Розбиваю громи

Олесь Бердник

Сторінка 6 з 22

Коси на сонці блищать.

— Ану, хлопці, дайте мені косу!

Поплювавши на долоні, міцно бере Терентій косу до рук, стає в ряд. Жжик! Жжик! Жжик! Співає криця, бігає жадібним півколом, хрумтить пружна трава під ногами. Тонкий дух квітів сповнює груди, наливає силою м’язи.

— Терентію Гавриловичу! Дайте ж мені косу!

— Та я ж тільки хвилиночку.

— Яку хвилиночку? Вже година минула.

— Година? Ти дивись. А я й незчувся…

А потім — на поле. Золоте море шумить, хвилюється. По ньому комбайни, жатки: А там, далі, вже її скирти громадяться до неба. Поруч них — гуде, дрижить повитий пилюкою тік. Терентій їде туди. Вискакує з "козла", піднімається на поміст молотарки, заміняє подавальника. Сам пхає снопи в ненажерливу пащу молотарки. Жінки закутані хустками, тільки очі та зуби блищать. Ритм праці дивовижний, напружений, важкий. Кожною клітинкою тіла відчуваєш, як народжується з того ритму життєдайне зерно, що піде з поля у широкий світ — до трудящих і нетрудящих, достойних і недостойних…

Терентій Гаврилович зітхнув. Відігнав ті думки. Минулося. Давно минулося. Перші його кроки в кар’єрі. Так би мовити, предковічне сприйняття природи. А тепер — інша справа. До його кабінету сходяться ниті безлічі господарств. Всі йдуть, просять, погоджують… М-да… А все-таки жаль чогось… Ну, можна взяти відрядження, поїздити по колгоспах, радгоспах… Разом з нею… Ах ти, горе! Геть забув — попереду ціла баталія. Да, заковика немала!

Та заковика не давала Терентію Гавриловичу спокою вже багато днів. Мучила, вимагала рішення. Вже чекати не можна. Сьогодні остаточна розмова з Яриною. Жаль, дуже жаль, але інакше не можна. Життя складне, у нього серйозні закони… М-да. Так їй і скажу — життя складне…

7

Шумить вода у крані, бризкає, руки звично перемивають посуд. А очі Ярини втоплені в щось невидиме, а думка її далеко-далеко…

— Ярино Григорівно! Можна мені?

— Запитуй, Світланко.

Піднімається за партою золота голівка. Очі ясні-ясні, дві кіски стирчать врізнобіч. Сонячні промені обнімають дівчинку, оточують її ніжним ореолом.

Ярино Григорівно… а чому тоді раби не перемогли? Такий вождь — Спартак! Та за ним в огонь і воду… на смерть! І, може, не було б на землі вже воєн… і буржуїв не було б… і всі рівні стали б…

— Сідай, Світланко, я поясню…

Ярина Григорівна зупиняється біля столу, дивиться на дітей. Десятки очей — чорних, синіх, зелених, сірих. Запитливих, вимогливих, довірливих.

— Життя не просте, діти. Життя не плакат. Спартак гуртував свої дружини з багатьох племен. До його війська ввійшли раби різних народів. Там були і германці, і фракійці, греки і єгиптяни, іудеї і галли. У кожного свої погляди, релігія, прагнення. Об’єднало їх спільне — бажання свободи, ненависть до деспотії. І це спільне було таким могутнім, що принесло їм великі перемоги. А потім… потім вступили в дію інші сили. Заздрість, егоїзм, релігійна ворожнеча. Це привело до розбрату! Доки раби були згуртовані — Рим тремтів перед їх легіонами, порушилося братерство — перемогли вороги! Здавна генії людства кликали всіх до єднання, мріяли побудувати Державу Сонця, де всі були б рівні й вільні, щасливі й незалежні. Але те щастя повинне бути для всіх. Пам’ятайте — доки в світі страждає хоч одна людина, доки ще в рабстві хоч один народ — не буде повного щастя на Землі…

Ярина Григорівна зітхає. Зникає клас, зникають сяючі оченята дітей. Шумить, бризкає вода з крана, звично миють руки посуд.

А серце стогне. А серце прагне до дітей, до школи. Як сталося, що вона одірвалась від потоку життя і радості? Переїхали в місто, ніби одкраяли себе від живого серця. А вона ж казала, просила. Не послухав Терентій. Казав, що не можна випускати жар-птицю з рук. Яка жар-птиця? Де вона? Широкі кімнати? Кухня? Мерехтіння неонових реклам? Поважні гості? Самотність серед чужих людей? У кожного своє. Вона тут чужа. Як повернутися? Як? Не можна так, не можна. На ринок. У магазини. Потім кухня. Прання. Кілька слів за обідом, за вечерею. Гості. Цілують руки. Хвалять смаженю, біфштекси, наливки. Хвалять сервіс. Кажуть, що будинок— повна чаша. Терентій самовдоволено усміхається.

Щось байдуже вповзає у сім’ю. Розділяє серця. Очі Терентія холодні. Давно в його словах нема ласки. Ні до неї. Ні до сина.

І син, її Василько, змінюється. Він, дитя простору і волі, напоєний в дитинстві ароматами лісу і степу, відчуває себе в нових умовах чужерідним тілом. І його мне, мне та роздвоєність, видавлює з нього все оригінальне, неповторне, своє…

Чим це закінчиться? Чим?

8

Того дня Терентій Гаврилович прийшов рано. Був привітний і якийсь винуватий. Ярина кинулась на кухню, він зупинив її владним рухом руки.

— Не треба, Ярино. Дякую. Іди сюди. Є розмова.

Вона здивувалася. А в серці щось зашкребло. Тихо, м’яко, як кіт лапкою.

Сіла в крісло, склала руки на колінах. Дивилася на чоловіка допитливо, тривожно. А він ходив по кімнаті, заклавши руки за спину, не дивився в очі.

— Ярино. Може бути, що мене поставлять заступником… заступником міністра!

— Я рада, Терентію… але до чого ця урочистість?

— Я не про те. Це, так би мовити… преамбула…

Він зупинився, важко, ніби з міхів, видихнув повітря, різко рубонув:

— Ярино! Нам треба розійтися.

Щось одірвалося у неї в серці, упало. Похололи руки. А вуста спокійно запитували:

— Ти жартуєш, звичайно? Як то — розійтися?

— Мені не до жартів. Я кажу цілком серйозно. Я довго вагався. Ми з тобою друзі. Давні. Ти збагнеш. Поперше, я люблю іншу жінку. По-справжньому. Ти розумієш — серцю не закажеш. По-друге — моя кар’єра… вимагає певних змін…

— Твоя кар’єра, — бездумно повторила Ярина.

— Так, моя кар’єра. У мене будуть різні гості… високопоставлені. Як я можу їм показати тебе? Поглянь на себе… ти не підходиш для сучасного життя… Пробач, я прямо. Твої старомодні уявлення, звички, навіть твої руки. У мене секретарка має культурніший вигляд…

Вона мовчала. Сиділа бліда, непорушна. А в душі ураз дзвінко обізвалися дитячі голоси. "Ярино Григорівно, а правда, що в космічній ері не буде обману і підлості? Бо хіба можна піднятися до зір робити підлість?" — "Правда, діти!" — "Ярино Григорівно! А чи буде такий час на землі, щоб ніхто-ніхто не бідував, щоб всі були дружні і радісні?" — "Неодмінно буде так! Ради того йде битва на планеті між світлом і тьмою!"

— Я знаю — тобі неприємно слухати мене. Але я людина відверта і чесна. Обманювати тебе не хочу. Хай все буде ясно і по-дружньому…

— По-дружньому, — прошепотіла Ярина, дивлячись на свої зашкарублі руки. — Так, так. Я розумію. Я все розумію, Терентію. Не наряжай свої почуття в лахміття чеснот. Це підло. Гидко. Це старе, як світ. Жінка. Молода, гарна. Модна. Розумію. Прийоми, захоплені погляди. Почуття гордості. Але згадай, що говорив ти мені чверть віку тому. Ми тоді стояли над річкою. Світив місяць. А була якраз весна. Дніпро вийшов з берегів, на вигоні співали хлопці та дівчата. А ти тримав мене за руки… вони тоді були не шкарубкі… шепотів: "Я не можу без тебе. Я люблю тебе. Назавжди. Навіки".

— Коли то було, — знизав плечима Терентій Гаврилович. — Та й чого не скажеш у місячну ніч? Звичайно, я був відвертий… і щирий… Але життя тече, все міняється…

— Діалектика, — гірко зітхнула Ярина. — Це все, що ти з неї запам’ятав…

— Ярино! Навіщо ця дискусія? Ми і тобою не діти. Не будемо гратися в благородство. Старе сплило, як весняна вода. Поговоримо практично. Ти одержиш квартиру. Я домовився. Вася — зі мною. Буду тобі допомагати. Речі поділимо. Я тебе не обманюю.

Ярина дивилася й не впізнавала чоловіка. Ввижається їй? Чи насправді? Де подівся колишній Терентій? Запальний і трудящий, відданий і ніжний? Повне обличчя приховує емоції, очі покриті плівкою — не видно, що за нею!

У вікна залопотіли краплі дощу. Лунко вдарив грім. Терентій Гаврилович підійшов до вікна, відкрив його. Вдихнув солодке повітря.

— Гроза, — сказав він. — Трохи просвіжить.

Ярина встала, пішла в свою кімнату. Взяла з комода кілька сорочок, два плаття. Зав’язала у вузол. Наділа плащ. Підійшла до дзеркала. Сумовито глянула на себе. Пригладила сиві коси, запнулася хустинкою. Сині очі були привожні, крижані. Губи поблідли. Тримайся, тримайся, Ярино. Гроза прийшла…

Вона вийшла до вітальні. Терентій роздратовано сказав:

— Чому ти мовчиш? Якось же треба вирішити.

— Я вже вирішила, — тихо відповіла Ярина. — Я йду.

— Тобто як це — йду? — здивувався Терентій.

— Так, як бачиш. Нічого не беру. Не хочу. Мені нічого не потрібно.

— Ти збожеволіла! Я ж не виштовхую тебе. Єсть же закон, якісь правила…

— Я буду в селі. Пришлю тобі розводну. Не турбуйся.

— Я не про те. Речі, кошти. Треба поділити. Щоб чесно було.

— Заспокойся, — усміхнулася безкровними вустами Ярина.

— Я лишаю тебе з твоїм добром.

— Як же ти…

— Що?

— Що будеш діяти?

— Працюватиму. Як і раніше. Сон минув. Дурний і ганебний. А тепер знову наступить пробудження. Може, все на краще… Може, я колись подякую тобі…

— Знущаєшся?

— Чому ж. Ніхто нікому не скаже — де щастя, а де нещастя.

— Гаразд. Як знаєш. Але прошу тебе про одне: не пиши нікуди, не посилай скарг. Знаєш сама — я на доброму рахунку…

— Заспокойся. Я не зміню рахунку. Роби кар’єру.

— Коли що треба — пиши.

— Обійдусь сама.

— Не згадуй злим словом. Адже було в нас і добре.

— Не лицемірствуй, Терентію. Я йду. Попрощаюсь з Васею і поїду.

— Гроза ж надворі…

— Нічого. Освіжить.

— А як же Вася?

— Васю поки що не можу взяти. Йому треба скінчити десятий. Він виходить у життя. Це удар для нього. Страшний. Хто скаже, як він сприйме? Та я спробую зм’якшити той удар. Хай він приїжджає до мене… Втім, я сама йому скажу.

В коридорі пролунав дзвінок. Терентій рушив до дверей. Ярина завмерла.

— Синок, — прошепотіла вона.

9

Вася повертався з вечора веселий, радісний, щасливий. Ось і прийшло жадане! Хоч і небагато хлопців та дівчат, а все-таки згодилися, уклали спілку. Тепер піде діло. Потроху, потроху, а там ширше, ширше, як кола на воді! Україна. А за нею — інші республіки. А там — Земля. І вже мариться Василеві, що злітаються на якійсь планеті лицарі краси з усіх світів. І гуде, гуде зоряний амфітеатр. І хвилюються лілові, зелені, сині, білі, чорні обличчя. Маєво знамен, розмаїтих убрань, гомін дивовижних голосів — неземних…

Все навколо звучало піснею.

1 2 3 4 5 6 7