Заспівати, щоб почув дядько Сава, голосно-голосно заспівати? Та хіба він почує, коли далеко десь за горбами... Приїхали до дівчини три козаки в гості...
Оглядається — й завмирає від несподіванки.
Чорнявий парубок виринає ген-ген у молодому житі, наче погойдується по пояс у накотистих хвилях. Розхристана вишита сорочка тріпоче на грудях, вугільне волосся над чолом мерехтить іскрами в сонячному промінні. Де він узявся тут, у полі? Хто це такий? Може, якийсь петровецький, а може, й не петровецький, тільки в своєму селі вона таких не знає.
О, руку звів, наче рукою манить до себе.
Може, хтось знайомий, тільки Галя не вгадає? Бо чого б ішов назирці за нею, бо чого б кликав до себе.
І всміхається. Якось так силувано, кривлячи губи, наче йому болить щось. Галя хоче всміхнутись йому у відповідь, бо ж парубок такий славний, але душа її насторожилася й затерпла.
Якось він так чудно йде через жито до неї, мовби долає круту воду, все ближче та ближче, повищавши в рості і геть посутенівши смаглим лицем, наче лице задерев'яніло.
Ні, таки незнайомий парубок. А славний, тільки якийсь чи дивний, чи чудний.
І чого мовчить, чого не озивається? Хіба так парубок підходить до дівчини, що не всміхнеться й не озветься, а тільки дивиться страшно? Чого він так страшно дивиться, коли довкруж — такий чистий польовий простір і такі ясні блакитні бані вгорі небесні?
І що то він тримає в'юнке та блискуче в руках?
Лишенько, та це ж бо залізний ланцюг у його руках порубцьованих та покритих бородавками.
— Віддай хліб!..
І той ланцюг порскою гадюкою злітає вгору над Галиною головою, ось-ось обхопить шию смертельним зашморгом. І дівчина з розпачливим зойком кидається вбік, і ось вона вже біжить стежкою, аж серце заходиться в грудях, аж серце їй стає в самісінькому горлі, що продихнути не годна.
— Віддай хліб!..— чується ззаду.
Той крик-стогін мовби шмагає Галю по спині, ладна бігти ще прудкіше, але молоде жито б'є в груди, але повітря стає стіною, але ноги влипають у землю. Здається, що тупіт ззаду не відстає, а ближчає, що залізний ланцюг скоро зімкнеться на шиї, і їй хочеться лементувати. І їй хочеться лементувати, щоб почули люди, щоб оборонили від напасника, який хоче її задушити — й відняти хліб та цукор, що дістався від дядька Сави.
— О-о-о! — кричить у білий світ.
А білий світ не відгукується на її розпач.
Спіткнувшись, Галя падає в жито — і вже не має сили знестися. Що буде — те й буде, й вона заплющується, припавши губами до землі, вдихаючи давке порохно.
Співають жайворонки.
Потоки срібного співу дзвенять угорі, й Галя спершу навіть не розуміє, що то жайворонковий спів, бо хіба ж може весь білий світ співати, як жайворонок? Аж не віриться, що почула ту музику тільки тепер, і вона цілющими ліками вливається в душу, змиває сліпий страх.
Помацавши за пазухою хліб та цукор, Галя відриває голову з землі, сідає і, бачачи довкола тільки шелестке жито, слухає жайворонків, які співають начебто ще запопадливіше, ще дзвінкіше.
Галя зводить голову, сторожко дивиться понад житом, що вигойдується розлогими хвилями. Ніде нікогісінько, тільки пустельне зелене море, тільки святково чиста блакить над, зеленим морем.
Чого .вона злякалася, чого? Може, той залізний ланцюг їй тільки привидівся, а насправді не було ніякого ланцюга й той парубок не хотів її задушити, аби відняти хліб? Не інакше, як вистежив, що дядько Сава пригостив її хлібом та цукром,
А може, примарився й парубок у вишитій сорочці?
Е-е, ні парубок у вишитій сорочці не примарився. Славний такий, чорнявий, смоляний чуб. Ось тільки лице скривлене й очі страшні.. Бо голодний, а тому нездоровий, хворий. Просив хліба, щоб підкріпитися, а вона йому не дала.
Де він?
Галя зводиться в шумкому житі, в співі жайворонків, дивиться наокіл. Може, десь вигляне чубата голова? Не видно. , А коли... а коли вмер із голоду?
Повагавшись, Галя засуває руку за пазуху, дістає скибку хліба — й підносить перед собою, тримає так, що видно хліб і жайворонкам, і сонцю, і всьому білому світу. Повинен би побачити й отой парубок, що стежив за нею, що біг назирці.
Лише лискучі зелені хвилі молодого жита.
Галя дістає з-за пазухи грудочку білого рафінаду — й простягає перед собою. Поглянь! Хіба ти не бачиш — ось цукор, ось хліб!.. Ще й співається:
Там Василько косу носить,
тонкий голос переносить...
Не бачить, не чує... Поїхав за Десну...
Руки опускаються, як зів'ялі, й Галя поволеньки плине зеленим морем до села, що вже ген-ген закучерявилося яблуневими та вишневими садками.
Грабарка скрипить немащеними колесами, гнідий кінь покивує головою, що важко обвисає, а він задирає раз по раз її вгору, наче боїться загубити на курному сільському шляху. Карпо Гнилоквас ступає обіч грабарки, і його довгообраза голова також обвисає на груди, то він раз по раз сіпає нею, наче також боїться загубити,
— Карпо, Карпо!..
Гнилоквас не чує. Тоді Юстина, що сидить на лавці під вощінням, уже не кличе, а зойкає якнайпронизливіше:
— Ой... Ой!
На той зойк Гнилоквас зупиняється, дивиться на тітку болотяною каламуттю сонних очей.
— Чого стогнеш? — питається.— Ще жива?
— А підійди-но сюди,— просить Юстина.
Карпо Гнилоквас з батогом у руці чалапає до тітки.
— Чого тобі? — каркає.
— Сиджу та жду тебе... Везеш когось? І киває на грабарку, з якої стримлять угору чиїсь темні закоцюблі пальці.
— Везу... Може, й вас підвезти?
— А куди підвезти? — питає Юстина.
— Та до ями, куди ж.
— Е-е, до ями не хочу,— лагідно відказує тітка Юстина, рада, що Карпо Гнилоквас спинився та балакає з нею по-людськи.— Хочу на цвинтар, а не до ями.
— Зараз?
— Та ще не зараз, бо годна дух перевести.
— Як годна перевести дух, то переводь собі. А нащо кличеш? — без гніву гнівається Карпо Гнилоквас.— Бо в мене робота, село велике. Поки об'їдеш туди-сюди, а тут іще з тобою балакай. Дурна ти, Юстино.
— Бо справді дурна,— лагідно згоджується Юстина.— Візьми ось...
І подає йому якогось вузлика, що сіріє у бур'яні під лавкою.
— Ходила у Петрівку до брата Сави, то він трохи риби дав закропитися.— Візьми, це тобі.
Карпо Гнилоквас бере той вузлик — загорнутий у пілочку полумисок, що справді таки пахне смаженою рибою.
— То завезеш на цвинтар? — питає тітка Юстина.
— Безпремінно! — тулить гостинець до грудей.
— Тільки ж дивися, не до ями, бо святий бог усе бачить, він не простить.
— Ага, на цвинтар,— обіцяє Карпо Гнилоквас, бо пообіцяти хіба важко — та ще й за печену рибу.
— Я дурна, дурна, але ти не думай ото, що зовсім без олії в голові,— тішиться собою тітка Юстина.— Хочу з тобою наперед умовитися, а з грабарем Никоном я вже потолкувала, він мені обіцяв могилку викопати. Я в нього могилку велику не прошу, бо нащо мені велика? Я сама собі маленька, а ще всохла, то багато місця не залежу, правда?
— Правда... То кажіть, що хочете, бо в мене робота,— нагадує Карпо Гнилоквас, готовий поспішати, бо тітка більше риби не дасть.
— А тільки ж я хочу поміж своїх, о. Коло батька та коло матері, коло діда та коло баби, коло сестри своєї Килини та коло брата Ілька.
— Чи не однаково?
— Бо не однаково!— ласкаво заперечує тітка Юстина. — Я й грабареві сказала, де саме копати... Були разом на світі цьому, то й на світі тому хочеться бути разом, з ріднею, бо з ріднею скрізь легше. Бо в отій ямі — як у колгоспі, а я до колгоспу не хочу. Я ж одноосібниця, знаєш?
— Та знаю, що одноосібниця.
— То чого мені в той кагал? Не хочу.
— Ох і одноосібниця ти, Юстино!
— Авжеж, авжеж, не хочу в яму, хочу до своїх, поміж своїх. Тільки ж ти, Карпо, не обмани мене. Я тобі рибу дала, я з тобою договорилася, бо гріх буде тобі за мене.
— А, де той гріх...
— І суд божий,— нагадує Юстина.— Нема людського суду, то божий буде.
— Ждіть, ждіть.
— Ждатиму,— обіцяє тітка Юстина.— Як на цьому світі не дочекаюся, бо вже ледве клигаю, то на тому світі дочекаюся, бо на тому світі що? Лежиш собі і ждеш, ні роботи ніякої, ні колгоспу, що тобі день, що тобі ніч...
— Ну, в мене робота.
Карпо Гнилоквас іде до грабарки, той тітчин вузлик тулить поблизу мертвої руки, що вгору задерлася зі скарлюченими пальцями, смикає за віжки. Гнідий кінь стріпує гривою і хвостом, відганяючи мух та ґедзів, і скриплять немащені колеса.
— А не повинен би обдурити, я йому рибу дала. а кому б ще гостинця дати, коли більше нема кому...
Василь Гнойовий випростується над колодою, на якій рубає дрова, і, тримаючи в руці сокиру, дивиться на жінку, що йде від воріт. Голову в жінки пов'язано білою хусткою, а тому її смагляве лице — як великий чорний вугляк, а на цьому вугляку палахкотять очі гострими присками.
— Добрий вечір,— вітається жінка, дивлячись спідлоба пильно-пильно.
Василь Гнойовий різко відкидає сокиру на траву й зле питає:
— Хто така?
— Вечір добрий,— ще раз вітається жінка.— Не впізнаєш?
— Багато всяких тут ходить через село.
— Та я ж Горпина.
— Яка Горпина?
— Горпину забув? З Забари я, твоєї Ольки рідна сестра.
— Горпина?— роззявляє рота.— Моєї Ольки сестра?
— Так змарніла, що не впізнав?
— Овва!.. То це справді ти, Горпино, чи мара?
— Та це я така, схожа на мару,— каже Горпина й проводить долонею по сухих очах, наче сльози витирає.— А як там Олька?
— Нездужає... Чого навідалася? — І, не чекаючи відповіді, скрикує зачудовано: — Та ти ж молода, а постаріла так!
— Бо постаріла, правда твоя... В хаті Олька? То я зайду до неї.
— Та кажу, що нездужає, то в коморі лежить, бо дух важкий від неї...
Горпина йде в комору, а Василь Гнойовий збирає нарубані дрова, бубонить:
— Хтось би другий вже давно перестав годувати таку жінку. Надумала вмирати, то вмирай, а я, дурний, годую. Гут самому нема чого в рот покласти, а я... Мала б за мною глядіти, а я глядю її.
Несучи дрова, спиняється в сінях перед коморою, звідки чуються тихі жіночі голоси.
—— І чого вона прийшла з Забари? Та ще проти ночі... Розпалює в печі, до вогню ставить чавунець. У чавунці, залитому водою, стримить кістка з м'ясом.
— Раз проти ночі, значить ночуватиме. Ха! Це ж там у Забарі собі думала, що я тут нагодую її! Прийшла об'їдати, бо свого нема. А в мене є? А мені хтось дає чи мушу діставати? Дістаю, поки ребра не пощитали.
І Василь Гнойовий уже гнівається, наче бідолашна Горпина таки об'їдає його, таки з рота видирає.
— А вона ж молода й славна.