Вони так подружилися, що частенько, притулившись, сиділи на стільці під грубкою. Правда, хлопець ворону висаджував, бо вона ще не могла літати.
* * *
Більше місяця минуло з того часу, як у Сашка поселилася ворона. На крилі рана зажила, і птах раз у раз пробував злітати то на вікно, то на стіл. Мати наполягала, щоб випустити ворону на волю. Ту думку підтримував і батько. Але хлопець все відмовчувався: не хотілося розлучатися з Галею. До того ж, всі однокласники у школі знали про ворону, часто забігали подивитися, як мирно живуть кіт і птах.
Одного разу, коли Сашко повернувся з школи, то застав у кімнаті повний розгардіяш. На підлозі валявся вазон у побитому горшку, біля шафи лежали черепки з дорогої червоної вази, а коло столу розкидані книжки і зошити.
Хлопець розгублено став серед кімнати, не розуміючи, що сталося. Ще не встиг скинути ранець, як увійшла сердита мати.
— Бачиш, що накоїла твоя Галя?
— Як же це сталося? — запитав хлопець.
— Так вона гралася з котом,— з гнівом розповідала мати. — Я хотіла її зловити, а вона, проклятуща, як почала літати по кімнаті, то все поперекидала.
— А де Галя?
— Шмигнула у відчинені двері.
— Не треба було її чіпати, то все залишилось би цілим, — буркнув Сашко.
— Ти ще мене вчитимеш?! — гримнула мати, аж у неї щоки зайнялися рум'янцем. — Швидко роздягайся і прибери у кімнаті!
Сашко мовчки попідмітав, поскладав книжки і зошити на стіл, вогкою ганчіркою витер підвіконня і меблі. Як тільки виніс черепки і сміття надвір, то почув:
— Кар-кар-кар!
Зиркнув на дах і радісно:
— Галю! Галочко!
Ворона, як здалося хлопцеві, ніжно обізвалася:
— Кар~р-р!
Потай від матері шмигнув на кухню, схопив кусень хліба, вибіг на подвір'я і простягнув птаху:
— Візьми, Галю, візьми!
Ворона витягнула голову, розглядаючи подарунок, змахнула крильми — і сіла Сашкові на плече. Той підсунув їй до дзьоба хліб. Вона обережно взяла окраєць і злетіла на дах будинку.
Птах щодня навідувався до хлопця, а той підгодовував його різними лакітками.
Та розлучили їх осінні дощі, які перепадали майже два тижні. Сашко не раз виглядав вихованку, але та, мабуть, кудись подалася зі своїми родичами.
ЇЖАЧОК
Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштановому листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати блискучі, ще вологі від шкаралупи каштани.
їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями.
Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з'їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому.
Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.
Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки, вкритої густими гострими колючками. Шкаралупка лише лопнула посередині, і звідти лукаво посміхався кароокий каштан.
Дівчинка підняла знахідку, підійшла до хлопчика і ніжно:
— Подивись, Івасю, якого кумедного їжачка подарував нам каштан.
Хлопчик спідлоба зиркнув на колючку — і губи розтяглися в широкій усмішці. Обережно взяв простягненого красеня і вдячно подивився дівчинці в очі.
БОРОВИКИ
До бабусі Марини, що жила у селі Слобідка Горчичанська, я прибився надвечір. Старенька саме доїла корову на оборі. Я привітався, поклав подарунки на стареньку табуретку і:
— Бабусю, я побіжу в ліс, може мені щось усміхнеться... Дуже хочу грибів, смажених на вугликах.
— У лісі вже темно, сину. Завтра раненько підеш, а зараз відпочинь. Пройшов же сім верстов.
— І все ж я пошукаю щастя...
З тими словами зняв з колика відро, перебіг єдину у цьому селі широку споришеву вулицю, на якій табунцями навпроти воріт своїх господарів збиралися ночувати гуси і качки, перебіг сусідське подвір'я, а там, за городом,— ліс! Такий же, як і кілька років тому, коли два тижні пас бабусину корову.
Втоптаною конюшиновою стежкою буквально влетів у зелену стіну лісу.. Було вже і справді темнувато.
Вирішив пошукати щастя скраю, де ще крізь густі крона дерев іноді пробивалися косі сонячні промені. Кинувся праворуч до великого дубового куща, віти якого лежали на землі. Рвучко підняв крайню гілляку — і ахнув! Земля була вкрита боровиками! Ніби хтось навмисне насадив кілька десятків великих і малих грибів. Від несподіванки впустив гілляку. Оглянувся, чи нікого нема поблизу, протер очі: чи не сон це? Витягнув з кишені складного ножика, якого спеціально купив у Києві для цієї мети (а тоді я закінчив три курси університету), опустився на коліна і поповз під казкову гілляку...
Через хвилин десять я випростався, радісно усміхаючись, і до дуба та лісу:
— Дякую вам, мої любі друзі, що не забули мене, що привітали таким дорогим подарунком!
Було за що дякувати: у руках тримав повнісіньке рідро боровиків великих, середніх і навіть дрібних...
Бабуся ще поралася коло корови, як я опинився перед нею із ношею. Вона аж нестямилася:
— Свят, свят, свят, сину! Хто це тобі наклав повнісіньке відро боровиків?
— Хазяїн лісу, бабусю, сам Дубовик.
— Це ти справді, Миколко, чи снишся мені з грибами?— перехрестилася старенька.
— Так, бабусю, це таки я. А Дубовик мені у Києві снився, кликав до себе в гості. Оце мені подяка, що не забув його провідати...
Того вечора я досхочу попоїв смажених на вугликах грибних шапочок, які вміла готувати лише бабуся Марина.
КАЛИНА
На горбку пишалася своєю осінньою вродою розкішна калина. Од самого вершечка зайнялася вона гарячим полум'ям. Радісно перешіптувались зубчасті листочки від легенького подиху вітру. А з-поміж них визирали важкі коралові кетяги.
Поруч ріс молодий стрункий ясен. Його скромна зелена постать нічим не приваблювала червонощоку калину, що безжурно жартувала з бабиним літом, ловила його і вкривалася від верху до самісінької землі, наче молода до шлюбу, прозорою білою фатою. Вона розкотисто реготала до зажуреного сонця, до потьмареного неба.
Лише зрідка зиркала на свого сусіда, який горнувся до неї тонкими вітами, ніби хотів заховати її пишну вроду від заздрісного ока. Навіть спробував заступити її, вгамувати той веселий, задьористий сміх. Та калина згорда випросталася, легенько відсунула ясеневі гілки і знову вистз вила напоказ всьому світові свою красу і принаду.
На ту пору десь взялися дівчата-шебетухи. Як вгледіли горду красуню та як накинулися на неї, то геть пошматували її розкішне плаття, в пучечки поскладали червонії кетяги.
Дівчата радісно щебетали, свої голови багряними ягодами квітчали, калина ж ридьма ридала...
Засумував ясен, затужив за понівеченою подругою і почав скапувати на землю зеленими листочками.
ТОПОЛЯ
Росла собі край дороги тополя все вгору та вгору. Мимо неї вдень і вночі стрімголов мчали таксі, вантажні автомашини, автобуси, ліниво повзли трактори з причепами, обкутували їдким димом мотоцикли і мопеди.
Дорога гула, ревла, стогнала.
А тополя то припадала пилом, то вмивалася дощами, то обсушувала свої листочки на сонці. Звикли до неї водії і пішоходи, ковзали байдужими поглядами й мчали чи йшли далі.
Якось уранці, коли сонце обняло своїми ласкавими променями дерево, на протилежному боці дороги чубатий хлопчина гукнув до матері, що вела його за руку:
— Мамо, дивіться!
— Що там, сину?
— Тополя засвітилася.
Жінка стала й радісно усміхнулася: тополя справді ніби зайнялася ізсередини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а зовні ще милували око потемнілою густою зеленню. Тому й здавалося, що дерево підсвічується невидимими світильниками.
Хлопчик допитувався:
— Мамо, там лампочки? Як на ялинці?
— Ні, Юрасику, то листочки так світяться.
— А хто їх посвітив?
— Осінь, мій хлопчику.
— Осінь?
— Еге ж
Мати з сином милувалися вродою тополі, а мимо мчали й мчали автомобілі.
СИНЬООКИЙ СЕРПЕНЬ
Чи бачили ви, як цвітуть Петрові батоги? Не бачили? І не знаєте, які вони? Може чули, як старенькі їх ще називають диким цикорієм? 1 ростуть вони на узбіччі доріг, на занедбаних пасовищах, під плотами, на смітниках. Аж до серпня стирчать голі, безлисті кущики з довгими прутиками.
І раптом сонячного ранку серпень розвішує по тих довгих прутиках круглі шматочки синього-пресинього неба. І ті дивовижні синьоокі кущі-букети милують очі доти, поки сонечко із зеніту не зверне до заходу. Тоді квіточки, наче по команді, скручуються, ховаються у пазухи, і стає знову кущ непривабливим аж до наступного ранку. А як тільки вранішнє сонечко вип'є із прутиків росичку, то і заяскравіють неповторної краси сині квіточки. Від кольору цих квіточок у нашому селі Могилівці здавна місяць серпень називали синьооким.
РАНОК
Як тільки березневе сонце залоскотало потемнілий сніг, з даху біля ринви несміливо виглянула велика прозора крапля води. Вона поніжилася у весняній теплині і, набравшись хоробрості, відірвалась від щілини і з радісним вигуком "кап" упала під хатою.
Сонце лоскотало сніг...
І за першою краплею полетіли інші. Тільки й чути було: кап-кап-кап.
Спочатку оті прозорі краплі просвердлили в снігу глибоку криничку, яка висвічувала небесною синню.
А сонце лоскотало сніг...
А з даху: кап-кап-кап, кап-кап-кап...
І криничка переповнилася кришталевою водою. Найхоробріші краплини почали штурмувати неприступні снігові стіни кринички. Надибавши слабке місце, вони кинулися туди гуртом і пробили вузенький рівчачок.
А сонце лоскотало сніг...
А з даху: кап-кап-кап, кап-кап-кап, кап-кап-кап...
І з того рівчачка задзюрчав прозорий холодний ручайок. Він повільно пробирався поміж замерзлими грудками і шматками льоду.
А сонце лоскотало сніг...
А ручайок струменів усе. далі й далі, набираючи швидкості, шукаючи незвіданого шляху до великої води.
Ручай грав усіма барвами сонця, жебонів пісню весняну лазуровому небу.
Так починалося велике оновлення на землі.
РАНОК
Вузькими покрученими вулицями дід з онуком вийшли за село і вперлися у величезний лан стиглої пшениці.