З моргу подзвонили мені — вони знають, що цікав-люсь такими екземплярами, придатними для дослідів. Може, мине півста–сто років, її оживлять…
Слова Лігосова глухо булькотіли десь у віддаленні. Перед Михайлом була лише вона. Вона чи ні? Голі-сінька, як народжена дитина, з безпомічно випростаними вздовж тіла руками. Вспокоєне обличчя, мудра усмі-шка біля вуст. "Інші вінки пристають до берега, а мій пливе та й пливе. Я за ним, я за ним, а він все далі", — почулося Михайлові. Гостре лезо впилося в серце. Він застогнав, упав на холодну цементову підлогу. Лігосов замовк, кинувся його піднімати. Посадив на стілець, метушився, бурмотів:
— Що це з тобою? Ну, Мишку, я не знав, що ти така панночка! Ніколи б не привів…
— Ганнуся, — прошепотів Михайло. — Це Ганнуся…
— Як? Ти знаєш її?
— Знав… Чекав… Вона не прийшла… Женю, ти розумієш мене. Женю, навіщо таке безглуздя?..
Михайло напівлежав у кріслі з заплющеними очима, а Лігосов, розгублено потираючи шорстку щетину на щоці, бурмотів:
— Так. Справді… Халепа… Жаль… Що ж діяти?.. Мишку, йдемо звідси. Тут тобі не можна. Ходімо, го-лубчику…
Він погасив лампу, вивів Сагайдака з підвалу, зачинився з ним у кабінеті. Посадив товариша на диван, сам ходив туди й сюди од вікна до дверей. Михайло тупо дивився поперед себе, губи в нього посиніли, руки дрібно тремтіли, з очей пливли скупі сльози — безмовні й страшні.
— Як же тепер? — розводив руками Лігосов. — Хм. Ніна. Ти. Хто ж вона? Втім — розумію. Буває… Ра-птом — нещастя. Трагедія. Гримаса диявола. А ти казав — краса. Що ж тепер? Дисертація. Треба заспокоїтися. Завтра ж захист, а ти — мертвяк…
— Поховати б її, Женю, — прошепотів Михайло. — Як людину…
— Не можна, — заперечив Лігосов, похитавши головою. — Вона інвентаризована.
— Що ти сказав? — жахнувся Михайло.
— Те, що чув. Ти ж не маленький. Нам її передали з моргу, як екземпляр для анабіозу. Вона заінвентари-зована під певним номером. Державна власність. Якби родичі з’явилися, — інша справа…
— Я її заберу, — понуро мовив Михайло.
— Не маєш права. Які докази? Прізвища не знаєш. Звідки вона — не знаєш. Чи, може, знаєш?
— Ні.
— От бач. Та й навіщо тобі похорони? Ніна, начальство. Дізнаються, випливе. Не треба. Потім — може, справді, колись її оживлять? Га? Таку кралю оживлять. Хай лежить. А в землю — черви з’їдять… Стій, куди ти?
Сагайдак встав, пішов до дверей. Його нудило, паморочилося в голові. Біля порога він зупинився, жаліб-но скривився, кивнув.
— Не віддавай її… нікому… Чуєш, Женю?
— Чую, Мишку. Ти, слухай, — тримай себе в руках. Захист же… Життя ж не зупинилося. Розумію — важко. Але будь мужчиною. Я прийду завтра, послухаю..
Михайло вийшов з інституту, поплентався, не відаючи куди й навіщо. Щезали звуки, німо в просторі. Люди — як тіні. Розмахують руками, щось роблять, кудись поспішають. Навіщо? Для чого?
В небі проклав білу смугу реактивний літак. Стрілою заглибився в блакить. Навіщо? Куди? Падають на асфальт капітани, розбивають живу плоть об мертве байдуже покриття вулиці. Так і вона. Так і вона… Розбила-ся, зникла, нема… Лежить дитяча худенька постать. Нерухома… Мовчазна… А де ж Ганнуся? "Квітка юна, а сонцю мільярди літ, а вони — любляться". Де квітка? Обсипалися пелюстки на землю, втоптані в бруд, розду-шені каблуком долі. Де квітка, де її краса?..
Суворі й непорушні очі Рішідеви зазирають в душу, чути беззвучний голос: "Мудрі не сумують. Мудрі не відзначають смерті чи народження. Хіба перелічиш всі хвилі в океані? Хіба передивишся всі осколки єдино-го дзеркала?"
Свамі, не можу стримати плачу серця. Я не мудрий, я не осягнув спокою, який дає розуміння єдності. Що мені від розумування? Зникла моя одна-єдина квітка, найкраща у Всесвіті. її вже нема, не буде. Чуєш, Свамі? Може, східна філософія скаже, що вона прийде в іншій подобі, перевтілиться в іншій жінці, в грядущі віки. Що мені до того? Скільки ще шляхів треба пройти, щоб знову зустріти її серед вселенського мороку? А знайду — може, знову втрачу, не втримаю, ніби сніжинку в теплих долонях?
Гаррі мовчить, дивиться в небо. Очі сині сумні, печальні. Він нічого не скаже. Він знає — слова дарем-ні…
Шелестять листям сірі каштани. Сонно хлюпає в закутий каменем берег попеляста дніпровська хвиля.
Криваве сонце сідає за обрій. На небі хмари, як плями крові. Захід конає. Важко сперся на хрест Володи-мир, задумався. Спалахнули в сутінках ліхтарі, жевріють тьмяними жаринами.
Михайло ввійшов до квартири нишком, хотів пройти в кабінет. Ніна уздріла, щось сказала. Він не почув. Похитуючись, пішов до себе, ліг. Андрійко залементував про своє, наболіле — батько слабо махнув рукою, син одійшов, ображено засопів. Ніна схилилась над чоловіком, приклала долоню до чола. Що вона хоче? Дисерта-ція? Гаразд, гаразд. Він готовий, дай спокій. Що з ним? Не знає, депресія, треба спочинку, самотності…
Знемога склепила повіки. Замерехтіли якісь образи. Продзвенів ніжний сміх. Ганнуся. Стрибає на піща-ному березі, витрушує воду з вуха, підбігає до нього, заглядає в очі. Дивиться довго-довго, не змигне. "Якби можна було отак навіки". — "Хочеш?" — "Хочу, Ганнусю". — "А чому ж ніхто не описує такого кохання? Стрічалися і розлучалися. Іван і Марічка. Ромео й Джульєтта. Ізіда й Озіріс. Орфей та Еврідіка. Що тут, Михай-ле? Чому така страшна закономірність? Невже неможливе на Землі кохання?" — "Кохання можливе. Адже ми покохались. Та важке воно тут. Так було. Так є. Так не мусить бути…" — "Не мусить", — сумно шепоче Ган-нуся. Плюскоче хвиля, чайки стогнуть, квилять над Дніпром, креслять небо тривожними, ламаними лініями…
Ніч минала. Без сну, без відпочинку. Змучений Михайло раненько вийшов на вулицю, походив попід ка-штанами. Постояв біля Софії, притулившись чолом до холодного каменя. Очі мов піском засипані. Ноги гудуть од утоми. Як він прочитає дисертацію?
Повернувся додому, зайшов до кухні. Знайшов пляшку "Столичної". Налив склянку по вінця, випив. Во-гняна хвиля прокотилася по тілу, засудомила. Він зморщився. Все попливло перед очима. Ніна зазирнула до кухні, в розрізі нічної сорочки колихалися повні груди.
— Що це з тобою? Свято якесь відзначаєш?
— А тобі що? Не маю права?
— Дивина. Попросив би, я щось приготую. По-людському. А то ніби п’яничка. Фе, Михасику. На тебе не схоже. Сьогодні захист, а ти…
— Дай спокій. Я не спав цілу ніч. Голова — як чавун… Пішов у кабінет, впав на диван, провалився в сон. Невдовзі
Ніна розштовхала, подала чашечку кави.
— Випий, проясниться…
Він байдуже випив, віддав чашечку. Згаслим поглядом провів по її постаті. Вона злякано дивилася на нього.
— Що це з тобою сталося? Грип? Так ні, нема гарячки. Михасику, може, лікаря викликати?
— Не треба… Минеться…
— Тоді збирайся. Пора йти. Люди ж зійдуться, чекатимуть… Я тобі допоможу…
Ніна принесла чорний костюм — ідеально випрасуваний. Вбрався, постояв перед дзеркалом, дивився під ноги. Дружина бігала навколо, здмухувала неіснуючі пушинки, поправляла щось.
— Як бог. Михасику, ти повинен вчинити фурор. Пам’ятай, там будуть жінки. Не забудь віддати належне вченій раді, керівникові…
Він мовчав. Слова Ніни не доходили до свідомості, гасли в просторі. Папки, діаграми. Все це зібрала Ні-на. Взяла його під руку, повела… Вони під’їхали до університету, знайшли там опонентів.
Михайло вітався з кимось, комусь потискував руки, усміхався. А в підсвідомості вперто ворушилася ду-мка: "Навіщо, навіщо, навіщо? Доктор наук? Навіщо? Високе становище? Навіщо? Для кого? Йому непотрібно. Ніна обійдеться без звання. Андрійко? Хай пробиває сам шлях у житті. Не хочу, не хочу, не бажаю…"
А руки машинально розвішували діаграми, малюнки. Збиралися члени вченої ради, займали місця. Гомо-ніла аудиторія. Перемовлялися між собою опоненти та учений керівник Будьласка. Пильно дивився з кутка приміщення на Михайла Лігосов — очі мов скляні, між бровами зморшка. Певне, він добре розуміє стан Сагай-дака.
Ніна підійшла до чоловіка, прошепотіла:
— Дзвонила в ресторан. Там все готове.
— Що готове? — байдуже запитав Михайло.
— Бенкет. Ти що — спиш? Бадьорись, Михасику. Сто двадцять душ буде на бенкеті. Весь цвіт…
Він одвернувся. Будьласка дав знак. Можна починати. Аудиторія замовкла, очікувала. Михайло провів поглядом по схемах, по мальованих галактиках, туманностях, зоряних роях, системах. Все те здалося йому та-ким мізерним і бідним, плоским і школярським. Що вій їм скаже — цим поважним ученим? Повторить їхні ж думки? А вони за добре зубріння присвоять йому гучне звання…
— Вельмишановна учена радо! Шановні опоненти! Друзі! Відколи пралюдина стала людиною мислячою — Ношо заріепз — всі покоління прагнули розгадати таємницю світобудови. Паралельно суспільному поступо-ві йшов розвій космологічних доктрин. Від уявлень про небо на залізних стовпах до теорії відносності, від Зем-лі, що тримається на черепасі, до Метагалактики, що розлітається в безмір, породжена Праатомом.
Світова схематика, походження Всесвіту в світлі релятивізму, — вів далі Сагайдак. — Ключ до цього нам дає теорія відносності. Що ж, побачимо, коли відкриємо тим ключем двері Пізнання? Ось я виходжу вночі на вулицю, в поле, під зоряне небо, дивлюся, захоплююся величчю неосяжності. Пишаюся знанням, яке дало мені розуміння неймовірних глибин Космосу. Я — нікчемна пилинка, коли порівняти мене з масштабами Сві-тобудови, але розумом своїм зазираю в невимірні глибини Часу… в той страхітливий момент, у ту апокаліпти-чну мить, коли була розірвана Єдність…
Ніночка з жахом дивиться на Михайла, робить застережливі жести, науковий керівник з подивом пере-глядає сторінки автореферату, не може знайти того, що раптом почав говорити Сагайдак. А дисертант, злорадно закусивши вудила здорового глузду, вже розпанахує навпіл тканину врівноваженості і не бачить нічого — ні облич, ні діаграм, ні дружини, ні вченої ради. Орган звучить у Безмірності, б’є болісними акордами в його сер-це, грає величний Реквієм на смерть Ганнусі. Чуєте? її нема! Цілого світу нема! Це більше, ніж галактика, знач-ніше, ніж всі галактики безмежності!
— Друзі! Осколки Єдиного Поля породили безліч світів. І всі вони замкнуті, ізольовані. Чому? Просто! Дуже просто! Сучасна наука дала прекрасну відповідь. Вона створила чудову ідею гравітаційного колапсу.