Сини Світовида

Олесь Бердник

Сторінка 8 з 20

В глибині заіржав кінь. Жрець підняв угору руки, заклинаючи, промовив кілька незрозумілих слів. Святобору чомусь раптово згадалася давно забута картина… Похмурий ліс навколо… кам’яний стовп з фігурою Ведмедя… Прив’язаний ремінням вояк і купа хмизу внизу. Духовид з чашею і ножем в руках повільно підходить до Глиці, замахується…

Святобор вдарив себе кулаком по чолу, відганяючи спогади. До чого вони тепер, тіні дитинства? Що йому нагадало про ті далекі, тривожні часи?

— О святий Яр-боже, Світовиде милостивий! — прокотився в тиші голос Горидіда. — Бери свого священного коня, лети на ньому до поля битви, допоможи нашим воякам у битві з поганими козарами!

— Допоможи, Світовиде! — підхопили палкі слова жерця голоси киян.

Ще раз пролунало грізне іржання. На виході з будівлі з’явилася біла постать Яркона — священного коня Світовида. Кінь вигнув лебедину шию дугою, тупнув копитом, звівся на задні ноги.

— Сів, сів Яр-бог на коня! — зашепотіли в юрбі.

— Відчиніть ворота! — почувся громовий голос Горидіда.

— Відчиніть ворота Яркону! — віддалося луною понад славутинськими кручами.

Яркон зірвався з місця, розпустивши пишну гриву і довжелезного хвоста, галопом рвонувся до воріт городища. В передранкових сугінках він був схожий на якусь казкову істоту.

Ворота з скрипом розчинилися. Вартові з острахом відступили осторонь. Мимо них бурею промчав Яркон, крешучи копитами іскри з придорожнього каменю.

Яровити, що стояли навколішках біля жертовника, мовчки, тривожно прислухалися до іржання священного коня, яке, затихаючи, линуло понад Києвом.

Тихше. Тихше. Зовсім тихо. Ще раз легкий вітер доніс перестук копит, і все замовкло. Тільки в хащах, по яругах жалібно стогнали сичі…

5

На сході заясніло. На широкому плесі Славути зарожевіла ніжна стежка. Дмухнув вітерець.

Горидід зітхнув, поглянув на обрій.

— Скоро зійде Яр-бог. Готуйте жертву, яровити! Світовид хоче набратися сил і моці.

Чотири найстаріші діди кинулися до дворищ. Незабаром вони повернулися з чотирма бугаями, яких прив’язали біля жертовника.

Зійшло сонце. В гущавині заспівали птахи. Яровити раз по раз неспокійно позирали на ворота городища, в яких зник Яркон.

Голеся підвела сумний погляд на лсерця.

— Щось довго нема Яркона, — прошепотіла вона. — Тривога точить серце моє…

— Ти жона вождя, — зашипів їй на вухо Горидід. — Негоже показувати печаль свою перед іншими киянами…

Голеся замовкла. Минали довгі години напруженого очікування. В юрбі заплакали діти, дві старі жінки впали на землю непритомні.

І ось на вежі щось закричав вартовий дружинник. В юрбі захвилювалися, загомоніли.

— Що таке? Що він говорить?

— Ярко-о-он повертається-я-я-а! — долинуло здалека.

— Повертається Яркон! — схвильовано крикнув Святобор. — Відчиняйте ворота!

Яровити завмерли очікуючи. Та не було чути ні бойового іржання, ні шаленого стуку копит.

Гнітюча, сторожка тиша запанувала над городищем.

— Ось він… у воротях, — прошепотів якийсь дід.

Всі водночас здригнулися: по вулиці городища справді йшов священний кінь Світовида. Але який вигляд він мав! Боки в нього позападали, по ребрах текла брудна піна, грива і хвіст звисали донизу, ноги були закривавлені і побиті.

Голосно заридали жінки. Заплакала малеча.

— Тихо! — грізно закричав Горидід. — Тихо, яровити, не гнівіть Світовида! Хай твориться йогo свята воля!

Яркон, кульгаючи, підійшов до жертовника, важко хропучи, поклав голову на плече жерця. Його великі чорні очі жалісно заморгали, ноги підломилися. Священний кінь важко упав на землю.

Горидід опустив голову донизу, втер сльозу. Потім суворо поглянув на Голесю.

— Лихо, господине! Велике лихо впало на наші голови! Ведіть жертовних биків, розпалюйте вогнище!..

Яровити заметушилися. Сповнені страхом і сумом погляди звернулися до Горидіда. Може, хоч багата жертва відверне лихо від домівок киян?

Святобор підступив до жерця і пристрасно зашепотів:

— Послухай, духовиде! Може, я молодий і недосвідчений, та серце велить мені діяти не так! Чи не краще зібрати дружину молодих вояків і плисти униз, до Рубіжної? Доки ми приносимо жертви — вояки яровитські вмирають під стрілами козарськими!..

Горидід грізно блимнув темними очима, докірливо похитав головою.

— Ти зневажаєш богів, юначе! Їхню волю ніхто не зламає, їхній присуд не відведе ніяка зброя!..

Зненацька на вежі ударив дзвін. Мідний звук тривожно прокотився над Києвом.

— Пливуть! — радісно крикнув вартовий з вежі, і той голос ніби грім упав на юрбу.

— Пливуть, — не дихаючи, повторили десятки людей.

— Пливу-у-уть! — загорлали діти, стрибаючи з кручі вниз, а луна повторила їхні крики і затихаючи, понесла в славутинську долину.

По узвозу діти, жінки, юнаки і дівчата поспішали до Славути. Біля жертовника почувся передсмертний рев биків. У небо поплив блакитний димок багаття.

— Невже все гаразд? — не вірячи своїм очам, прошепотіла Голеся. Вона з надією подивилася на Горидіда. Та старий жрець, поспішаючи, різав жертовну худобу. На його сухому обличчі не позначилося нічого. Він навіть не глянув у бік ріки, ніби знав наперед все, що може трапитися.

А з-за повороту Славути, справді, випливали дуби з бойовою дружиною Кия…

6

Сотні яровитів галасливою юрбою зібралися на березі Славути. Дружній крик полинув привітом над водами ріки. Той крик сягнув дубів, на яких поверталася дружина. Але звідти — жодної відповіді. Жодного слова…

В суворій тиші підпливають дуби. Розмірено хитаються веслярі, підіймаються і тихо опускаються в плин широкі весла. Безсило звисають донизу вітрила.

Крик поволі затих.

Страшною здається яровитам мовчанка, що панує на дубах.

Зів’ялі вуста Голесі ворушаться, шепочуть щось нерозбірливе, і суха рука її стискує несвідомо долоню сина.

Сонце швидко сідало за обрій, його багряне коло оповилося рожевими пасмами туману, кинуло криваві стріли променів на київські кручі. В городищі, біля жертовника, заклично проспівав молитву Горидід, густий дим повалив над горою.

В присмерковому світлі чітко вирізьбились постаті на передньому дубі. Це судно Кия — вождя. Ясно видно зображення чотириликого Яр-бога, за ним відсвічує малиновим полум’ям широке вітрило. Але старого Кия не видно. Не видно і його братів Щека та Хорива.

Чорний ворон жаху пролетів над яровитами. Стогін прокотився над натовпом.

Дуб важко ткнувся носом у кручу. Вояки гаками зачепилися за берег, викинули широкі сходні. Біля борта з’явився сивий велетень. Це був найстаріший дружинник Мечибор. Він дав знак. З-за вітрила двоє вояків вивели старого вождя, тримаючи його попід руки.

— Мужу мій! — сплеснула руками Голеся, шарпнулася до дуба, але міцна десниця сина стримала її. Чи, може, не десниця, а суворий, важкий погляд Кия? Чому він дивиться так докірливо, чому не промовить ні слова?

Поміж вояками, що похмуро сходили на берег, з’явилася худорлява постать Глиці. Святобор облишив матір, ступив кілька кроків назустріч. Але завжди жартівливий і веселий вояк, його другий батько — тепер навіть очей не підвів на юнака. Він мовчки вивів з дуба вороного коня вождя. За Глицею спираючись на дружинників, ступив на берег Кий. Він важко опустився на землю, поцілував її. Потім знову підвівся, знайшов поглядом сина.

— Чому не виконав повеління вождя? — різко запитав Глиця. — Хіба Тоця не прибігла додому?

— Батьку! Глиця! — схвильовано озвався Святобор. — Тоця прибігла сьогодні на світанку. На ошийнику я знайшов лише обривок послання…

— Тільки сьогодні? — охнув Кий, переглянувшись з Глицею.

— Сьогодні! — підтвердив син. — І вона була підстрелена. Стріляв яровит.

— Чому ти так гадаєш? — гостро спитав Глиця.

— Стріла була яровитська. Ми пішли до Горидіда. Так хотіла ненька. Я б виступив з дружиною молодих вояків на поміч, але не знав…

Кий махнув рукою, перериваючи мову сина, заплющив повіки і дав знак іти. Говорити не варто було. З дубів вояки виносили на шкіряних носилках трупи дружинників, а серед них мертвих братів вождя. Кров’ю облилися їхні кольчуги, навіки склепилися ясні очі, жилаві руки трударів і вояків, складені на грудях, посиніли.

Плач і голосіння полинули над городищем. В небі закрякало чорне вороння, яке хмарою сунуло з Лівобережжя, кружляло над Славутою. Над річковою долиною покотився вечір. Понад берегом спалахнули смолоскипи.

Не так раніше поверталася дружина. Навіть з-під Царгорода, від далекої Візантії Кий привозив багаті дари. І тоді святкували перемогу яровити, одягали своїх жінок і дітей в барвисті вбрання, багато днів підряд веселилися на майдані, біля ідола Світовида, і славили мудрого вождя Кия, який об’єднав роздрібнені сили в могутню дружину.

А тепер? Де колишня удача? Невже Яр-бог одвернув свій лик од племені? Хіба не тягнеться по узвозу сумна валка з трупами найкращих вояків, що були славою і обороною яровитських родів?..

Мовчить Кий, німують вояки, схиливши голови донизу, не промовляє й слова Глиця — вірний порадник вождя, йдучи рядом з носилками.

Валка в мовчанні піднялася по узвозу до майдану, наблизилася до жертовника. На хрестовидному підвищенні вже тріщало багаття, на ньому смажилися чотири туші биків, по одній туші на кожному розі жертовника.

Багряні язики полум’я лизали чотириликий вид Яр-бога, покровителя яровитів, жбухали чорним димом догори, розкидали золоті іскри в навколишню пітьму.

Вояки опустили носилки з мертвими біля жертовника. Зупинився і Кий.

Він поглянув з-під напівзаплющених повік на вогнище, потім його погляд зустрівся з поглядом Горидіда.

— За що дякуєш богам, духовиде? — хрипко запитав Кий. — Хіба не бачиш, яке горе спіткало нас?

Але очі жерця засяяли радістю. Юрба здивовано заклякла. Чи не вселився в Горидіда скажений дух? Таке лихо вдарило в серце народу, а він радіє, не знати чого!..

— Гей, Кий! Послухай старого Горидіда! — крикнув жрець. — Я теж тільки що печалився, бо Яркон повернувся закривавлений і побитий…

— Ти випускав Яркона? — вражено озвався Глиця. — Для чого?

— Ти ще питаєш, гордовитий і злий вояче! — гостро обірвав його жрець. — Так хотіли кияни! Сам Світовид допомагав дружині в битві з козарами!..

— І не знати, з ким же він бився, — додав жовчно Глиця.

— Хіба мало ворогів у яровитів? — зловісно крикнув Горидід. — Небо віщує страшні лихоліття для Києва. Але не бійтесь, люди! Світовид зробив чудо! Доки ви зустрічали дуби з дружиною, Яркон ожив!..

— Ожив, — мов шелестіння вітру, почулося в юрбі.

— І навіть став кращий, як був раніше! — підхопив Горидід.

5 6 7 8 9 10 11