Потім почали виправляти помилки. Член якось підсунув до себе книжку і, звіряючи з нею написане, знайшов дві помилки. Зоставалось їх ще з п'ятеро, але член сказав, що все останнє так, і хлопця пущено.
Саме таким робом узялися й до другого школяра. Тільки, як дійшли до арифметики, бідолашний ніяк не міг рішити завдачу — даремно направляв його вчитель, даремно підганяв член. Нарешті, член не вдержавсь:
— Шо ето? — зненацька крикнув він.— Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нічего не делали! Я в училищний совет на вас подам рапорт!
Бідолашний учитель тільки крутивсь на одному місці. Школярі сиділи білі, як крейда.
Зненацька озвалося хлипання, спершу тихше, а далі все голосніше й голосніше, і перейшло, нарешті, у голосні заводи плачу. Плакав саме той маленький хлопчик, що ще заздалегідь хотів утікати від "пана".
— У! Я не хочу тут!.. Я не хочу! Я додому піду! — ридаючи казав він.
Почувши це, член зупинився. Вчитель побіг до хлопця. Але він не зважав на вмовлення і не покидав ридати і намагатися додому. Довелось пустити його з школи.
Бачачи, що вже переборщив, член притих. Екзамен останніх шістьох хлопців, що здавали на "свідоцтва", відбувся тихо, надто, що всі вони "арихметику" знали, і пан член не мав рації сердитися.
Нарешті скінчили. Пан член устав.
— А тєх не будем екзаменовать? — спитавсь учитель, показуючи на школярів першого та другого року.
— Ннєт... Та они умєють читать?..— казав утомлений член, поглядаючи на годинника: було вже шість годин. — Хлопці, читать умєєтє? — запитався він у школярів.
— Умієм...— несміливо відмовили деякі.
— А щитать? Ну: дважди сєм?
— Чотирнадцять! — гукнули всі відразу.
— А 25 без 7?
— Вісімнадцять.
— Ну...— промовив член, вагаючись.
— Може, закусить би...— обізвавсь батюшка.
— Обикновенно... не мішало б... Ну, дєті,— знов озвався він до школярів, а ті чогось повставали,— значить, ви тепер получите свідєтельство — коториє екзамен здали, а коториє нет, то, обикновенно, учітеся, потому шо наука... то-єсть... потому, шо без єї человек тьомний... А арихметику, особливо арихметику, шоб знали. Потому, обикновенно, арихметика — то велика наука!..— і показуючи великість "арихметики" яко науки, пан член підняв угору проти лоба пальця і погрожаючи, штрикнув їм у повітря.
Далі течія членового красномовства всохла, і він став, не знаючи, що казати.. Школярі, батюшка, вчитель і собі стояли, не знаючи, що їм робити.
— Так от шо... теє...— почав знову член, згадавши, як він колись був укупі з інспектором на екзамені і як саме той закінчив його, — школа у вас хорошая, і я так доложу у совет. I арихметику знають,— один не знаєть, ну, та то вже нічево...— І член так само, як і інспектор, подав руку вчителеві та батюшці.
— Так їх распустіть? — спитав учитель.
— Еге, да...
— Читайте молитву! — промовив учитель.
Хлопці, тупочучи ногами, повернулись до ікони. Прочитали молитву.
— Ну, тепер теє... домой ідіть! — почав член.— А ми до вас, батюшка. Обикновенно треба закусить. Може б того... й водочка?..
— А всенепримінно!.. Як же!.. Пожалуйте!..
— Так, так... От ми там і протокол екзаменськой подпишем...
1884.