— Скачи до Києва!..
— Пусти! — гримнув юнак. — Смерть зраднику!
— До Києва, Святоборе! — лунає над полем голос дружинників.
Що вони кажуть? Покинути поле битви? Повертатись до Києва, несучи таку ганьбу? Ніколи!
— Опам’ятайся! — очі Глиці заблищали гнівом. — Київ мусить знати про зраду! Не забувай — ти останній син вождя!
— А ви? — у відчаї закричав Святобор.
— Не турбуйся! Таких, як ми, багато! Хіба не бачив ти — могили стоять в степах?! Скачи, Святоборе, сину мій! Ми затримаємо поганих!
Юнак зацьковано оглянувся навколо. Скоро козари замкнуть лаву, тоді не вирватися від них. Втомилися руки хлопців, пощербилися мечі. О Яр-боже, збережи їх!
Сильною рукою Святобор натягнув повід, повернув коня. Не ховав сліз, що блиснули на очах.
— Прощайте, хлопці! Прощай, Глиця! — гукнув він.
— Ще побачимось! — долинув до юнака голос Глиці.
Вихором промчав кінь мимо полонених, які мужньо відбивалися від піших козар, вискочив на кручу. Група вершників одділилася від могили, погналася за Святобором. Попереду Ратибор. Проклятий! Він хоче спіймати брата. Він зрозумів, чому Святобор покинув поле битви.
Душно. Кольчуга тисне груди, меч палить руку. Хіба для того вояку зброя, щоб з нею втікати? О горе, ганьба!
Ще один погляд, ще одне слово! Товариші, любі мої! Я з вами, я не хочу рятуватися вашими грудьми!
— Скачи, Святоборе! — прогримів застережливий голос. — Мертві наказують тобі!..
Вперед, коню. Тепер уже не можна вагатися. Голос племені кличе юнака, вимагає розуму і рішучості…
ГЛАВА ШОСТА
МЕЧ КИЄВА
1
Кінь скаче з кручі в воду Рубіжної, пливе. Святобор озирнувся. На березі козари зупиняються, не їдуть далі. Ратибор кричить, в чомусь переконує їх.
Ось він сам кидається з конем в річку, пливе.
Кінь Святобора важко виходить на берег по грузькому дну, ламаючи очерети, пробирається на тверде.
Тепер можна вскачки. Вперед, понад берегом, до Славути!
Назад летить пісок, стугонить земля. Кущі верболозу розступаються перед Святобором, синь ріки вітає його, віти беріз кивають ніжно-зеленими косами.
Побережіть красу свою, озера і ріки! Перегородіть дорогу зраднику, розлийтеся перед ним нездоланними прірвами, водокрутами. Не від смерті втікає юнак, а несе в серці своєму важливу звістку яровитам!
Гей, верболози, зупиніть коня ворожого, не пустіть його далі, берези білокорі, сповийте ворога-брата своїми вітами.
Не слухають, не можуть. Все ясніше стукіт копит, все ближче погоня. Минають години шаленої скачки. Кінь задихається від знесилення, по гриві його стікають клубки піни. Та ось вже синіють кручі Славути, вже недалеко рідна ріка.
Святобор озирнувся. Зрадник один, козари не захотіли їхати в чужі ліси. Що ж, тим краще! Хай доля вирішить, кому з нас жити!
Юнак стишив галоп коня.
Він не може більше втікати від зрадника, мов заєць від вовка!
Ану, рука юнацька, молодеча, меч батьківський, не зрадьте!
Весь в піні, підлетів кінь Ратибора, захропівши, звився на задні ноги, викрутив могутніми копитами купу землі.
Зупинилися два брати, два вороги, над плином Славути, на високій піщаній кручі, схрестивши погляди. В дужій руці Святобора блиснув меч.
— На кого здіймаєш меч, вовченя? — гримнув Ратибор, обпікши брата поглядом чорних очей.
— Помовч, зраднику! — пролунала тверда відповідь. — Нам нема про що говорити! Не рідна вже, а ворожа кров тече в твоїх жилах.
Вуса Ратибора піднялися над губами від презирливої усмішки, хижо блиснули зуби.
— Що розумієш ти, хлопчисько? Не зрадив я Київ, а хочу умножити його славу! Батько вже старий і нікчемний дід, а не вояк! Чи розширив він за все своє життя межі племені яровитів? Я не міг більше чекати і вирішив зробити по-своєму!
— А для цього треба було вбити Щека і Хорива, ослабити дружину, віддати на поталу ворогам цілий загін? Якою ціною рвешся ти до влади, виродку?
Ратибор спалахнув, вихопив меч. Могутньою рукою здибив коня, люто прохрипів:
— Тримайся ж! Я виб’ю з тебе вовчий дух, приблудо! Страшно вдарили мечі. Сипонули іскри. Коні зійшлися грудьми, люто гребнули копитами пісок.
О старий, добрий вождь, славетний Кию! Чи думав ти, що сини твої кохані будуть рубатися над предковічним плином Славути? Чи таку долю готував ти їм, з’єднуючи їх руки над кревними чашами, пестячи їх в дитинстві шорсткою долонею? Де ти? Чому не станеш серед них, не розборониш батьківською десницею?
Зціпивши зуби, б’ється Святобор. Він молодший, він слабший від Ратибора. Та думи про помсту, згадка про батька і слова товаришів наснажують його. Німіє рука від напруги, але десниця твердо стискує меч.
Кінь втомився, він присідає на задні ноги. Удар! Ще удар! Ніби злий дух водить мечем Ратибора. Мстивим вогнем горить його погляд.
О горе! Кінь Святобора спіткнувся, впав. Юнак зірвався з землі, скочив на ноги.
Пізно! Меч брата з силою рубонув його по шолому. Перед очима Святобора спалахнуло пекуче полум’я, кинуло його в темне провалля.
Розкинувши руки, впав він з кручі, перевернувшись в повітрі, долетів до води. Бризнула хвиля.
Ще розпалений боєм, Ратибор скочив з коня, нагнувся над кручею. Він ясно бачив тіло брата, яке безсило поринало у воду. З-під шолома плинула чорна кров.
Ось юнака підхопила сильна течія і потягла на дно. Десь в глибині потоку проти сонця блиснув блакитною стрічкою меч Святобора.
Ратибор відступив од кручі, полегшено зітхнув, витер об вовняну накидку меч.
Похитуючись, наблизився до коня, важко скочив у сідло. Тепер вже ніхто не міг стати йому на заваді.
Шлях на Київ був відкритий…
2
На вежах Києва затрубили роги. Залунали вітальні крики. Шум долинув до слуху вождя. Кий неспокійно заворушився на своєму ложі, піднявся на лікоть.
— Голесю, дружинонько. Що там? Чи не повернувся Святобор з походу?
Ластівкою метнулася старенька до вікна, радісно сплеснула руками.
— О мужу мій, це Ратибор!
— Ратибор?! Світовиде, слава тобі! Гей, хлопці, підведіть мене!
Два дружинники ввійшли до світлиці, підхопили Кия під пахви, вивели поволі на ґанок.
До воріт, справді, під’їжджав Ратибор. Кінь його був змучений, весь в піні, одяг запилений.
— Сину, — аж застогнав старий вождь, простягаючи до нього руки. — Кров моя! Ти живий-здоровий, слава Перуну!
— Живий, тату, — понуро відповів Ратибор, злізаючи з коня. Він важко ступив кілька кроків до ґанку і зупинився, опустивши очі долу.
— А де ж Святобор, — майже не дихаючи, прошепотіла Голеся. — Де інші дружинники?
— Загинули! Всі загинули в битві з проклятими козарами, визволяючи мене!.. Тату, нене! Я не хотів їхати до Києва, але вони наказали мені! Глиця, Святобор, інші хлопці — всі кричали мені: до Києва! Чому ви так дивитесь на мене? Хіба я невірно зробив, тату?
Кий не відповів. Тільки довгі сиві вуса його опустились на груди, схилилося донизу високе чоло та погасли ясні очі. Скупа сльоза викотилася з-під повік і заблищала проти сонця, провіщаючи велике горе вождя. Мабуть, дуже любив нерідного сина свого старий Кий.
А Голеся вдарилася об землю, заквилила, мов чайка над Славутою.
— Ой соколе мій, Святоборе! Ой надіє моя, мій сину коханий, ясноокий! Пішов єси від мене в далеку країну, не випивши келиха на тризні по батьках своїх! Де ж могила твоя, де кості твої шукати? Чи на дні ріки бистроплинної, чи в нетрях лісних, чи в хащах вовчих, чи в степах огрянських? Вип’ють любі очі твої ворони-круки, кості розтягнуть вовки-лихоманці. Ой дитино моя юна, та не дожив ти до любої дружиноньки, не намилувався щебетанням дитячим, не подарував яровитам нових дружинників чи красних дівчат!..
Аж перекрутився від того голосіння Ратибор. Кияни, що стіною обступили хороми вождя, похнюпили голови, а старий вождь, спершись руками на плечі дружинників, владно сказав:
— Гей, жона, не плач! Не плач, мати, за сином своїм! Не він один кості свої зложив у рідну землю, захищаючи її, не його одна кров окропила бур’яни на рубежах Києва. Слухайте, яровити, слухайте, товариші-дружинники! Важко мені, чую — смерть скоро прийде! Сили нема в руках. Меч Києва в інші руки треба передати. Ану, скликайте дружину, готуйте жертву Яр-богу. Чому похнюпили голови? Хіба не кожного ранку сходить сонце? Хіба ніч буває вічною? Гей, кияни! Всі до жертовника. Ведіть мене, діти!..
…Сонце ніби спинилося вгорі. Воно немилосердно палило голови киянам, але всі стояли непорушно. Дим від жертовника рівною синьою цівкою здіймався в безхмарне небо. Навколо по обрію пливло марево, дерева колихалися від парких потоків повітря. Все навколо замовкло, мов очікувало чогось надзвичайного.
Горидід схилився над курищем, пробурмотів кілька слів. Потім одступив убік, закутався в довгу чорну запону і завмер зловісною примарою.
Наперед вийшов Кий, важко опустився на коліна. Вклонився Світовиду, потім меншим ідолам Перуна і Волоса. Яровити жадібно прислухалися до пристрасних, сповнених болем, слів вождя:
— Світовиде, владико небесного вогню! Життєдайний Яр-боже! Перуне святий, володарю громів і блискавиці! Мабуть, Київ прогнівив вас, що таку страшну кару послали яровитам? Кращі вояки наші загинули від мечів ворожих, сила Києва підточена! Хто захистить сім’ї яровитів од поганих козар і огрів, хто замінить мою слабіючу руку?
Ратибор переступив з нога на ногу, важко засопів. Горидід гостро поглянув на нього. І від того погляду син вождя чомусь аж затремтів.
А Кий вів далі свою молитву — натхненний і суворий:
— Один син у мене лишився, одна надія. Йому нині вручаю я меч вождя. Яровити! Ви чуєте? Батьком він мусить стати племенам, дружнім Києву! Дружино бойова моя! Слухай його повелінь. Боги предків наших, укріпіть його руку!
Замовк старий вождь, подав знак дружинникам, щоб підвели його з землі. Відстебнув важкий меч, оздоблений золотом, від пояса, поцілував. Довго дивився на нього, схиливши голову.
— Зброя моя вірна, незрадлива. Довго ти служила мені в грізні, небезпечні дні. Не заплямована ти підступом, зрадою, невинною кров’ю, а увінчана святою славою в боях з напасниками. Так же служи вірно і чесній десниці сина мого Ратибора!
Кий простягнув меч на витягнутих руках назустріч сину. Той пожадливо подався вперед.
І в ту ж мить з неба майнула сліпуча блискавиця прямо в середину високого жертовника. Страшний грім оглушив юрбу. Передні яровити попадали ниць. Вогнище на жертовнику розметало вщент, чотириликий вид Яр-бога розколовся навпіл.