Федора нахилилася до Оленки, поклала свою долоню на її зап'ястя й проказала тихо:
"Данилко вже поїхав… – І, щоб випередити розпитування, квапніше заговорила: – Ми про своє нікому й ніколи не розповідаємо, та й знаємо не все…"
"І мені не розповісте?" – спитала Оленка з надією в голосі.
Федора скинула на неї гострим поглядом, мовляв, яке ти маєш право розпитувати про мої сімейні таємниці – так говорили її очі, а уста склалися в гірку гримасу, немов до плачу, та вмить спливла та печаль з її губ, і жінка промовила голосніше, ніби зважилася на рішучий вчинок:
"Тобі скажу. Тобі одній… Й сама не знаю, чому мені враз захотілося розповісти про те, про що ми дома ніколи й не згадуємо…
…Я добре запам'ятала маму Калину. Так її кликала – Калинкою, бо здавалося мені це слово теплішим, м'якшим, ніж "мама", яке належало всім, а це ймення було єдино призначене для неї. Ще й з виду скидалася вона на заквітчаний білим цвітом кущ, що вигинався билинами з-поміж смеречин до неба над стрімким ізвором, внизу якого синіла заплава Черемоша… Коли надходила повінь, я завжди боялася, що вода підмиє коріння єдиної в цій місцині світлої прикраси – вже нахилилися галузки над урвищем, і досить було одного дужого сплеску повеневих хвиль, щоб не стало калини на шутровому побережжі, де росли вутлі, підмиті водами смерічки з іржавим чатинням на гілках.
А потім так і трапилось: не стало Калини ні на березі ізвору, ані в хаті Івана Джемиги…
Не довго цвіла мама своєю пишною вродою в Івановому бурдею, швидко зав'яла після того, як народила Михалка; я вже тоді перебувала в наймах у Пилипа Апостола – мене Джемига виїв з дому, як тільки мама зайшла в тяжу. І як це сталося, я й досі збагнути не можу, бо спав він на печі, а мама на лавиці, й ніколи вони по ночах не сходилися, я про це знала, бо тиснулися ми в одній кліті. Хіба що зґвалтував її… Й напевне, так було, бо, завагітнівши, мама ще більше стала ним гидувати й не обзивалася до нього й словом… Гей, та ж бо то гарні діти родяться з любові, а це прийшло на світ таке нужденне потороччя, ніби 'го бісиця підкинула мамі при пологах: замурзане, з більматими злодійськими очима й люто крикливе. Чисто в тата…"
"А чому Джемиг прозивають курокрадами?" – спитала Оленка й одразу пошкодувала мовленого: все ж таки рідня.
Та Федору не вразило її питання і гейби ще й злості додало.
"Бо то злодійське зілля! – протиснула крізь губи. – Поговорювали, що Іван ще парубчаком в чужі курники залазив, то одного разу родич Пилипа, теж Апостол, спіймав його на кражі, вимазав шміром голову, пір'ям обліпив і так пустив по селу…
…А виїдав мене з хати Джемига одним-єдиним словом "байстрючка". Й коли говорити правду, то мав причину мене так обзивати, я ж бо його татом не кликала – не вчила мене мама так звертатися до нього, а якби навіть навчила, ніколи його татом назвати не могла б: чужий він був мені й мав вигляд відьмака – понурий, злий, кустратий і дивився своїми баньками – правим оком у ліву кишеню… Одного разу вітчим замахнувся на мене кулаком, а тоді мама взяла мене за руку й повела до Пилипа Апостола: змилуйтеся, ґречний ґаздо, я служила у вас на Веснярці, аж поки не зайшла в гріх, що його з вашої волі спузар Іван покрив, але ж ви знаєте, що я його не хотіла, могла-м дитину й на полонині вибавити, та ви боялися лихої слави… А ось видите, яка чічка вродилася з того гріха, та життя їй немає – ґнембить її вітчим і бити береться, то візьміть мою Федорку до телят, вона чемна, послушна…
То залишилась я в Пилиповій ґражді донині й помру тут… Вуйко Пилип не пестував мене, але й шматком хліба не корив, деколи й по голівці гладив. Я ж його дєдиком кликала, бо не було в мене ближчої людини. Зрідка прибігала до Теребіжа, щоб маму побачити, а вона щораз дужче в'янула, – ниділа її краса, мов той цвіт на калині в літню спеку. Коли я приходила, то вона мене й до хати не впускала, щоб я, крий Боже, не зустрілася з вітчимом, і розмовляла зі мною біля вориння, тримаючи за руку малого Михалка, та все ховала його за спиною, бо ж було воно схоже на бісеня й люто позирало на мене з-поза маминої спідниці… В Теребіжі я ніколи довго не затримувалася й чимдуж верталася до Пилипової ґражди, яка мені стала рідною домівкою… Та полюбилися ми з Николою, і я в тяжу зайшла, а коли дійшло до шлюбу, то справила мені весілля мама, бо вже так заведено в наших горах, що молодий разом з боярами має забирати молоду від рідної нені. Ой яке криваве було те весілля!..
Аж потім, коли мами не стало, я дізналася від людей, що була вона в партизанів зв'язковою й часто зникала з дому, коли треба було когось повести на стрічу… Я й донині не знаю, звідки взялася моя мама, з якими вітрами приблукала на Веснярку, а вже хто був моїм татом, того ніколи не дізнаюся. А на весіллі…"
"Я знаю, вуйно Федоро, що сталося на весіллі", – вкрадливо промовила Оленка: їй не хотілося, щоб стара жінка ятрила свою душу тяжкими спогадами.
Але Федора далі й далі вела свою мову: на її молоді очі напливали сльози й відмивали зашкарублу часом і вмисним забуттям найгіркішу правду.
"…Що зараз скажу тобі, дитино, – то таке страшне і встидне, навіть язик не повертається… Про це стало відомо аж після весілля, коли наших хлопців спіймали енкаведисти в часі тої гульби та в ізворі, на березі якого цвіла моя калина, постріляли… Я прибігла на той похорон: з лісів, криївок, бункерів повиходили партизани, щоб провести в останню дорогу своїх побратимів, і моя мама теж там була… Й те, що сказав перед народом надрайоновий Служби безпеки, мені не могло вміститися в голові: дізнано, що Іван Джемига найнявся сексотом до большевиків, був приставлений до власної дружини, й бувало не раз так, що підпільник, якого Калина справляла на стрічу, потрапляв просто в руки облавникам. А про партизанську гульбу на моєму весіллі Джемига сам побіг звідомити в жаб'євський гарнізон, і є свідок, бо між стребками був свій, і той бачив, як донощик рапортував начальникові гарнізону…
Страшно було, аж моторошно: до упівської могили привели із зв'язаними назад руками сексота Івана Джемигу, зачитали вирок, потім звели в яр і повісили. Той його лемент я й досі чую: "Злодії ви, злодії!" – верещав він і водночас, падаючи на коліна, благав пощади.
Отак він нас і тебе, доню, теж, прозвав Злодіями перед своєю смертю. Та очистилась я від цього прозвиська серед явірницьких Апостолів…"
Сказала Оленка:
"Ви очистились, а ми з ним залишились. Бо не від Джемиги воно на нас упало. То давнє прозвисько…"
"Та яке це вже має нині значення?" – знизала плечима Федора.
"Має, вуйно Федоро, має. І через це ще й сьогодні ллється кров… А що сталося з вашою мамою потім?"
Федора схлипнула.
"На другий день після похорону партизанів мою маму знайшли мертвою біля тієї могили. Не могла перенести сорому, в якому сама була непровинна. Наварила відвару з блекоти і там, на могилі, випила… І що гадаєш – випадок то чи Божий знак – калина на березі ізвору в той же день впала: схилилося било й повисло над заплавою. А потім всохло…"
І не було вже про що говорити. Федора мовчки дивилася на Оленку, милуючись нею, а потім проказала, ніби виправдовуючись перед дівчиною:
"А Данилко поїхав… За годину перед тим, як ти зайшла, вийшов з хати".
"Бувайте здорові, – поклонилася господині Оленка. – І вибачайте за клопіт".
Та Федора стояла непорушно, й видно було по ній, що хоче іще важливе щось сказати. Хвилинку повагавшись, підступила до Оленки, обняла її й прошепотіла:
"За невісточку тебе прийняла б – така-сь файна".
Оленка притьмом вибігла з ґражди.
Розділ восьмий
Дмитрик Мочерняк виріс із своїм неньом на Веснярці: старий Штефан ватагував, вірно служачи ґазді Пилипові Апостолові, а малий не відступав від тата.
Як тільки на хребтах Чорногори залишалися від снігу сірі латки, які дорешти згинуть аж у Петрівку, й наставала пора готувати колибу і стаї до весняного ходу, що відбудеться на Юрія, й поки потужний рев рогатої худоби, мекання кіз та блеяння овець вихопляться із притишеності в долах під саме небо й звістують весну, – Дмитрик з неньом та ще із спузарем Іваном, який має розпалити вічний вогонь, вже пораються зранку до вечора на стоїщі, лагодять загорожі, шалюють ліщиновим пруттям та глиною стіни колиби, в яких від зимової течі та хуртовин поробилися шпари, направляють перегородки в стаях, щоб відділити майбутніх ярок від овечої турми, заопатрюють покрівлю на дахах, щоб не текло, як упадуть літні плови, й запасаються дровами, сухим ріщам та хмизом для ватри, котра не сміє погаснути аж до тієї пори, коли налетять на полонину перші зимові шарґи.
А небо над Чорногорою низьке; як тільки западе ніч і затремтить від невловимих звуків неосяжного простору, немов середня струна на басі, а потічки звучно задзвенять, як ті струни під пальчатками на цимбалах, коли вряди-годи нічну пітьму розірве зловісний регіт пугача, від якого серце в грудях мліє, а небо, поцвяховане зірками, загляне в димарний отвір у даху колиби, тоді змерзлий, мов цуцик, Дмитрусь висуне з-під накинутого на плечі сардака руку й намагатиметься діткнутися пальцями до небесних каганців, щоб хоч трохи зігрітися…
І бачить Дмитрик крізь дрімоту, як із західних пропастей Чорногори, із Срібної землі, крадеться син Чорнобога й Мари – пекельний ватажок Пекун, – тривожна була тоді провесінь і тривожною була мова ватага Штефана, який водно говорив про війну, що може накотитися з Хуста – нечутно крадеться до Веснярки лютий Пекун, який хоче погасити вічне вогнище в колибі, і та вкрита зітлілим кожухом купина – спузар Іван – деколи поворушиться й крізь прошивку в кожусі дмухне на поліна, по яких бігають і тут же згасають іскринки; від подиху спузаря вони спалахують чадними пломінцями й зелено мерехтять… А коли проколювався світанок, бачив Дмитрик, як із заросляка, що обступив звідусіль колибу і стаї, виповзають гадюки, яких він не боїться, бо знає, що їм призначено навчати його мови квітів, трав і вміння знаходити в день весняного рівнодення, на Зміїне свято, цілющі рослини.
Так ночами й досвітками, бо вдень не мав часу, навчався Дмитрик розуміти потаємне життя гір і себе самого в тому житті, й знав він уже: он та ропуха, що виповзла, зачувши теплінь, з підземного царства, була, можливо, взимку звичайною жінкою, яка під весну перемінилася у відьму, й добирається тепер до стаї, щоб знайти в ній скритне місце, звідки зручно буде вилізати вночі й висмоктувати молоко в корів, – а вбивати її заказано, треба заворожити, і це може вчинити тільки ватаг… А ось їжак, наймудріший із тварин, уже прокинувся і, чмихаючи, залазить у люфт під колибу, де виїдатиме жуків, тарганів і всіляку гадь, яка шкодить чабанам – гризе, докучає і загрожує болістю; і вже пробує простору легкокрилий кажан: кружляє над головою, вибираючи мент, щоб вчепитися за волосся, проникнути до черепа й випити мозок…
А під самою небесною банею, осяяний першими променями сонця, ширяє беркут, що народився зі сльози Божого всевидячого ока, й пильно стежить за молодими відьмами, які, прокидаючись зі сну у своїх домівках, виганяють душу з тіла на відьомські герці й наготовляються варити чарівне зілля для приманки любасів, спивати веселки й роси, щоб набратися сили для вальпургієвої ночі під перший день мая, коли вони злетяться на Лису гору й зупинять весну.