З Колочави".
"Падоньку гіренький, аби-сь лиш не вмерла…" – забідкався ватаг над красунею.
"А то нявка?" – невпевнено запитав у неня Дмитрик.
"Певне, що нявка, сину… Бо звідки могла б тут узятися така красна дівка?.. Ти як сюди забрела?" – спитав Штефан, діткнувшись долонею до дівочої щоки.
"Я втекла від мадярів…" – прошепотіла Калина й мертво заснула.
…Старий Мочерняк збивав у будзи стяте овече молоко в котлі – то його щоденна робота – й безугаву говорив, ніби сам до себе, згадав про те, як хорунжий Петро, наречений Калини, забрав її з собою в партизанку; але робота закінчувалася – в казані залишався зелений дзер – й стихала Мочернякова мова, хоч як просив Данило Бога, щоб ватаг не змовк… Та старий підвів нарешті голову й, витерши руки рантухом, проказав недбало, ніби йому вже надокучила власна бесіда:
"Ти питав про нечисту силу… Нема в горах нечистої сили, а як є – то в людях… Той спузар Іван, що служив у мого неня, був арідником – сатана сидів у його нутрі, я про це добре знав. І мені й донині шкода, що Пилип Апостол відіслав з ним на доли мою нявку, коли вона, в тяжі, вернулася на полонину…"
"Та розкажіть докладніше, вуйку Дмитре, – занаглив Данило, побачивши, що ватаг більше розмовляти не хоче. – Далі що було?"
"А далі спати. Всьо! – підвівся Мочерняк з лавиці, кивнувши головою на двері. – Най тобі решта досниться… Але й ти, бачу, свою нявку загубив".
"Загубив, вуйку", – продерся сухий шепіт з Данилових губів.
"На те вона й нявка… З'явиться, мов блудний вогник, і зникне, залишивши в серці смуток. І моя Калина навіки зникла. Отаке-то…"
Розділ дев'ятий
"Ото з'явиться вона тобі, мов блудний вогник, зачарує і зникне", – проказував Данило в думці, немов молитву перед сном. Лежав скраю на нарах, там само, що й позавчора, тільки тепер не блукали по його устах вологі й м'які губи дівчини, не чув її чистого, як у дитини, подиху, й не дотикалися до його грудей тугі горбочки персів, захованих під чоловічою сорочкою, яку дав Оленці ватаг, щоб переодягнулася в сухе, – й залишилася лише терпка млість у чреслах і невтримне бажання роздерти від прошивки аж донизу ту згрібну робу й злитися з дівочим тілом; та жага була така всеможна, аж реальна, й Данилові митями здавалося, що сталося те жадане й неймовірне, і в його обіймах тріпоче й звивається в'юнка, немов куниця, нявка, обпікаючи своєю голизною.
Було тихо в гуртожитній кліті, на нарах покотом спали чабани й пастушки, їхнє глибоке рівномірне дихання підсилювало тишу, згущуючи її в тягучу патоку, й тому так виразно вилущувався з неї шепіт – той самий, що й позаминулої ночі, ніби він ніколи не припинявся, не стихав, хіба що заглушувався вдень робочим шарварком, і був таким живим і безперервним, мов биття серця, стукіт якого чутно тільки вночі.
"Марічко-любасочко, вийдім надвір, там горить трава під місяцем, а ми ляжемо на ній і до світанку гей як налюбимося…" Ці слова весь час повторювалися, й побачив Данило, як підвелася з нар дівоча постать, тихо опустилися ноги на долівку, й випливло з кліті щось, мов дух, а за нею так само нечутно, ніби ступав по місячній доріжці, що втиснулася знадвору досередини крізь відхилені двері, виходив Іванко – обоє тихо зникли й, напевно, десь там, за воринням, вже тліла під ними трава, не місяцем запалена, а їхніми жагучими тілами; намагаючись заснути, гасив Данило в собі невтримну хіть.
Спав чи не спав, уві сні це бачив чи наяву: лежить на нарах осяяна сніпком місячного світла небаченої краси нявка на ймення Калина, пазушина розщінкана, й прозирають крізь прошивку, стримуючись, аби не виплигнути, білі груденята з брунатними зернятками; нявка розкидає руки, а в гуртожитній кліті немає нікого, тільки Данило по-злодійськи причаївся й чекає чужої гріховної яви, яка ось-ось засвітиться, осліпить і спалить його пекучою заздрістю; нявка безсоромно наготовляється до любові – підбирає з колін сорочку, закочує її до шиї, з-поміж ніг виростає чорний кущик і розхиляється; нявка жде й тремтить від пекельного бажання, а тоді дверну пройму заступає висока постать хорунжого в мазепинці, він іде місячною доріжкою тихо й невпевнено, достоту як щойно виходив за Марічкою Іванко, роздягається й покриває собою нявку; вони зливаються в одне тіло навіки – аж до ранку, й не чутно ні поруху, ні млосного стогону, тільки слова: "Калинко, Петрику – Калинко, Петрику", начебто пристрасть відібрала коханцям живу мову й залишила тільки імена, якими назвалася їхня любов.
Й бачить Данило, як, згорнутись купиною на порозі, підглядає чужий гріх болотний арідник, в якого немає обличчя, тільки сіра машкара, проколена двома кружалами більматих очей, хлопець упізнає спузаря Івана з Теребіжа, про якого розповідав ватаг, й струшує ним огида до ницого потороччя, яке втішає себе чужою радістю, бо на свою власну не спроможне; Данило уві сні поривається до дверей, щоб виштовхати мерзотника за поріг, в злості прокидається й никне від сорому, усвідомивши враз, що подібним нікчемою щойно був сам; та заспокоює себе виправданням, що все те йому лишень наснилося, й що він уві сні додивлювався розповідь ватага…
Лежав непорушно й тупо вдивлявся в стелину, а коли почув, як надворі зашелестіли кроки, заплющив очі, щоб не бачити: то верталися, випрасувавши траву за воринням, Іванко з Марічкою; втихомирені й спустошені любов'ю, вони тихо влягалися на те саме місце, де щойно кохалися Петро з Калиною, й міцно поснули.
А надворі розвиднялося, й заблеяли вівці в кошарах, заревіли голодні корови в стайнях, вже почулося молоде гейкання пастухів, – тоді схопився з нар Данило, вийшов з гуртожитку й поквапився до колиби, щоб перейняти ватага перед тим, як він подасться в полонину, бо іншої нагоди дослухати історію Петра й Калини не трапиться вже ніколи. Рвучко відчинив двері колиби й запитав спузаря, який роздмухував вогонь, де вуйко Дмитро, що його не видно.
"А подався на Прелуки додому, – відказав спузар. – Аж завтра вернеться".
Данило вийшов з колиби й дивився, як перекочуються, віддаляючись від стоїща, турми овець. Галайкання стихло, никло блеяния, й хлопець, повагавшись хвилину, подався слідом за пастухами.
У цей самий час, у вранішніх потемках при місяці, що закочувався за Маґуру, спускався ватаг Мочерняк у вияр, звідки потягнулася доріжка на Прелуки, й на мить зупинився біля запущеної колиби, схожої на купу хмизу, – тієї самої, в якій півстоліття тому знайшов нявку Калину, що боролася тут з голодною смертю.
Насправді колиби вже не було: дах із смерекових жердин заламався, чатинна покрівля поросла лопухами й падиволосом, чорною дірою зяяла дверна пройма, проте ватаг таки заглянув досередини, й потягло на нього тлінним грибковим духом; пріча, на якій колись лежала приречена на смерть нявка Калина, взялася повстю моху, й по ньому повзали ропухи й саламандри; Мочерняк, гидливо чмихнувши, відхилився, та все ж стояв непорушно, дослухаючись, як тліє в душі далекий спогад про таємничу красуню, яка заблукала в Прелуцький бір, а Дмитрик подав їй руку, вивів на волю і врятував.
Й за це отримав неоціненну нагороду: на три роки старша від дванадцятирічного хлопчиська, Калина дозволяла йому стояти поруч, коли доїла овець, відносити повні дійниці до колиби, подавати порожні й крадькома дивитися на неї…
Та нагорода межувала однак із гірким смутком, бо я щодня, щомісяця все більше переконувався, що ця чарівна бісиця не для мене розквітає, й колись настане мент – прийде з гір легінь-красень, забере її з полонини, й зникнуть вони з моїх очей назавше – недарма не раз, забувши про мою присутність, Калина замріяно вдивлялася на захід, ніби милого виглядала, або ж розповідала мені про Срібну землю, мов про рай земний…
Ватаг зрушився з місця й поквапився стежкою на Прелуки, втямивши враз, що старому чоловікові негоже, а то й соромотно поринати в дитячо-юнацькі спогади, коли вже й онуки поженилися й вибудували чепурні хижі на явірницьких царинах, а його ґражда, не гірша за Пилипову, пишається на прелуцькій оболоні над Черемошем, і ще парубком перейняв він неньову ґерлиґу, коли той переставився. Й ґазди Пилипа теж не стало – тож ватагував Мочерняк на Веснярці сорок літ, витримавши артільну неволю за совєтів, а за України сам ґаздою став на полонині…
І що ти ще хотів почути від мене, парубче Даниле, я таки вирахував тебе, явірницький Шумею… Що ж, мені не жаль: якщо дочекаєшся мене на стоїщі, то я завтра розповім тобі те, чого ти не знаєш… А втім, чи варто повертати порослі мохом забуття минулі дні? Та ба – вони не питають, самі повертаються…
На Веснярці – немовби зірка впала з неба й залишилася серед нас, щоб світити, зігрівати й милувати око: такою стала для мене дівчина Калина із Срібної землі… Від її вроди, веселого усміху й не чуваних у наших горах пісень, які вона виспівувала, коли доїла овець, – "бо я така файна, ой-ягой, бо я така файна, як тая зірниця!" – я, а також мій неньо ставали добрішими й завзятішими до роботи. Я ж намагався водно привертати до себе увагу Калини, щоб вона хоч зрідка позирала на мене, зігрівала поглядом, усміхалася, а дівчина й не жаліла для мене того щастя, та, незважаючи на те, що вона щедро вділяла мені уваги й дозволяла знаходитись весь час при ній, іноді замість веселощів туск прокрадався до мого серця: мене сушила тривога, коли я запримічував, як день відо дня моя нявка стає зрілішою, наливається молодою кров'ю й розквітає, немов пуп'янок ружі, який ще вчора ховався в зеленому кожушку, а нині розірвав ту неволю й відважно глянув на світ багряною голівкою – завтра ж той пуп'янок закучерявиться, розкриється, повіє від нього медовим запахом і замане, замане… А я далі залишуся зелепужним недоростком, і здавалося, що буду таким завжди, й ніхто ніколи не дозволить мені прилетіти на волання розквітлої краси…
Дізнався я від неня – Калина йому розповіла, як вона, колочавська селяночка, що мала дар Божий до танців і співів, покинула рідний дім і прилучилася до артистичної групи "Летюча естрада", котра, за Волошина, гастролювала по селах і до Колочави якось завітала; її прийняли танцюристкою й співачкою, і заміни їй не було, й бурею оплесків завжди супроводжували її глядачі.
У день засідання Сейму Карпатської України, який проголосив незалежність Срібної землі, ансамбль прибув до Хуста, й Калина співала в хорі: гімн "Ще не вмерла Україна" звучав під гуркіт мадярських гармат, що долинав із Чинадієва… Після цього величного свята підійшла під Хуст багатотисячна орда – покинув Сейм столицю, гинули січовики в нерівній битві на Красному полі, й розпорошилась "Летюча естрада".
Калина залишилася сама в зайнятому мадярами місті, заховалася в пивниці розбитого склепу й перечікувала, поки вщухне стрілянина… Сподівалася, що знайде її тут хорунжий Петро, який після урочистостей, спираючись на топірець, вийшов на сцену, обняв Калину й пообіцяв, що розшукає її, навіть якби світ перевернувся, а сам пішов на Красне поле й пропав… Коли бої стихли, Калина вийшла з підвалу, бічними вуличками та закамарками вибралася з міста й Нересницькою долиною дійшла до Тиси, перебрела ріку й далі йшла навмання бором боса й голодна, в розпачі сподіваючись вийти з лісів хоча б у якесь село, й натрапила нарешті на занедбану колибу, зайшла до неї, впала на протрухле сіно й чекала смерті…
Перелітували ми спокійно, а на початку вересня вибухла Друга світова війна, Польща розпалася, совєти в глибину Карпат поки що не сміли заходити, й Веснярка опинилася на вольній волі.