До них прилетів сам шеф в’язниць і концтаборів, заступник міністра поліції, сень-йор Коммес.
Він широкими кроками пройшов між рядами охоронців і попрямував до вартівні. Начальник тюрми зі своєю свитою кинувся за ним.
Коммес важко сів у крісло, поклав незграбні волохаті руки на дубовий стіл, потім вп’явся пронизливим поглядом у начальника тюрми.
— Ну! — процідив він. — Я слухаю, сеньйори ворони! Заїкаючись від хвилювання й остраху, начальник тюрми розповів Коммесу про всі обставини події.
— Суцільна таємниця, — розвів він руками.
— "Суцільна таємниця"! — передражнив Коммес. — Вам би бути підмітайлом на базарі, а не начальни-ком тюрми. Стіни, ви кажете, цілі?
— Цілі.
— Підлога?
— Теж.
— Ґрати на місці?
— Так точно, шеф!
— То де ж ваша голова, сеньйоре Б’янцо? Чи, може, замість неї виросла капустина? Хто чергував із на-глядачів?
— Дорано й Піалло, шеф. Ось вони. Дорано був у коридорі, а Піалло — у вартівні.
Начальник тюрми показав пальцем на Крокодила і ще одного наглядача, що заходив до камери після вте-чі. Коммес рішуче махнув рукою.
— Поки що ізолювати їх! Тих вартових, які були в коридорі — теж! Повністю замініть охорону!
— Слухаю, шеф.
Дорано й Піалло вивели. Наряд охоронців зайшов досередини тюрми.
— Хто-небудь ще сидів у камері, де перебував цей Потр? — вів далі Коммес.
— Так, шеф, — догідливо відповів Б’янцо, — Там був ще один в’язень. Алессандро Лосс. Втікач. Утік із табору Вальнера-П’єха.
— Он як? Цікаво… Ну, й що говорить він?
— Нічого, — розвів руками начальник тюрми. — Він каже, що нічого не бачив.
— Ви розмазня! — жовчно сказав Коммес, іронічно скривившись. — Який в’язень вам добровільно роз-повість про все?.. Але він повинен щось знати. Тягніть його сюди!
— Слухаю, шеф.
Через п’ять хвилин Алессандро Лосса ввели до вартівні й поставили перед Коммесом. Змучений в’язень ледве тримався на ногах. Він звів байдужий погляд на Коммеса.
— Перед тобою — заступник міністра сеньйор Коммес, — догідливо сказав начальник тюрми. — Він бу-де говорити з тобою.
Лосс знизав плечима, похмуро зиркнув на Б’янцо.
— Не знаю, яка потреба такій високій особі говорити зі мною.
— Слухай мене уважно! — різко перервав його Коммес. — Слухай і запам’ятай. Ти злочинець. Подвій-ний злочинець. Тебе помістили в прекрасний табір, де ти мав досить їжі й роботу.
Лосс слухав його слова, а в пам’яті виникали картини тортур, що їх терпіли каторжани в таборі: страшна виснажлива робота під палючим сонцем, короткий сон і безконечне приниження. Яке лицемірство! Навіть пе-ред в’язнем вони не можуть говорити правди, а обов’язково розводять демагогію…
— Але ти не захотів спокутувати свою вину доброю, сумлінною працею на благо країни. Ти втік! Ти по-рушив священні закони країни! Та навіть після цього злочину про тебе піклуються, дбають…
Лосс скептично всміхнувся. Дійсно дбають! Він і вві сні не може забути страшної церемонії вивозу мер-ців за ворота… Коммес помітив його посмішку, злісно вдарив кулаком по столу.
— Чому смієшся? Я не жартую з тобою! Пам’ятай, що ти тримаєш свою долю у власних руках!
— Говоріть ясніше, — похмуро сказав Лосс. — Чого ви хочете?
— У тій камері, де сидів ти, знаходився Моріс Потр. Він — небезпечний злочинець. Ти — ягня порівняно з ним. Він зник. Утік. Але як?
— А як? — невинно запитав Лосс.
— Не прикидайся наївним хлопчиком! — скипів Коммес. — Якраз ти й мусиш сказати, як це відбулося.
Лосс із подивом озирнувся навколо.
— Я бачу, тут всі тюремники. Чому я маю доповідати вам про те, що входить у їхні обов’язки?
— Не грай дурника, Лосс! — крикнув Коммес. — Потр, очевидно, вийшов у двері. Значить, йому допо-могли наглядачі. Ти, безумовно, бачив, хто саме! Не бійся, скажи, і тоді я гарантую тобі скорочення терміну ув’язнення…
Коммес поглянув на начальника тюрми, примружився.
— …а, може, навіть доб’юся повного звільнення. Ти розумієш, звільнення?!
Лосс на якусь мить замислився. Звільнення! Він гарантує волю! Як бути? Що вчинити? Думки блискави-чно змінювали одна одну. Одначе, відповіді не було. Сказати, хто допоміг Потру? Але ж він нічого напевно не знає, йому не повірять, покарають за вигадки… А може, видати Крокодила, який, без сумніву, допоміг Морісо-ві?
Алессандро спалахнув, йому стало соромно. Як він сміє думати про таке. Моріс, навіть втікаючи, подбав про нього, залишив йому рятівну ниточку, що, може, виведе його з неволі. А він зважує слова Коммеса, в якого за душею нема нічого, крім фальші. Використає, а потім викине на смітник! Ні, не можна згадувати ім’я нагля-дача, який, напевне, ще стане в пригоді.
— Чому ви мовчите? Відповідайте!
О, він навіть на "ви" перейшов, цей Коммес!
— Мене дуже приваблює ваша обіцянка, сеньйоре Коммес, — тихо відповів Алессандро. — Знає Бог, що я сплю і бачу волю, але…
— Але що? — гостро перепитав Коммес.
— Але я не знаю нічого.
— Брехня!
— Як хочете. Я спав увесь день. Коли прокинувся, Потра вже не було. Я сам здивувався і спочатку ду-мав, що його перевели куди-небудь…
— Не грайте комедії! — крикнув Коммес. — Я обіцяв волю за викриття змовників, але я не сказав про кару.
— За що? — понурився Лосс.
— За потурання злочинцям, за злісне замовчування!
"Злісне замовчування!" — щось засміялося всередині Алессандро. Чи бач, який термін вигадали!
— Мені нічого більше сказати, — вголос промовив Лосс.
— Схаменіться! — прохрипів Коммес, багровіючи.
Лосс мовчав. Начальник тюрми підступив до шефа, стиха шепнув на вухо:
— А може, справді не знає?
— Дурниці! — прошепотів Коммес. — Несіть "льолю"! Алессандро затремтів. "Льолю"?! Для нього? За що? Чому?..
Коммес злобно-урочисто поглянув на в’язня, методично постукуючи пальцями по столу.
— Поки не пізно, говори.
Лосс зціпив зуби, похитав головою.
— Мені нема про що говорити.
Наглядачі внесли "льолю", розіслали на підлозі. Це був чотирикутний шматок напівгумового матеріалу з дірочками для шнурування.
Коммес показав рукою на "льолю".
— Рахую до десяти. Десять секунд… Ти можеш вибирати.
Він підняв руку, на якій виднівся хронометр, показав пальцем на циферблат.
— Вирішуй!
Алессандро зацьковано озирнувся навколо. Щось хотів сказати помертвілими губами й не зміг. Та й що він скаже? Кому?
В поглядах тюремників — невмолима жорстокість. Навколо Алессандро — не живі люди, яких можна благати, а стіна кривавого закону. Просити? Нізащо! Слабка людина падає до ніг, і її топчуть чоботом, мов черв’яка… Ось наглядачі запобігливо дивляться в очі своєму шефу, ждуть команди. Вони схожі на хижих кру-ків, що ладні кинутися на жертву.
Коммес ткнув пальцем у циферблат, холодно глянув на Лосса.
— Десять! Починайте!
Два наглядачі підскочили до Лосса, зірвали з нього одежу. Він скрикнув, затріпався в дужих руках.
— Залиште мене! Я нічого не знаю!
— Брешеш, — зловтішно проскрипів Коммес. — Скажеш.
Наглядачі повалили Лосса на розстелену "льолю", перевернули спиною догори. Кінці з’єднали й почали зашнуровувати. Алессандро відчував, як пружна тканина стягує тіло, затримує дихання, зупиняє кров. Боляче запульсувало в скронях, важкими стали повіки.
Наглядачі відійшли, закінчивши шнурування. Що ж далі? Невже на цьому закінчиться? Якщо так, то, все-таки, можна витерпіти.
Та оптимізм Лосса був передчасний. "Льоля" повільно, але невблаганно змикала свої обійми. М’язи гру-дей втомлювались. Спирало подих, не вистачало повітря. Боляче забилося серце. Алессандро захрипів, затіпав-ся в конвульсіях.
— Розв’яжіть мене! Я не можу…
До нього підійшов лікар, спробував пульс.
— Ще витримає, — запевнив він. Коммес іронічно поглянув на Лосса.
— Ти чуєш, що каже лікар? Ти витримаєш. Але я дам наказ зняти "льолю". Тільки будь розумнішим.
— Я… нічого не знаю, — витиснув Лосс, звиваючись на підлозі. На його вустах показалася червона піна, очі закотилися.
— Сволота! — пробуркотів Коммес. — Затятий… Всипте йому котлет!
"Котлетами" тюремники називали гумові шланги, наповнені водою. Удари ними, викликаючи нестерп-ний біль, не залишали сліду.
Два наглядачі почали виконувати наказ шефа. На напівнепритомного Лосса посипався град ударів. Зві-рячий зойк вирвався з грудей в’язня. Після кожного удару в грудях щось булькало, стогін затихав і, нарешті, тіло завмерло.
Начальник тюрми нервово засопів, зняв кашкета, витер спітнілу лисину.
— Шеф! По-моєму, він непритомний!
— Досить! — крикнув Коммес. — У карцер його! На голодний пайок!
Наглядачі розшнурували "льолю", викинули з неї Лосса на підлогу. В’язень не ворушився. Обличчя в нього було синє, на вустах запеклася кров. Два вартові підхопили його за руки й за ноги і хутко понесли до ка-мери.
Крізь ворота смерті
Непорушне тіло Лосса кинули до карцера. Він сильно вдарився головою об стіну, але не відчув цього. Непритомність міцними обіймами огорнула його свідомість.
Минав день. Наглядачі кілька разів зазирали до камери, але в’язень не ворушився. Заходив лікар і конс-татував, що каторжник живий. Тоді тюремники махнули на Лосса рукою і вже не турбувалися, їм було потрібно одне — щоб мертвий в’язень довго не лежав у камері. Вони боялися епідемічних захворювань, які частенько косили людей в місцях ув’язнень. А оскільки Лосс не вмер від "льолі" й "котлет", то значить виживе, і до нього нема потреби часто навідуватися.
Настала ніч. Холод проник до камери, освіжив гаряче тіло Алессандро. Потроху поверталася свідомість. Спрага палила губи в’язня, жар розривав голову, корчило руки й ноги.
— Пи-и-ти-и! — простогнав Лосс, жадібно ковтаючи холодне повітря. Подих зі свистом зривався з його вуст. — Пи-и-ти!..
Брязнуло віконечко. Наглядач подивився на в’язня, який черв’яком звивався під стіною сирої камери, по-зіхнув і байдуже відійшов геть.
— Не здохне, — пробурмотів він. — Воду одержить завтра.
Лосс знемагав. Він з останніх сил доповз до стіни, припав до неї і язиком почав злизувати вологу, яка ро-сою виступала на камені. Волога була насичена цвіллю і смородом. Вона ще більше дратувала бажання в’язня, посилювала спрагу.
Алессандро здалося, що він бреде через широку ріку. Але чому така густа вода? Вона якогось масляного кольору, від неї тхне гниллю.
Сонце немилосердно пече в тім’я Алессандро, воно просвердлює голову. Хочеться захиститися від па-лючого проміння, але руки неслухняні. Чому вони такі в’ялі? їх не можна навіть звести догори… Ось-ось голо-ва розскочиться, як розсохла діжка… Алессандро знає, що в такому випадку треба занурити діжку у воду.