Врешті Чернега знову обізвався:
— То прийшов продавати корову?
— Ага.
— Скільки ж вона просить?
— Скільки даси.
— Овва! — тільки й мовив господар. По обличчю пробігла гримаса — мабуть, хотів чоловік засміятись, але стримався.
— Знаю, що багато дати не зможеш, а й за безцінь не забереш, бо якусь копійчину на корову призбирав.
— Якими ж грішми тобі платити? Німецьких ти вже не візьмеш, бо наші близько, а наших грошей катма.
— Щось же ти призбирав... Мабуть, і старі червінці знайдуться.
— Давай у борг! — скрикнув Чернега. — Давай у борг, а я потім тобі заплачу стільки, скільки захочеш.
— Пиши розписку, — важко видихнув Вільгота. — Пиши розписку, що об'язуешся сплатити мені за корову стільки, скільки вона запросить не сьогодні чи завтра, а через півроку.
— Хоч через рік!
— І ще пиши, що коли не буде грошей, то об'язуєшся віддати за корову шматок хати.
— Що хоч напишу! Жінко, там у нас якась паша є? Га? А дійниця? Бо куди ж молоко доїти? Ну, спасибі тобі, Іване. Завжди був поганої думки про тебе — і жмикрут, мовляв, і такий, і сякий, але бачу, що кожне може переінакшитись. Це ж для моїх дітей — здоров'я. А коли забирати? Зараз? Ого! Жінко, а налигач у нас є? Піди пошукай, бо як же без налигача? Ні, ні, треба на своєму вести.
— Пиши розписку, — нагадав Вільгота. Чернега не забарився з розпискою. Дістав із ковбашки пошматовану книжку, вирвав останню, до половини чисту сторінку. Щось написав і тицьнув Вільготі. Той прочитав і, згорнувши, сховав на грудях.
— Де ж дійниця? — метушився Чернега. — А де налигач? — Губи його тремтіли. Бігав по хаті, не знав, де присісти. І знову до Вільготи: — Ви її ще не доїли сьогодні зранку?
— Та ще ні.
— А не ялова вона у вас? До бугая водили?..
— Чи ти, Луко, не знаєш?
— Знаю, знаю, але ж хочеться ще раз перепитати. То водили?
— Водили...
— Жінко, ти чуєш? Це ж вона приведе теля. Теля виросте, можна буде продати!..
Жінка слухала його — й не обзивалась. Тільки світила широким, виснаженим зором. Здавалось, ніби все те відбувається поза її свідомістю, а вона як задумалась про своє, то й передумати не може.
— Отже, так, — і далі гарячкував Чернега, — поставити знайдемо де. Хліва нема, то нехай і в коморі побуде, однаково комора порожнісінька. А там щось і зліпимо для неї. Чи не так, жінко:
Вона все ще мовчала. Та господар і не чекав її відповіді — говорив про своє:
— Буде молоко — можна й на базар понести, все якась копійчина між пальців крутитиметься. Дасиш людям сиру, а вони ж тобі віддячать — те миску борошна принесе, друге жменю крупи чи пшона. Не пропадемо!
"А таки не без кебети чоловік, — осміхнувся внутрішньо Вільгота. — Такий з пісочку стулить хатку-дірку, поселиться там зі своєю мурашвою, та ще всі й щасливими будуть".
— То ходімо, — квапив Чернега, думаючи про те, що поки та корова в чужому хліві, доти вона й чужа, а заведе до себе — власна, не чия-небудь!
Вільгота виходив із хати, опустивши голову, наче боявся глянути по боках. За ним веселий, аж сліпий од радості, хутенько перебирав ногами Лука, та раз у раз зупинявся, бо майже на галоп переходив, випереджаючи гостя і тручаючи його то грудьми, то плечем. Дітлашня хмарою посунула за ними. Наступали одне одному на ноги, спотикалися. Нарешті, розхристані, босі й голомозі, поставали аж за порогом і стежили, як молоденьким, розгарячілим півником скаче і скаче навколо сусіда їхній батько.
Вийшла й мати надвір. Руки в неї чомусь тремтіли, то посплітала пальці, щоб хоч трохи вгамувати дрож.
Тільки Юхим подався до своєї горобейки — чи по сорочку забуту, чи по штани, як тут без стуку двері одчинились і разом із морозом до хати ввалився староста Самець із Юрком Вільготою, а за ними й німець в окулярах ("Як же це вони йшли, що я й не побачила, й не почула? Мабуть, Юрко провів, бо він тут кожну бадилинку знає, а вже яка дірка в тині, то він її й продирав"). Меланка дивилась на Самця, а бачила усіх трьох. Усі вони були якісь насуплені, з сіруватими обличчями — наче аж глевкими. І губи їхні глевкі, й погляди, а що вже лоби — то такі тьмяні й холоднуваті, мов у покійників. У Меланки сама рука піднімалася, щоб перехреститись, але жінка тільки водила долонею по припічку, ніби порох витирала. І все дивилась на Самця — жердинистого такого, на тичкуватих ногах та з голубуватим прищиком на дзюбатому носі.
— Як ся маєте, кумо? — поспитав Самець, начебто жартома поспитав, а лице як було замерзлим, то так на ньому нічого й не здригнулося.
"Вже й кумою стала, вже й породичались", — подумала Меланка, а вголос:
— Та так, як і наш похресник.
Господи, треба ж було змовчати! І що це її за язик смикнуло?.. Бо цей Самець хіба одну людину на той світ спровадив. Та він і комара ладен задушити тільки за те, що той на цьому світі живе, а якби ще спробував укусити...
— Авжеж... — несподівано згодився Самець і зміряв її важким поглядом — та таким важким, наче надгробний камінь їй на груди поклав. — А це що за проява? — і кинув на Мотрю з Торбою, що вже не куняла, а сиділа рівно, дивлячись на прибульців некліпливо і спокійно.
— Прошачка... Божа людина...
— Всі ми божі, — розважливо сказав Самець. Зиркнув на образ у кутку, а тоді вже рівним голосом наказав Мотрі: — Ану век!
Вона слухняно підвелась і поволеньки подалась через хату. Німець в окулярах не так посторонився, як одсахнувся від неї, і в його навдивовижу прозорих очах схлюпнувся й затремтів блакитний острах. На лобі збурилося дві зморшки, а коли прошачка вийшла й ті зморшки розгладились, то залишились замість них дві тремтячі борозенки. Німець непорозуміло глипнув на Юрка, далі на Самця, поправив окуляри і з перебільшеною увагою втупився в Меланку.
— Немає пошестей ніяких у селі, то нанесуть... — буркнув староста, немов тими пошестями був найбільше заклопотаний.
— Де дівку свою сховали, кажіть! — це Юрко.
Усе ще гладила долонею припічок, а по спині одна мурашка прудко побігла, лоскочучи колючими лапками, а за нею — і друга навздогінці.
— Хіба ж не шукали? — зітхнула.
— Ви, тітко, признавайтесь, бо ми до вас не свататись прийшли. Прийдемо свататись — тоді й жартувати будемо.
— Нема її, в Нападівку до родичів три тижні тому подалась. Самі ж бачите, що нема.
Німець, мабуть, нічого не тямив, бо дивився хоча й насторожено, але трохи дурнувато. В Юрка ж були не очі, а ножі, і він тими ножами не тільки Меланчине живе тіло рвав, а й душу її краяв. Самець не втрачав рівноваги — розглядався по кутках, наче для цього й прийшов сюди.
— Коли знайдемо, буде вам погано, — знову Юрко.
— Та вже ж... краще не буде, а що гірше — то, мабуть, теж не буде.
Юрко, рішучий, зазирнув під тапчан, потім — на піч. Одслонив віко скрині, туди-сюди перевернув полотно, що дно прикривало. Розкарячився — і в штандари по плечі заліз. Нічого не побачив, але взяв коцюбу й коцюбилном там поворушив, лиха година тобою б ворушила, коли ти так стараєшся!
— Підпілля в хаті нема ніякого?
— Чи ти не знаєш? Яке підпілля, коли глиняна долівка...
Подерся на горище, ліхтариком там присвічував, щось перекидав, лаявся крізь зуби, а зліз назад — весь у павутинні, порохном притрушено брови, а до вуха чи то кізяк, чи то яка інша хороба причепилась.
"Ну й запопадливий же ти, Юрку, чом я тебе малим не задушила, коли ти по моєму подвір'ю бігав, коли ти з моєю Галею грався? І що тобі та Галя лихого заподіяла, що ти її сліди винюхуєш?"
— Підніміть ляду, — наказав Самець.
Хотіла не скоритись, але таки зігнулась над лядою. Взялася за клямку, тягне до себе — не може підняти. Чи то так ляда поважчала, чи то в неї руки віднялись... Тоді Самець одтрутив її плечем, сам легенько підняв — та й став спускатись по драбині. Меланка не чула свого тіла. Яби ж вони, проклятущі, усі втрьох залізли в погріб, то можна б зачинити, а там — що буде, то буде. Але ж і Галя тамки, не зачиниш...
Юркові уста скривилися в глузливій посмішці. Та зразу ж стер той посміх — і до Меланки:
— Хіба я не знаю, що ви, тітко, хитрі? Ви такі, що самого чорта піддурите...
Але вона не чула, що він каже. Всією істотою слухала — що там у погребі. Так зіщулилася від страху, що сама собі здавалась не більшою за горошину. Ну, зовсім маленькою, такою, що могла непомітно скотитися вниз, туди ж таки, в погріб...
Голова з погреба стала показуватись, плечі, руки. А Меланка боялася — і все шукала Самцеві очі, щоб заглянути в їхню помережану червоними жилками пустку. Зустрілись поглядами — і спершу ноги в Меланки дрібно дрібно затремтіли, далі ж раптово задерев'яніли. Бо прискали з його очей лукаві іскорки, але якісь наче приховані, обережні. Обтрусив коліна, мовив:
— З голоду не повинні померти, бо бараболі трохи маєте...
Юрко докинув:
— Та й сало, мабуть, десь є заховане.
"Заховане. Бо хіба ти мало його залив за шкуру мені та людям? Під шкурою моєю заховане".
— Огірки у вас гарні в діжці, — зовсім спокійно вів староста. — Чи не позичили б мені з макітру?
— А чого ж...
Німець усе ще принюхувався до вишневої гілки. Був на його худорлявому, обтягнутому восковою шкірою обличчі такий вираз, наче його нічого тут не обходило. Щоправда, руку не знімав із автомата — ні тоді, як у хату зайшов, ні зараз.
Юрко вийшов надвір, почав обтрушувати паліччям загату — не інакше як схованки дошукувався. Але Меланці вже трохи відлягло на душі — хоч камінь ще й лежав на грудях, проте немов полегшав. Одним оком дивилась, як там Юрко під хатою товчеться, а другим — за Самцем стежила. Знає чи не знає? Не може бути, щоб не помітив, бо він хіба ж одну дівку до тих дойчів запроторив? Хіба ж одного парубка заслав на каторгу? О, пішов до хлівця, але тільки на порозі постояв, бо, мабуть, знає, що нічого вже там не знайде, навіть якби кожну соломинку своїми пальцями перебрав. О, повернувся, на неї дивиться — і так дивиться, що... Йде. До неї йде. Пішла назустріч — і само вихопилось:
— У мене ж і яблука квашені є... Самець непорозуміло глипнув. Голубий прищик на його носі од холоду побілів і наче аж побільшав.
— Може, і яблук принести? — допитувалась.
— Та не треба, — гмукнув староста. — У мене вдома влежані є.
Підійшов Юрко. Таке насуплене, з посоловілими очима, губи з досади покусує, щоб тебе холера кусала й не відпускала.
А що вже сердитий — ніби не когось він хоче загнати в Німеччину, а його самого оце женуть.
— То не признаєтесь?
— Чи ти не бач, що нема? Сам скрізь шукав.
— То не признаєтесь? — сікається й сікається.
— В Нападівці...
— Кому ви говорите!
Відчула, що течуть по щоках сльози.