний галас знявся,
Що нечуваний в боях,
І на дно морське ховався
Найхоробріший вояк.

Тільки рештки врятувались…
І до рідної землі
Сумно-сумно повертались
Українські кораблі.

ПОХІД ІГОРЯ НА АРАБІВ І ПЕРСІВ

По пустелі дикій, голій,
По розпалених пісках
Військо Ігоря ступає
І грізній зброї, в шоломах.

З голови до ніг закуте
У залізо, як в луску,
Мов гадюка сіра в'ється
По червоному піску.

Грізне, йде поволі, важко,
Ні розмови, ні пісень,
Тільки чути безупинний
Тихий стогін цілий день.

Часом ржання розітнеться
Чи бика голодний рев.
Навкруги пісок сипучий,
Ні трави, ані дерев.

Палить сонце, палить вітер,
Палить небо і земля.
Аж пече залізна зброя,
Спрага душить, як змія.

Навантажені харчами,
Грузнуть коні у піску.
Чорні ворони над ними
Хижо крутяться в танку.

Гинуть люди, гинуть коні,
Вкритий трупами пісок.
Ай, коли б набігла хмара,
Зашумів би десь поток!

О, коли б повіяв вітер,
Прохолодою обдав!
Дихав, дихав би устами
І руками набирав!

Ах, коли б ліси зелені,
Мох холодний і трава!
Впав би: тіло остудилось,
Прохолола голова.

Це розгнівався Сварожич,
Одвернувсь Перун від нас,
І прийшла страшна посуха,
І настав Стрибога час.

Але враз повіяв вітер,
Свіже, вогке щось приніс,
Наче річка недалеко
Або близько темний ліс.

Справді, наче легше грудям,
Ось уже і коні ржуть!
Наче камінь з пліч звалився,
Наче крила в нас ростуть!

Йдуть і бачать: грає море,
Сріблом котяться річки
І на березі чекають
Осетинські вояки.

ВІЙНА ІГОРЯ З АРАБАМИ Й ПЕРСАМИ

Та недовго спочивали
Українські вояки.
Вже удосвіта взялися
Лаштувати байдаки.

То вітрила білі шиють,
То засмолюють човни,
Весла, щогли вибирають,
Чистять зброю, казани.

З осетинами вже друзі,
Розглядають зброю їх,
Коней, луки вихваляють
І рівняють до своїх.

…Наче впала чорна зграя
На шумливі буруни,
Зачорнали, загойдались
Переповнені човни.

Попливли, пливуть і тануть…
Ось і зникли в далині.
Хай же боги їх не кинуть
І поможуть у війні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Знов пустелею, степами
Військо спільників іде.
Ось і Кура, а за нею
І ворожа лава жде.

Полетіли перші стріли
І зламались на щитах.
Пишний ворог наступає
На верблюдах, на слонах.

Навантажені верблюди
Йдуть і гнуться від ваги,
На слонах, із веж неначе,
Виглядають вороги!

Тупотять арабські коні,
Квітнуть перські килими.
Вдвоє ворог має війська,
Та хоробріш втроє ми.

І недовго йшло змагання:
Захиталися вони!
Заревли в страху верблюди,
Повернулися слони.

Ворог битий ласки просить,
Віддає своє майно:
Срібло, злото, зброю, коні,
Килими, харчі, вино.

…По пустелі ллється пісня,
Шелестять сухі піски.
На слонах і на верблюдах
Їдуть наші вояки.

СМЕРТЬ ІГОРЯ

Квітне Київська держава
І могутня, і страшна.
Майже всі вона з'єднала
Українські племена.

Не могла лише скорити
Напівдиких деревлян,
Що жили в лісах дрімучих
Геть на захід від полян,

Що не вміли розуміти
Заповіти золоті,
Що в єднанні тільки сила,
В злуці, в спільності, в гурті,

Що тоді лише Держава
Буде дужа і міцна,
Коли всі в одно зіллються
Українські племена.

Двічі вже розбив їх Ігор,
Вдруге платять вже вони
Шкіри чорної куниці —
Дань невдалої війни.

Та скоритися не хочуть,
Відокремлюються знов.
І утретє гнівний Ігор
Військо скликав і пішов.

На нараді з князем Малом
Деревляни день і ніч.
Віщуни стоять, ворожать,
Мал насупився, як сич.

Хтось найстарший, наймудріши
Промовляє наразі:
"Здавна радились зі мною
І бояри, і князі.

І тепер я дам пораду:
Воно так: як вовк з двора
Витяг дві чи три овечки,
Вже не ждіть тоді добра.

Передушить всю отару
До останньої вівці.
Як ви впораєтесь з вовком,
Що ви зробите, борці?

Віддасте йому отару,
Ту, що пасли, стерегли?"
"Уб'ємо кілками звіра!" —
Деревляни заревли.

І рішають одностайно
Вбити Ігоря і бою.
І на тім вони скінчили
Раду-бесіду свою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Наче в бурю чорне море,
Віковічний ліс гуде;
Через ліс дрімучий, темний
Військо Ігоря іде.

Без дороги йде поволі,
Здобуває кожний крок:
Там дерева повалились,
Там болото, там пісок.

Так воно і йде до ночі,
З лісом бореться, йдучи.
На руках криваві рани,
В піхвах заткнуті мечі.

Але що це?! Деревляни!
Деревляни з трьох боків!!
"Оточили! Ми в неволі!
Гей, до зброї, до мечів!"

Та було уже запізно:
Деревлянські вояки
Налетіли, як на здобич
Налітають хижаки.

Перебили княже військо,
Порубали, посікли,
Князя Ігоря самого
Обеззброїли, взяли.

І, не стримуючи помсти,
Гніву лютого свого,
Враз два дерева згинають
І прив'язують його.

І, два дерева нагнувши,
Випускають нагло з рук, —
І живцем роздертий Ігор
Умирає серед мук.

…Так за дужу Україну,
За соборну Ігор вмер.
За соборність України
Умирають і тепер.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Тихий, теплий літній ранок.
Сонце встало. Вітер спить.
Вийшла дівчина на річку,
Сіла в човен і сидить.

Чарівка сама, як ранок,
Задивилася на світ…
Білий шус на синіх хвилях,
На деревах — білий цвіт.

Любо жити на цім світі,
Щастя любого ждучи…
Ах, коли б лише згадати
Сон, що снився уночі.

Дивний сон… Якісь палати,
Лицар в зброї на коні…
Ліс такий страшний, таємний…
Поле… Море вдалині.

Далі хмари, грім, пожежа,
Плач і стогін з-під землі.
Лицар-велетень в кайданах,
Кров на білому чолі.

І замислилась красуня…
Згадка в серце їй вп'ялась…
Нагло шелест… Обернулась:
Перед нею — Ігор-князь.

На йому убрання просте,
Без оздоби, без відзнак,
Лук з залізними кінцями,
Збоку страли, сагайдак.

Привітався з нею Ігор,
Попросив перевезти…
Загойдавсь на хвилях човен
І поволі став плисти.

І очей не зводить Ігор:
Що за дівчина-краса!
Заговорить: думка — сонце;
Очі — сині небеса.

Хто вона, чия і звідки,
Князь докладно розпитав,
А на другий день по неї
І сватів своїх послав.

І за князя вийшла заміж
Проста дівчина з села
І до смерті вірним другом
Князю Ігорю була.

ПОСЛИ ДЕРЕВЛЯН ДО ОЛЬГИ

Хоч помстились деревляни,
Та не заснуть уночі.
Оглядаючись, лягають,
Бачать Ігоря, сплючи.

Хочуть з Ольгою миритись,
До княгині шлють послів,
І у Київ прибуває
Нагло декілька човнів.

І з промовою до Ольги
Обертаються посли:
"Ми не битися, княгине,
Ми миритися прийшли.

Та за вовка вийшла заміж,
Ну й забили ми його,
А тепер тебе ми заміж
Віддамо вже за свого.

Князь нащ, Мал, тебе угледів
І відразу покохав,
І оце до тебе, Ольго,
Старостів своїх прислав".

Ольга низько уклонилась
І промовила послам:
"Йдіть сьогодні в човен спати,
Завтра ж честь я вам віддам".

І повірили, зазнались,
Запишалися посли
І по вулицях до човна
Переможцями пішли.

І коли від Ольги вранці
Послінці до їх прийшли,
Ледве глянути схотіли,
Ледве голови звели.

"Не поїдемо ми кіньми,
Пішки теж ми не йдемо, —
Понесіть ви нас у човні!"
"Що ж? Гаразд: понесемо".

Понесли та враз — у яму!
І засипали живцем:
Так, мовляв, і ви мирились
З нашим Ігорем-борцем.

Так помстилася княгиня,
Так помщаються жінки…
Гей, не бійтеся ставати
Під прапори, вояки!

ПОХІД ОЛЬГИ НА ДЕРЕВЛЯН

Незабаром гнівна Ольга
Знову зводить рахунки…
Але борються завзято
Деревлянські вояки.

Баче Ольга, що до бою
В неї сила замала,
Стала думати, гадати
І на хитрощі пішла.

І говорить деревлянам:
"Та чого це ми б'ємось?
Щось не вміли поділити,
Завинив з нас, може, хтось?

Я прийшла до чоловіка
На могилу жалібну:
Дай, мовляв, солодким медом
Свого князя пом'яну.

З вами, любі деревляни,
Боротьби я не веду, —
Пом'яну я чоловіка,
Справлю тризну і піду.

Пом'яніть і ви… Забудьте
Те, що вже давно пройшло:
Є для вас і мед пахучий,
І густе, як кров, вино".

Вірять Ользі деревляни,
На могилу князя йдуть.
Разом князя поминають,
Разом мед і вина п'ють.

Попили, лягли спочити,
А княгиня знак дала
І над Ігоря труною
Рахунки свої звела…

І в похід рушає далі,
Все мечем рубає впень,
Ціле літо облягає
Непокірний Коростень.

Таж погляньте, всі скорились,
Всі вже платять дань мені
І спокійно орють ниви…
Непокірні ви одні.

Але я так мало хочу,
Неподолані борці:
По три голуби від хати
Та по три ще горобці".

І зраділи деревляни,
Всі розбіглись і в міщки
По лісах, лугах і стріхах
Ловлять весело пташки.

Ольга ж вугілля гаряче
Кожній птащці до хвоста
Прив'язала і пустила…
Загорілися міста…

Коростень в огні палає,
Галас, крик, переполох…
Все тікає… Військо Ольги
Перебило багатьох.

Та як виконала Ольга
Помсти лютий заповіт,
Стала думати про Бога,
Про таємний божий світ.

Про велику, вічну правду,
Про прощення, про любов,
Стала думати про Того,
Хто пролив за людство кров.

І не помста дика, люта,
Не кривавих дум рої,
А безмежне милосердя
Душу сповнило її.

І без Його мудра Ольга
Більше жити не змогла…
І у грецькім Царгороді
Християнство прийняла.

СВЯТОСЛАВ

Ніч майова, українська,
Світло місячне тремтить…
Все заснуло.
1 2 3 4 5 6 7