Натовп завмер, вражений небаченим чудом.
Першим отямився Кий. Він тривожно поглянув угору, простягнув руки до сонця, що ховалося в туманній млі прозорих хмарок.
— Яр-боже! Перуне! Що значить це диво з небес? Невже слова мої противні вашій волі?
На сонце набігла чорна хмара, навколо поплив морок, і знову загриміло вгорі, і грім відлунився далеко в славутинській долині. Натовп заворушився, зашумів.
Ратибор — блідий і збентежений — все ж не втратив сили духу. Він підступив до батька, схопив руками держак меча.
— Батьку! Про диво поговоримо потім, а тепер я жду меча. Хіба не вибрав ти мене вождем при всьому народі?
В натовпі почулися гнівні крики:
— Це блюзнірство! Хто має право переривати вождя? Не чувано такого, відколи сонце сяє над нашим краєм!
Кий відступив від сина, ніби вперше подивився в його очі. Не сховалися від погляду вождя ні злі вогники в зіницях, ні судорожні рухи Ратибора, ні його неспокій. Який чорний крук гніздиться в серці сина, чому ховає він свої очі від батька?
Серед тиші почувся голос Мечибора. Найстаріший дружинник наблизився до жертовника і спокійно мовив:
— Кий! Небо послало знак супроти Ратибора! Не слід йому передавати меч Києва.
— Старий дурню! — скипів Ратибор, хапаючись за меч. — Ти забуваєш, з ким говориш!
Пооране зморшками, бронзове обличчя Мечибора потемніло від гніву, з-під сивих брів метнулися блискавки.
— Ще коли твій батько грався в пісочку на березі Славути, меч мій уже падав на голови ворогів! Голос Мечибора, я гадаю, чого-небудь вартий!
— Він правду говорить! — різко вигукнув хтось з натовпу.
— Жертву в ім’я нового вождя небо не приймає!
— Зачекати!
— Слушно говориться, — прошуміло в колі старшин.
Ратибор задрижав од люті, повернувся до батька.
— Що скажеш ти?
— Те саме, — суворо і печально прокарбував Кий, одягаючи меч. — Слово старшин — закон для всіх! Нині ж воно скріплене богами!..
— Звідки ви знаєте, що сказали боги! — закричав Ратибор. — Ви навіть не запитали про це духовида. Гей, Горидіде! Чому замовк?
Горидід впився гострим поглядом в сина вождя, ніби хотів просвердлити його наскрізь. Тонкі губи його стислися, сухі пальці зібгалися в міцний кулак. Та ось жрець опанував себе, підняв очі до неба і дрижачим голосом промовив:
— Покорись волі богів, Ратиборе! Хай буде так, як вони задумали!
— Прокляття! — заскреготів зубами син вождя. Шулікою кинувся він з натовпу, підбіг до коня, скочив у сідло, вдарив його нагаєм. Аж застогнала земля під копитами, хмара куряви вкрила вершника. Тільки слід простягся до воріт з Києва.
Куди помчав Ратибор? Куди понесло його мстиве почуття злоби і відчаю? Хіба не бачить він, що позаду залишаються рідні яровити, хворий батько, старенька мати? Хіба не ці кручі виплекали, виняньчили його?
Не чує, не бачить. Затих стукіт копит, мовчить далина.
І тоді застогнав болісно Кий, захитався, впав на землю непритомний. Дружинники підхопили його і понесли до хоромів. А в натовпі знявся крик, гомін і полинув тривожно понад київськими кручами, понад водами старого Славути…
ГЛАВА СЬОМА
СМЕРТЬ КИЯ
1
Не загинув Святобор від зрадливої руки. Тільки погнулася добра київська бронза на шоломі, оглушив юнака могутній удар меча. Сильна течія понесла його і кинула до берега, між коріння верболозу. Цього не бачив Ратибор…
Мов у сні, знемагаючи, Святобор виповз з води, впав головою на мокрий пісок. Тінь важкого забуття вкрила його свідомість.
Минув день. Над Славутою впали сутінки. Заблимали у високості ясні зорі. Привітно покотився по небу місяць.
Юнак все лежав непорушний, німий. Хвиля рідної ріки по-материнськи колихала його, віти верболозу сповивали, співаючи сумні, ледве чутні пісні.
Дивні сни виділися Святобору. Він ніяк не міг збагнути, що діється навколо. Що воно хлюпає прямо біля голови в нього, що це за світлячки вгорі. Вони грають-переливаються розмаїтими вогнями, ніби квіти росяні в степу на світанку.
Як приємно. Тільки в голову пече… Заснути б…
Нене! Де ти? Твоєму сину боляче… Заколиши його, заспівай ніжної ласкавої пісні.
З туману виринає прозоре обличчя жінки. Воно непорушне, з тьмяними очима. Хто це? Ненька Голеся? Ні… це не вона. Це інша мама… давно померла, що лежала на галявині з козарською стрілою в грудях. Навіщо з’явилась до мене, рідна моя, з машкарою смерті? Я хочу пісні, колискової пісні!
Мара зникла, і знову перед напівзаплющеними очима Святобора засіяли світлячки. Потім десь здалека долинули звуки пісні, чудової пісні. Хто ж співає її?..
В мороці ночі, в плюскоті хвилі, в мерехтінні блискітливої дороги, яку прокладає місяць серед плину ріки, народжується дивна, чарівна пісня. Дівочий тихий голос виводить її, вплітаючи в слова жагу і пристрасть серця та душі.
Діду-Славуто, батьку безсмертний,
Знаєш ти давні часи…
Звідти, від наших предків далеких
Вість принеси… Гей, принеси!
Святобор заворушився, хотів звестися на руках. Нема сили. О, як хочеться побачити, хто ж має такий чарівний голос…
Потім від нас забери наші думи.
Пісні і казки на хвилю збирай.
Дальнім нащадкам через століття
Все передай… Гей, передай!
Все ближче голос. Ось уже чути хлюпання весла. Пісня стихла. До слуху Святобора долинув тривожний вигук:
— Тату! Чи бачиш — щось блищить! Ніби шолом…
— Показалось, дочко, — прошамкав старечий голос. — Краще слідкуй за сіттю. Давай обкидаємо цей кущ, тут я назирив добрячого сома. Два рази вже він показував мені хвоста…
— Ой зачекай, тату! Ти тільки поглянь — це людина. Дивись — кольчуга, в руці меч. Може він живий?
— Справді, дочко, людина. А я, старий дурень, недобачаю. Ану, греби…
Де ти, добре створіння! Ближче, ближче. Говори, говори, хай вічно бринить твій голос — приємний, мов ласка матері. Чи, може, ти тільки приснилась мені?..
Човен ткнувся в берег. Ніжні дівочі руки торкнулися повік Святобора. Почулася схвильована мова:
— Живий, тату. Це київський дружинник. У нього кров на лиці. Скоріше в човен його…
Сильні, дружні руки витягли Святобора в човен, поклали на м’яке сіно. Юнак розплющив очі.
Хто це над ним? Чиї чорні, блискучі очі, бліде личко? Коси тугими звоями обкрутилися навколо стрункої шиї, повні вуста шепочуть ніжні пестливі слова.
— Русалка річкова, — ледь вимовив юнак, слабо усміхнувшись. — Ти русалка…
— Ні, ні, — схвильовано відповіла дівчина. — Я рибачка. Ось мій тато — рибалка. Його зовуть Коренем, а мене Ружею…
— Ружа, — заплющив очі Святобор. — У нас під вікном… розквітають щовесни… Ненька доглядає їх… Ти правду кажеш, бо схожа на ружу…
— Марить, — жалісно озвався Корінь. — Треба везти його додому.
— Додому! — скрикнув Святобор, знову приходячи до пам’яті. — Я хочу додому…
— Ми ж не знаємо, звідки ти, юначе? — прошепотіла Ружа. — І чом лежиш тут поранений. Адже козари за Рубіжною… Вони не доходили сюди.
Святобор звівся на руку, сів, оглянувся навколо. Помовчав згадуючи. Побачив у промінні місяця високу кручу над плином ріки. У вухах пролунало жалібне іржання коня. З туману виринуло обличчя Ратибора — злобне, страшне. Юнак здригнувся.
— Згадав! — скрикнув він, схопивши дівчину за плече. — Згадав, — повторив він пошепки. — Велике горе, яровити, нависло над Києвом. Чорна зрада…
— Звідки? Як? — непевно запитав старий Корінь.
— Ратибор — син Кия — зрадник, — відповів юнак. — Я бився з ним на оцій кручі… впав у воду, поранений… а потім нічого не пам’ятаю.
— Хто ж ти? — скрикнула вражена Ружа. — Звідки?
— Молодший син вождя… Кия, — понуро промовив Святобор.
Дівчина стиснула ніжними долонями руку юнака, зазирнула йому в очі.
— Що робити? Говори!..
— Мені треба бути в Києві, попередити… Чи далеко туди?
Корінь з сумнівом похитав бородою, переглянувся з Ружею.
— Тут Київ Лов. Колишнє рибальство батька твого. Ще далеченько добиратися тобі…
— Горе мені, — застогнав Святобор. — Де ж дістати коня? Не можна гаяти часу, яровити…
— Не турбуйся! — раптово перебила його Ружа. — Лягай на сіно, спочивай. Завтра надвечір ми будемо в Києві.
Юнак радісно притиснув руку дівчини до своїх грудей, поцілував старого Кореня в щоку. Хвиля полегкості вдарила в груди, залила серце гарячим потоком, покрила свідомість Святобора саваном забуття…
О юні серця, відважні душі, сильні руки! Чи врятуєте ви дворища київські від чорної руки, чи зупините меч, що навис над племенем яровитів?
Мовчить ніч, вирує Славута. А маленький човен вперто розрізує його могутній плин, прямує вгору…
2
Пізньої ночі кінь Ратибора зупинився в глибокій лісовій долині, недалеко від Києва. Син вождя пригнувся до гриви, поглянув поверх дерев.
На тлі тьмяного неба видно було покручене верховіття трухлявої вікової верби.
— Здається, тут, — прошепотів Ратибор полегшено.
Прислухавшись до шуму ялин, він піднявся в луці сідла і крикнув совою. З гущавини почувся такий же крик. Ратибор скочив з коня, припнув його до стовбура найближчого дерева.
З хащів з’явилася постать в чорному довгому вбранні, наблизилася до сина вождя.
— Все пропало! — почувся пригнічений голос Ратибора.
— Я знаю…
— Звідки?
— Горидід послав голуба, доки ти скакав сюди. Гарячий ти, Ратиборе! Гарячність і призвела до невдачі…
— А блискавиця? — скрикнув Ратибор. — Чому це сталося саме тоді, як батько передавав мені меч?
— Випадково, — прозвучала сувора відповідь. — Повір мені, ще нічого не пропало. І блискавиця могла бути знаком твоєї майбутньої величі. Горидід передає таке…
Невідомий в чорному схилився до Ратибора і щось зашепотів йому на вухо, ніби боявся, що ніч підслухає темні слова.
Син вождя відступив крок назад, захитав заперечливо головою.
— Ні, ні! Тоді всі одвернуться від мене!
— Не говори дурниць. Хіба ти вже не ступив на цю дорогу? Хіба не буде те ж саме, якщо яровити дізнаються про зраду дружини? Про смерть Святобора! Іншого шляху нема. Ще день-два, Кий передасть меч Києва в інші руки, тоді — прощайся з владою… А так — ти візьмеш в руки велику силу. Сила — це все! Хто посміє тоді сказати слово проти тебе?
Ратибор довго стояв задумавшись. Вітер свистів пронизливо між густими вітами ялин, а синові вождя здавалося, що то завиває буря в його холодних пустих грудях. Нарешті, він рішуче махнув рукою, глибше насунув на чоло шолом.
— Іду!
— Я буду молитися за тебе, Ратиборе!
— Не молитися треба, а готувати підземний хід. Сповісти Горидіда…
— Добре.