А ще ніхто в нас за вовком не плакав, каже дід Гордій, краще б за ягницею поплакав, що вовк зарізав, а він хіба тільки одну ягницю зарізав! А ти й сам не знаєш, чому за вовком плачеш, чому сльози котяться за тим здоровенним сіроманцем, а не знаючи — ще дужче ридаєш, затуляючи долонями лице, щоб на світ не дивитись і щоб світ на тебе не дивився. Дід Гордій веде тебе за руку додому — й знай усім по дорозі розказує, що ти за вбитим вовком так побиваєшся. Всі дивуються, що така чудна дитина, чудніших і н& буває, бо ще ніхто в їхньому селі, ні в сусідніх селах за вовком не плакав, ну, вродиться ж таке, правду сказано, від вітру. Може, про того впольованого вовка мало б хто в селі довідався, якби ти не плакав за ним, а то ж усім запам'ятались твої сльози пекучі — ну, мовби дощ із хмари падав, дощ твого великого жалю дитячого.
Ранок — це рожева птаха, що прилітає із-за Княжої гори, за рожевою птахою прилітає білою птахою день, на зміну білій птасі прилітає сірою птахою вечір, а вже ніч прилітає з Княжої гори птицею чорною.
Ось іще скрізь сіріє птахою вечір, ще птаха-вечір дзьобає зорі в небі, п'є росу по левадах, кутаючись і гріючись у млистому туманці, але вже має тікати з села, бо ви тільки погляньте на Княжу гору! З-за неї виростають і виростають темні крила, затуляючи небесні прозорі високості, вони все помітніше клубо-чаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар міняться, мішаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цієї птиці, яка летить, її остаточний колір має витворитись аж тоді, коли вона прилетить із-за гори, затуливши небо і полонивши землю. Княжа гора вітриться тьмавими сплесками під грізними крильми могутньої й невідворотної птиці, село западає в усе глибший та глибший морок, що подекуди жевріє освітленими вікнами хатів, і вже скоро хижа птиця ночі всідається між небом і землею, погасивши зорі та місяця, щоб здаватись іще страшнішою і всевладнішою. Від неї треба заховатись до хати, але й із хати чутно, що чорна птиця на гадці не має спати, як то сплять птахи вночі, вона шумить листям у саду, гілкою груші стукає в шибку, шарудить якоюсь галузиною на стрісі, глухо дихає в комин, їй би вгамуватись, а вона, либонь, уже б'є могутніми крильми, а вона починає гоготіти громом, а їй із очей уже прискають довгі й раптові приски блискавок, і хата сповнюється тривогою. Бо прилетіла гнівна чорна птиця з Княжої гори її посланцем, отже, то Княжа гора послала свій гнів сюди в долину до людей, і ти, щулячись, краєчком свідомості здогадуєшся, за віщо такий гнів наслано, його наслано, мабуть, за отого вбитого вовка. Авжеж, бо Княжа гора з вовком заодно, для Княжої гори всі рідні діти — хай лисиця, хай борсук, хай кізка, отож і вовк для Княжої гори є своїм сіромашним духом, і вона оплакує його смерть так, наче рідна мати. Чорна птиця ночі все кублиться й кублиться на землі, говорить громом, дивиться вогнем блискавок, аж хата злякано здригається, й ти непомітно засинаєш, бодай уві сні рятуючись від гніву чорної птиці, хай би вона швидше відлетіла, хай би замість неї прилетіла рожева птиця ранку, пахнучи м'ятою і свіжою росою. Просипаючись уві сні, чуєш гуркітливий голос птиці, що гнівається й гнівається, вогнями блискавок блимаючи у вікна, й жаль за сіроманцем просинається разом із тобою, наче він також твій зведений родич від вітру. Так само, як стрекітлива сорока чи дика кізка, названі матір'ю твоїми сестрами, а вовк — уже начебто брат, тільки якийсь недобрий брат, але ж коли розкинути розумом, то хіба в людей не водиться братів недобрих, кровожерних, але ж і їх так само шкода, серце й за ними побивається. Вкотре просипаєшся, а чорна птиця все кублиться, все гнівається, аж хата від її гніву труситься, мабуть, ніколи й не відлетить.
А потім не віриш своїм очам: вийшовши на подвір'я, бачиш рожеву птицю ранку, що вже летить із Княжої гори! Від чорної птиці де-не-де лиш по темній пір'їні видніє, розгубила то в затінку дерев, то в яру, то під стіною лісу, а рожева птиця ранку летить хвиля за сонячною хвилею, і в її світлі село сміється теплою материнською усмішкою, й сам ти усміхаєшся — до нестримної рожевої птиці, яка таки прилетіла, прогнавши птицю чорну, всміхаєшся до Княжої гори, яка від усієї своєї щедрої душі подарувала цю веселу птицю всьому білому світу!
А до тієї печери-чернери щоб ти й не заглядав, бо голову тобі відірву так, як ти був скрутив голову тому соняшнику, хоч, може, тобі однаковісінько — що без голови, що з головою! Ту печеру-чернеру попід усією Княжою горою поточено, й хто відає, чи людьми поточено, чи водою поточено, бо, трапляється, люди точать, як води, й води точать, як люди. Княжа гора сидить на підземних печерах-чернерах, мов степова орлиця на гнізді, гай-гай, уже скільки століть відшуміло, як вона оберігав своє гніздо, а що в тому гнізді — сама вона лиш і знає, мабуть, таємниці. Мабуть, багато таємниць назбиралось, та таких, що шкода Княжій горі у свої підземні таємниці та ще й когось утаємничувати, отож і сидить на них орлицею. Бачив, звідти вилітають сови, що денного світла бояться, кажани там водяться, всяка нечиста сила, що проти ночі й згадувати страшно, а людям дорогу в печеру-чернеру заказано, може, тільки нашому діду Гордію й не заказано, от. Хіба дід живе? Дід вештається поміж днем учорашнім і завтрашнім, наче йому пристановиська нема в дні сьогоднішньому, то йому не страшно і в печеру-чернеру заглянути, як у своє вчорашнє життя, а потім назад повернутися до нас. Оті старі гроші, з якими ходив у крамницю торгуватись, де дістав? А в печері-чернері дістав та й додумався, ірод, із ними на білий світ поткнутись! Та з такими грошима лиш у печері-чернері й торгуватись, там теж крамниця має бути, а в тій крамниці й товари такі, що за старі гроші відпускають їх, а за нові гроші нічогісінько не купиш. Бач, дитино, який наш дід Гордій багач, але не спромігся з печери-чернери гостинці принести ні для баби своєї, ні для внука, немов у нього ще є десь баба чи внук або має гроші берегти для якогось іншого життя. А може, дід Гордій і береже знайдений скарб для якогось іншого життя, хіба вгадаєш, коли він вічний: либонь, ні початку йому немає, ні кінця. Отож, лиш дідові й можна в оту печеру-чернеру й назад, а тобі зась, бо чого тобі в те минуле життя заглядати, коли його в тебе не було? А раз у діда Гордія було те минуле життя — хай заглядає, хай собі вештається з порожніми руками туди-сюди, аби здавалося старому бовдуру, що й він до якогось путнього діла приставлений. Та не подумай, що він справді по ті гроші внадився в печеру-чернеру, що йому справді закортіло в своє минуле життя позаглядати. Спершу він подався туди по свого коня Гнідка, був колись такий жеребець у діда. Й чи цигани вкрали, чи якась холера, а тільки пропав Гнідко. Скільки по ярмарках обходив дід Гордій, думав зловити циганів, а все марно. Ось і сказали дідові, щоб у печері-чернері шукав, начебто лиш там Гнідко міг пропасти, ну, дід внадився під Княжу гору, бо, кажуть, у горі всякої всячини багато пропало. Дід не знайшов коня, бо печери ж ті — без кінця та краю, десь там Гнідко бігає й досі, а дід і досі шукає, в минуле своє життя ходячи й ходячи, отож і гроші трапились, і ще всяке добро трапляється, тільки ж не бере додому, бач, перетрудити рук не хоче.
Чудний, ти не відав, що хата — це і є вхід у печеру-чернеру, чи ступаєш у її роздзяплене війстя, з колючих чагарів назустріч летять сови золотаво-круглоокі, з гостряків на стелі звисають кажани, летючі миші шугають над головою з моторошним шелестом-хлюпанням, стіни мокрі від патьоків води, іскристо зблискує вогке каміння. В печері-чернері ледь світиться, наче її осяюють нічні світлячки. З шерехом осовується глина, дзяпотять краплі, й пронизлива сирість діймає до кісток. Здається, твоє дихання відлунює так погрозливо луною, що тамуєш подих. У попелясто-сірому тумані видніє-ться рукавець, у якому начебто світліше, ти зі сторожким ляком звертаєш сюди, ступаючи по глейкому й слизькому, наче остерігаєшся спіткнутись на гадюччі, далі в стіні — ще світліший відгалужується рукав — і вже тут стеля повищала, під ногами зелена трава, цяткована квітами, попереду в досвітньому тумані за осокою блищить озерце, на березі озерця пасеться кінь гнідий, наче жолудь, якась сила виносить тебе на коня і, вчепившись за гриву, ти вже їдеш верхи, чуючи в грудях холодок тривоги. Зовсім низько над головою висять імлисті зірки, наче кетяги калинових ягід, та дедалі грона зірок вищають, бо стеля в печері-чернері дальшае, і це вже навіть не стеля, а небо у скуйовджених хмарах. Дивно, що дід Гордій так часто ходить шукати свого коня, який таки справді забіг під Княжу гору, й досі не знайшов, хоч що тут шукати Гнідка, ось він, заблуканий кінь, ситий, доглянутий, і так славно скаче риссю — вперед, і вже далеч кругом неокрая, луг обертається на ковильний степ, ген дрохви й стрепети, ген скіфська могила й кам'яні баби, ген табун сайгаків, а над ними ширяють шуліки у високості. Гнідко ірже — гримить сурмою, й наче у відповідь на кінське іржання на шовкових хвилях степової тирси зринають хижо зіщулені постаті кінних вершників у гостроверхих хутряних шапках, і занесені вгору шаблі у їхніх руках цвітуть дзеркальним сяйвом, вершники скачуть навздогін, ну ж бо, Гнідко, виручай, бо зброї для захисту нема, бо лиш на тебе надія! Гнідко розпластується над землею, грива кипить окропом, ніздрі наче аж полум'ям дихають, буйний степ летить назустріч, а в буйному степу летять назустріч кам'яні баби, сизі чайки, бабаки, дикі груші, полинні пахощі б'ють у груди, а обрій відступав й відступає, наче смуга морського прибою, повита танцівливим маревом. Кінних вершників у гостроверхих шапках уже й не видно за тобою, пропало дзеркальне сяйво шабель у їхніх руках, серце у грудях сміється й плаче від гострої радості, а кінь уже біжить не в степу, а продирається крізь пущу, мох зеленіє на стовбурах дерев, перегукуються пугачі, якась звірина з хащів блимає жаским плавленим золотом червоних очей, якась хижа птаха стулила дзьоба так, наче клацнули дві сухі мертві кістки. Ген мочарі, багно зітхає безоднею в грудях землі, примарні вогники тремтять над багном, румовисько напівзів'ялих і напівзогнилих очеретів, і така безнадія кругом, що краще б ведмідь у пралісі заревів одчайно, порушивши це запустіння, гайда.