Голодомор

Євген Гуцало

Сторінка 6 з 16

И нарешті відриває очі від шахівниці, дивиться у вікно.—Пора на сівбу, вже зібралися.

— Пора на свято праці,— згоджується Шпитальник Матвій.— Хоч і не всіх саботажників зібрали, та більше вже не зберемо.

Вони виходять на ґанок сільради, стають плече в плече, дивляться на зелений моріг, на якому з'юрмився народ з мисками та з ложками в руках. Матвій Шпитальпик лівою в рудих веснянках рукою пощипує кучеряву борідку клинцем, завченим рухом поправляє окуляри на переніссі, а тоді закладає за борт зеленого френча. Завченим рухом викидає праву руку вперед.

— На свято праці! Ми створили умови, коли талант душі кожної особистості розкривається в праці не на себе, не на визискувачів, а на колектив, на державу робітників і селян. Ми створили умови, коли масштаби нової особистості нового суспільства вимірюються безкорисливістю і самопожертвою в ім'я всенародних ідеалів і в ім'я ідеалів світлого майбутнього. Світова революція — ось чим вимірюється наша нова людина, ось чим вона живе, ось що складає її мету. Бо ми добиваємося щастя не лише для себе, а й для робітників і селян усього світу. Хто з нас може почуватися спокійно, коли на п'яти континентах стогнуть народи під п'ятою капіталу? Якій нашій матері не стане гірко, коли вона подумає про долю матері де-небудь в Ефіопії чи в Абіссінії? В якої нашої дитини від болю не стиснеться серце, коли вона довідається про злиденне дитинство свого ровесника десь за океаном?.. Слухайте мене! Своєю працею ви наближаєте не тільки соціалістичну індустріалізацію у своїй державі, а й неминучу загибель міжнародного капіталізму в усьому світі. Па сівбу!

Говорячи, Матвій Шпитальпик раз у раз викидає різко праву руку вперед, особливо ж тоді, коли каже про п'яту капіталу, про міжнародний капіталізм. Наче рухом правиці хоче довести: хоч п'ята капіталу і міжнародний капіталізм далеко, але ми їх дістанемо й звідси, нехай начуваються.

Задоволений собою голова колгоспу Матвій Шпитальник обертається до голови сільради Кіндрата Яремного, вдоволено підморгує:

— Ось так!.. Хід слоном по центральній горизонталі!.. Це не хід пішаком тільки на одну клітинку вперед.

— Еге ж,— зачаровано дивиться на нього Кіндрат Яремний.— Це не хід пішаком...

Чуються голоси Василя Гнойового та Миколи Хащуватого, шваркотять якісь скрики інших активістів, що позбиралися перед сільрадою,— і юрма наче пробуджується, починає ворушитися. Починає ворушитися, мов черва на шматку гнилого м'яса, але завзяті голоси не згасають, і ось уже юрма тече від сільради шляхом.

— Ходімо? — чи то питає, чи то стверджує Матвій Шпитальник.

— Ходімо,— каже Кіндрат Яремний, опускаючи ногу з ґанку сільради.

— Куди ти?

— Як то куди?

— Ха-ха,— сміється голова колгоспу.— Та не туди... Зіграємо партію-другу в шахи! І я тобі дам дві тури фори.

— Дві тури фори?! Ходімо! І вони зникають у сільраді.

Що це гримить, що це грає? Де це? І той гуркіт, і та гра не гаснуть, не дальшають, а ближчають.

Хіба всидиш у хаті? І Галя виходить з хати, стає за ворітьми.

Гуркіт ближче, ближче — і ось з-за повороту з'являються якісь люди. Не так ідуть, як сунуть юрмою, ледь переставляючи ноги. Хто ж то попереду юрми ступає задки, весь час розмахуючи руками? А за помахами його рук і гримить-грає. Гуркіт, дзвін, виляски, бамкання. Що це, цо ще?

Попереду ступає задки Василь Гнойовий!

Раз у раз підламується в колінах, наче сам провалюється в землю, а голова на його в'язах провалюється в плечі, а груди провалюються в живіт, а живіт провалюється десь нижче пояса. Йде так, наче манить за собою. О, хтось у юрмі впав, його оминають, а коли оминули,— зостався лежати на шляху, дивлячись услід.

Обіч юрми — активісти їхні сільські, Галя нарешті роздивилася їх. То вони гримлять-грають, б'ючи в сковороди, в бляху, в дека, в якісь залізяки. Залізом по залізу, а тим оркестром править Василь Гнойовий. Дехто в юрмі також б'є ложками в миски, але таких мало.

— Саботажники! — хтось кричить.

Ось юрма поволеньки наповзає, наповзає, вже й біля Галі.

— Перекуємо саботажників колгоспного руху! — аж піниться Микола Хащуватий.

А Василь Гнойовий, задкуючи, водить руками — й за його наказом гримить залізо об залізо, аж вуха глухнуть.

— Не дамо саботувати соціалізм на селії.

А Галі саме заспівалося:

По дорозі жук, жук, по дорозі чорний.

Подивися, дівчинонько, який я моторний.

Куди всі йдуть, навіщо несуть ложки й миски? Ледве переступають ногами-колодами, та такими товстенними, що водою з них бризкає. І так само понапухали обличчя, а на набряклих обличчях — очі як позамерзали. Очі як позамерзали, ледь-ледь світяться туманом.

— Саботажники!.. Хто не працює — той не їсть!

Галі співається:

Видно шляхи полтавськії

Ще й саму Полтаву...

Та Галю ніхто не чує, бо гримить залізо та бляха, бо кричать активісти-незаможники. В юрмі в якоїсь жінки підкошуються ноги, вона хоче вчепитися за чужі плечі та лікті, але її відштовхують, і жінка осідає навколішки в сіру куряву. її обминають, а вона дивиться вслід і просить:

— Візьміть мене!.. Візьміть мене з собою в поле. Я хочу їсти... їсти хочу...

І простягає перед собою порожню миску, мовби сподівається, що її чи візьмуть-таки з собою, чи щось покладуть у миску.

А Галі співається:

Вставайте, гнані і голодні

Робітники усіх країн...

Жінка на шляху, почувши бадьорий дівочий спів, обертається й дивиться на Галю замерзлими очима, в яких ледь світиться туман.

Раптом Галі стає так смішно, що вона заходиться реготом.

Регіт колотить нею, аж поки гасне.

— Ой... ой... ой... — від якогось важкого болю стогне вона.

Жінка підводиться з колін, злякано оглядається на Галю — й поволеньки тюпає по шляху за юрмою, що повзе з села під гракання заліза, крики і свист.

— Голова їде... Обоє... Шпитальник і Яремний...

Ген у полі, у вибалку, біжить гнідий кінь, запряжений у дрожки, а на дрожках попримощувалися голова сільради та голова колгоспу. Обоє у військових картузах, а тому зоддалеки схожі на міліціонерів з району.

— Куди вони їдуть?

— До нас.

Надвечір'я. Тут, на польовому стані, чи то мають обідати, чи то вечеряти. Сівачі зібралися під розквітлими дикими грушами, що облітають зів'ялим цвітом, а довкола цього стану — зорана і вже засіяна земля, що чорніє розлитим дьогтем.

Сівачі дивляться на дрожки, що котяться до їхнього стану, вже й прикотилися. Гнідий кінь спиняється, а двоє голів зіскакують на землю. Кіндрат Яремний командирською ходою йде до людей, а Матвій Шпитальник зостається біля дрожок. Він тримає у руках якийсь ящик яскравого вишневого кольору, і всі дивляться на той ящик.

Голова колгоспу заглядає у великий обсмалений казан, біля якого стоять напоготові Василь Гнойовий та Микола Хащуватий, а за їхніми спинами — сліпа на ліве око тітка Гичка, що раніше готувала в селі на весіллях та на похоронах, а тепер от на весіллях і на похоронах не готує, тільки в полі для тих, хто робить.

— Готово? — бадьорим голосом озивається Яремний. Тітка Гичка киває головою, а Василь Гнойовий шкірить зуби.

— Покуштуєте?

— Я ситий,— відповідає Кіндрат Яремний. Г жартує до тітки Гички: — То готували лівим оком чи правим?

Тітка, насупившись, мовчить, і жодне з людей не усміхається на жарт, лише Микола Хащуватий каже:

— Либонь, на праве, на живе.

Посуворішавши на лиці, голова сільради випростується. випинає груди, викидає руку вперед і вигукує.

— Хто не працює, той не їсть!.. Соціалізм — це облік!.. Смачного вам...

І пружною ходою ступає до дрожок.

Сівачі стовплюються навколо казана, простягають миски, а Василь Гнойовий і Микола Хащуватий орудують двома черпаками, розливаючи кандьор.

— Налий мені!

— Долий, бо не долив!

— Не розхлюпуй!

Обіч від казана, ближче до груш, зібралися ті, хто не орав і не сіяв, а приволікся з села в надії, що перепаде якась крихта чи крапля. Це діти, старі баби та діди. Поміж них — і тітка Юстина. Всі вони чекають, коли орачі та сівачі одержать свої порції, тоді можна буде підступитися ближче н попросити собі. Раніше не можна, бо в Гнойового та Хащуватого чіпкі очі, хутко заробиш від них черпаком по спині.

Та ще ж і Гаркуша тут. Коли Гнойовий чи Хащуватий не застережуть такого ледаря, що не робив, а хоче поїсти на дурничку, то він помітить:

— Миколо, Василю, а то кому наливаєте кандьору? Хто не працює, той не їсть!

І раптом... застигають простягнуті руки з порожніми мисками, завмирають ложки над кандьором у тих, кому вже налито. Не ворушаться черпаки в Василя Гнойового та Миколи Хащуватого. Тітка Гичка торопіє на виду так, що, либонь, зараз стане видюща й на ліве око. Всі дивляться одне на одного, дивляться наокіл.

Хто це співає?

Яка це жінка співає таким щасливим голосом?

Ніхто з тих, що зібралися до кандьору, не співає, але ж голос лине й лине — чарівний, сонячний.

Расцветали яблони и груши,

поплыли туманы над рекой...

Выходила на берег Катюша,

на высокий берег, на крутой.

— Та це патефон,— похмуро бубонить Гаркуша, показуючи рукою на дрожки.

Хто допався до кандьору і їсть, давлячись, зовсім не чуючи того патефона, а дехто обертається на дрожки. Справді, на дрожках стоїть патефон — отой прямокутний ящик яскравого червоного кольору, який привіз у поле Матвій Шпитальник.

Выходила, песню заводила

про степного сизого орла,

про того, которого любила,

про того, что верность берегла...

Голова сільради Матвій Шпитальник та голова колгоспу Кіндрат Яремний захоплено поглядають на платівку, що крутиться, і сяють від задоволення. Не зізнаються один одному, та мимоволі думають: чи колгоспники здатні оцінити все те, що їм подаровано отут, просто в полі, після їхньої праці? Мабуть, таки ні, бо лиш миски перед собою бачать, їм кандьор заступив красу співу, красу мистецтва.

Мы красные кавалеристы,

и про нас

былинники речистые

ведут рассказ...

Тітка Юстина простягає миску — і Микола Хащуватий наливає їй черпаком кандьору з казана. Він не дивиться, кому наливає, бо слухає музику і спів. За тіткою Юстиною й інші від груш сунуть до казана, їм також перепадає бурда.

Наш паровоз, вперед лети,

в коммуне остановка...

Ледь ступивши від казана, тітка Юстина опускається на коліна, сідає на землю і, діставши з-за пазухи ложку, сьорбає кандьор, і сльози течуть по її жовтому обличчю.

На границе тучи ходят хмуро,

край суровый тишиной объят.

У высоких берегов Амура

часовые Родины стоят...

Накрутивши блискучою ручкою патефон, голова колгоспу Матвій Шпитальпик від дрожок іде під розквітлі груші, де вечеряють.

1 2 3 4 5 6 7