– А мав би знати, це ж для історії, яку я пишу, – яка ж би то була знахідка!"
"Про той розмир написано там вельми коротко, – продовжував отець. – А ще мовилося в пам’ятці, але то вже з царини легенд – про чарівну мольфарську бартку, яку ватажок скинув з плахи в натовп, що зійшовся на страту, й нібито сказав перед смертю: "Доки ця бартка буде межи людьми, доти не переведеться наше славне опришківство!" Й начебто схопив її молодий леґіник, синок ватажка, і втік з нею у срібну землю…
В Оленки випала з рук виделка й дзенькнула об тарілку. та ніхто на це не звернув уваги.
Ґазда Андрей відняв від обличчя долоні: жура спливла з його виду, зморшки вигладились, й він сказав до Лук’яна Васильовича:
"Я дещо знаю про той розмир, пане вчителю. Ця байка ходила межи людьми й до мене прибрела. а втім, про це знали старі люди, навіть хтось пісню склав… Міг би вам розповісти те, що чув".
"Зробіть таку ласку!" – аж зойкнув Лук’ян Васильович.
Варцаба розкурив схожу на саксофон мосянжову люльку й почав повагом розповідати. Й ніхто не помітив, як насторожилася панна Оленка, ніби в тій розповіді мала вона почути щось страшне або ж спасенне для себе.
Розділ одинадцятий
До Явірника дійшла звістка, що Довбушеву печеру на Чорній горі, яка вивершує вододіл між Черемошами, обступили ровти драгунів і пушкарів, і після недовгої облоги вивели на світ Божий Миколу Шумея із Зеленої та й запроторили його в устєріцьку катушу. А ще розповідали очевидці, котрі бачили, як вели ватажка до Устєрік: збивали його смоляки, а найдужче пушкарі до смерті за те, що загрожував він їхнім маєткам і спокій відбирав протягом десятка років.
Й коли дізнався про це брат Миколи Ілько, який три роки ховався разом з ватажком у печері, а потаємно від брата за награбовані в орендарів і посесорів графа Дідушицького гроші розбудувався в Явірнику й сім'ю там мав, то й зітхнув полегшено, й хоч та підла втіха діймала докором його сумління за те, що покинув у біді Миколу, – ревно взявся до роботи, щоб тепер, уже в безпеці, вибудувати величну ґражду під Думською горою.
Бо коли брати на тверезий хлопський розум, то з тією опришківською сваволею давно вже треба було розпрощатися: Довбушеві часи минули, залишилися після нього тільки назви скал, печер, комор, вершин; народ полюбив легенди про опришків, які вже не загрожували ні життю, ані маєткам гуцулів, а то й вивищували тих, хто прилучався до історії збойницьких родів: живих раді були позбутися, бо ж і Довбуша вбили свої, зате пам'ять про мертвих підносили до високого чину визволення, яке хоч і ніколи до людей не приходило – все ж залишалося в їхній свідомості рожевою мрією, а в той же час сповідники тієї сваволі записувалися до пушкарів, називали себе захисниками маєтних господарів, а ті своєю чергою нарекли їх Апостолами, живих же опришків прозвали Злодіями.
Ілько Шумей не захотів більше опришкувати: йому в печері марився ситий ґаздівський затишок – худоба, вівці, коні, повні бербениці бриндзи, букати вудженого сала в коморі, кружала ковбас на жердках під кроквами, повна хата дітей, празнешні столи на храмові свята, а за столами захмелені гості, й колядники під вікнами на Різдво, які славлять чесного ґазду, а не розбійника, збойника, вовкулаку: "Ми вам хочемо заколядувати, як та ластівка в новім стрішку, як та зозуля у веснянім садку", й не раз, прокинувшись посеред ночі в печері, втирав Ілько гіркі сльози, бо не більше, як два рази до року, міг він закрастися до рідного обійстя, обцілувати жону та синочка, а вдень брат Микола суворо приглядався до його жури й говорив ніби сам до себе:
"За зраду кождого уб'ю!"
Цю погрозу ватажок повторював усе частіше, застерігаючи перед розбродом брата й решту опришків – ніби заклинав їх бути йому послушними. Й Ілько день відо дня щораз терпкіше відчував на собі Миколин погляд, та й леґіні, які перебували разом з ним у печері, сторожко спостерігали, як брат ватажка все більше відчужується, закривається в собі, немов слимак у мушлі, а що думає, які мислі виношує в голові, не важко було вгадати…
Після того, як загін Миколи Шумея-Драгирука напав на кутську мандатарію й дощенту погромив її, – посесор графа Дідушицького Бендас подвоїв ровти смоляків, та й пушкарів утроє більше прилучилося до нього, й зацьковані опришки, немов вовки на панських ловах, заплутували сліди по узворах буркутського хребта від Оглєнди до Тарниці. Перстень смоляків невтримно звужувався, а ще треба було ховатися від конокрадів, які переганяли коней з Буковини на торги до Сигету і влаштовували собі відпочинкове стоїще під Будачівською горою поблизу румунського кордону; конокради за дозвіл безкарно переганяти табуни виказували смолякам опришківські криївки, і їх треба було дужче боятися, ніж цісарських жовнірів, оскільки вони знали найпотаємніші звірині путівці.
Зазимували в Довбушевій печері на Чорній горі, терпіли довгу й люту студінь, й сам ватажок поник і все частіше підмугикував безнадійну опришківську пісню – "Не довго нам жити дадуть, як сніги упадуть, головой наложим…" – і все менше чулося бравури в словах – "Тютюну дістанем в жидівській крамниці, а жида до дверей приб'єм", – і приглядався вже тепер Ілько до Миколи, чи то в нього, бува, не снуються думки про тепле обійстя, гаряче тіло жони, дитячий щебет і пухкий ліжник; а чом би подібні мислі не мали втискатися до голови, коли вже найбідніші горяни не йдуть в опришки, а багатші, гірше за жидів скупарями ставши, не виносять більше на плаї ділеток з гуслянкою й мішків з кукурудзяним борошном – все це тепер треба забирати в людей силою: озлоблені збойники виносять з хат кожухи, ліжники й повні бербениці, і вже не сприймає їх посполитий люд за героїв – минулися назавше славні часи Мирона Штоли, Івана Богуславця, Дмитра Марусяка, та й проминає час останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука: з колись мужнього його обличчя прозирає нині страх загнаного звіра й туск приреченої людини…
Бачив усе це Ілько, й пригнобленість ватажка давала йому право дедалі впертіше думати про вивільнення від опришківської неволі, й усе менше лякали його Миколині погрози. Й трапилося врешті, що напучування ватажка збудили в Ількові ярий бунт, він і сам не втямив, як посмів так повестися з братом: схопився, окинув злим оком побратимів і Миколу, які сиділи на колодах довкола вогнища, і скрикнув:
"Про яку ти зраду мовиш, брате? Любити свою родину – жону, діток – то зрада? А чи не є зрадою те, що ми тут нидіємо без жодної користі як для себе, так і для людей? Та навіть ті дукати, що награбували-сьмо у панів, нікому не потрібні, бо що з того, що я приніс жменю золота своїй Варварі, а вона з ними ні на ринок до Косова, ні до склепу в Кутах, ані навіть до явірницької корчми не зможе потикнутися – бо звідки у простої гуцулки взялися ті гульдени? Та най би лишень блиснула ними в очі крамареві – то й відразу до цюпи! І доки, доки маємо тут голодувати й мерзнути?"
"Ми зрівнюємо світ, брате Ільку, хіба ти забув заповіт Довбуша: всі мають стати рівними, бо так сотворив Господь людей. Тому ми відбираємо в багатих…"
"Рівності немає навіть у стаді, Миколо, бо й там є дужчі і слабші. Але хто від наших грабунків став краще жити? Чи ж то полегшив життя гуцулів Довбуш, коли вбив довгопільського отамана Дідушка – хто став ліпше матися після цього? А як ми зрівняємо всіх до жебрацтва, то звідки візьметься на світі добробут – зі злиднів?"
"Дукою захотів стати, апостолом?!" – скрикнув ватажок і вгатив барткою по колоді, аж та застрягла в дереві по обушок, і подумав Ілько, що цей топір колись розчерепить йому голову, і в цю мить зродився в його свідомості остаточний рішенець.
"Ґаздою хочу бути, що в цьому поганого, брате?" – промовив твердо.
"Кожен, поки заґаздується, стане спершу цісарським слугою, пушкарем – за десять ґрейцарів на день! Або ж до війська запропаститься на півжиття… А ми вольні! І краще нам ходити в постолах, ніж у жовнярських камашах, і ліпше мені жити в печері, ніж у смердючій касарні!"
Втямив тоді Ілько, що цієї розмови з братом опришки йому не забудуть… Більше не встрявав у суперечки з Миколою, відмовчувався, а згодом і подобрів ватажок… Та коли завесніло, покинув Ілько серед ночі печеру, зійшов з Чорної гори й подався у Явірник до своєї родини, затаївши в серці страх перед опришківською розправою.
Минуло кілька років у спокою, та який то був спокій, коли в горах то тут то там з'являлися дрібні опришківські загони, й чим дрібніші, тим жорстокіші: в Делятині обчистили корчму й спалили її разом з корчмарем; в Рунгурах спіймали стражника яблунівського старости й гейби нізащо розіп'яли його на смереці; загрожений опришками рожнівський магнат Чурило втік із сім'єю до Коломиї, а його маєток пішов з димом – й перемовлялися півголосом ґазди біля явірницької церкви по неділях, що то побратими Миколи Драгирука, страченого в Коломиї, шукають зрадника, який показав драгунській ровті стежку до Довбушевої печери, а поки що покутують невинні…
Ні на хвилину не покидала Ілька тривога, й він гасив її роботою: ґражда під Думською горою виростала вверх і вшир, вже закрилася галереями і високими парканами, вздовж яких ґазда насадив частоколом загострені палі, та скільки Ілько не укріплював обійстя, все здавалось йому, що цього мало для оборони: він тарганив тачкою із зарінку дикий камінь й обводив свою фортецю муром – однак усе це виявилося марним, коли побачив, як на Погорільській полонині, ген за Буркутом, спалахнула чута, за нею, ближче до Явірника, загорілася друга вежа – на Маришевській, а далі третя – на Тарницькій полонині; то пушкарі запалювали на чугах бочки із смолою, даючи знати в устєріцьку мандаторію, що йдуть опришки.
Та Устєріки далеко, а з мандаторії до Голошина, де, як стало відомо, переховувалися вірні схопленому ватажкові леґіні, навіть кінній драгунії треба гнатися небезмай цілий день, а до Явірника опришкам рукою подати…
Але що їм у Явірнику робити? – заспокоював себе Ілько. – Хіба що до Хаїмової корчми вваляться горілки напитися… А може, в Путилу справилися – пана Яблоновського поколошматити; або ж переходять у безпечніше місце на Маґуру – там така пропасть, що ні конем, ні пішки не доберешся… Проте марно втішав себе Ілько Шумей, якого горяни вже Апостолом прозвали, хоч він і не гадав записуватися в пушкарі; терпло зі страху тіло в явірницького ґазди, який не так давно опришкував іще на Чорній горі, – і завмер він і руки безсило опустив, коли побачив леґінів у лисячих клепанях, що, нагнувшись до кінських хребтів, чвалали понад Черемошем.